Алеманда для Ярини

Княжих відьом всього дванадцять.

Дев’ять у столицях удільних князівств і три — у стольному Глинську. Всі інші відьми князівства здебільшого живуть де хочуть,, не зв’язані ніякими угодами, окрім угод зі своїми вчителями. Княжа відьма — то як княжі співці. Наче шляхетний титул і багато користі приносять княжі відьми країні, але інші відьми дивляться на них жалісливо і кажуть, що дар від княжої служби тільки слабшає. Тому й стають княжими відьмами здебільшого дівчатка зі шляхетських родин чи сироти, які жили і вчилися чарам княжою милістю.

Як Ярина.

Може справді життя при дворі притупляє чуття і відбирає сили? І тому вона не змогла себе захистити, не відчула небезпеки? Чи справа все ж у тому, що на зиму відьомська сила засинає, особливо якщо не будити її сильними почуттями?

Ярина не знала чому до останнього не змогла помітити пастку від того, кому не довіряла і від кого й чекала підступу. Чи якраз тому, що чекала підступу, але… не такого. Він, матері ‘го ковінька, досі намагався в довіру втертися, а не зарізати! Правду Ксанка говорила, кепська із неї шпигунка. Та що робити, коли нікому не можна довіритися? Навіть посестрам-відьмам Ярина остерігалася розповідати про свої підозри, доки не мала ніяких доказів. Не ввважати ж доказом листа, зачарованого так, щоб могли бачити лишень її очі. Листа, що прийшов нізвідки, а відповідь на нього гайнула в нікуди.

“Я чула, у вашій країні відьми звуть одна одну сестрами. Чи можу я називати вас у цьому листі сетрою? Я блукала краєм снів і сни привели мене до вас, бо казали, що ви палко вболіваєте за справу, потрібну моєму кланові...”

Сни — не доказ. І розмови у снах — також.

Вони з музикою, Жданом, завжди зустрічалися на постоялому дворі, господині якого Ярина довіряла. І в той раз також. Просто Ждан чекав ще біля паркану, казав, що скучив дуже. І цілуватися поліз. Ну а Ярина піддалася і коли цілував, і коли затягнув у найближчу комірчину — треба ж щоб музика вірив у її приязнь, щоб сподівався вивідати щось у закоханої дурепи, то може б і сам вибовкав важливі речі.

В комірчині чекав його спільник із ножем та закритим обличчям. Але голос… Було на світі три людини, голоси котрих Ярина б упізнала завжди і всюди, навіть якби оглохла.

— Тримай її міцніше! — гаркнув Ждану його спільник, але хрін їм — Ярина вислизнула з рук музики і рвонула до дверей.

Двері були вже замкнуті зсередини.

І збиті із дерева, що погано горіло.

А на нападниках під кожухами були тоненькі альвійські кольчуги, котрі поглинають чари.

Скільки б вона не боролася, а в тісній комірчині особливо не почаклуєш, ще й захоплена отак зненацька, ще й узимку... Врешті знесилена Ярина схопила браслет-оберіг, що його подарувала напередодні Оксана, і прошепотіла: “В безпечне місце. В найбезпечніше, яке лиш є!”

От лиш коли портал відкрився, один з нападників іще встиг вгородити їй ножа в груди. І повсюди запанували темрява та біль.

Біль кружляв навколо, душив, роздирав на шматки… Ярина не могла ні вирватися, ні очі розплющити. Навіть померти, схоже, сил не було, тож біль все не минав і мучив її. А потім до болю доєднався холод. Страшний мертвий холод, мов вітер Нави. Відьма закричала, намагаючись вирватися чи врешті померти, аби лиш позбутися болю й холоду. А потім несподівано стало тепло. Спершу зігрілася спина, потім ноги, а тоді і все решта. Холод відступив, та й біль наче затих. Ярина міцніше притулилася до нежданого тепла і провалилася в темряву.