Алеманда для Ярини

***

Адріян чудово розумів, що накоїв дурниць, але він боявся, що як лишиться вдома, то накоїть дурниць ще гірших. А полювання дасть змогу розвіятися. Та й скільки там того полювання? Він двічі встигне додому повернутися до хуртовини.

Не встиг, звісно ж.

Звірі поховалися перед хуртовиною, Адріян довгенько кружляв лісом, поки не знайшов і не підстрелив косулю. І аж тоді помітив — чи радше дозволив собі помітити — як довкола спохмурніло, а з неба вже сипле лапатий сніг. Та що таке лісова заметіль для того, хто пережив хуртовину у степу? Там простягнеш руку — і не видно пальців, а тут дерева вдалині видно крізь порошу. Варто просто доїхати додому і обтрусити сніг. Кінь йому, звісно, не подякує за таку прогулянку, але тут вже нічого не зробиш.

О, в яку чудесну хуртовину Адріян був втрапив у свою першу зиму на степовому кордоні, коли розшукував одного зі своїх вояків. Той зламав ключицю і лежав собі в ярку без свідомості. Там, у ярку, вони обоє б і вмерли, якби не стара відьма з маленького хутірця, котра зупинила хуртовину. Точніше, не зупинила, а наче роздвоїла — якраз щоб Адріян зміг по безвітряному вузькому коридору дотягти до хутора пораненого вояка. І впала без свідомості, відпустивши заметіль.

Та відьма була матір’ю Адріянового десятника. Він попросив матір витягти йолопа-командира і він же лаяв того командира на чім світ стоїть, коли Адріян дістався до людського житла.

Але чомусь після того випадку вояки нарешті почали сприймати свого командира всерйоз. Вчити Адріяна і вчитися в нього.

Степова хуртовина досі ставала перед очима, мов жива. Вітер, що несе хвилю снігу й збиває з ніг. Небо і земля перемішані в сірій каші без кінця і краю. А в лісі? А що в лісі — тут дерева зупиняють пориви вітру, тут видно де небо, а де земля. І хоч важко пробиратися крізь новоспечені замети, але він дійде.

Рано вояки вирішили, що їх командир не такий вже й йолоп. Адріян таки заблукав. Ліс через хуртовину став зовсім однаковим, власні сліди Адріян не бачив, бо їх негайно замітало. І кінь, і вершник вибилися з сил, лише мертвій косулі вже було байдуже. Адріян спішився і погладив коня по засипаній снігом шиї.

— Нічого, Вітерцю, ми дійдемо додому.

Якщо він зможе відшукати дорогу, якою слід повертатися.

Перед очима застрибали яскраві плями і крізь заметіль раптом проступили спалахи різнобарв’я: червоний, синій, зелений, бузковий. Вони розквітали в повітрі вогненними спалахами і застигали, мов химерні квіти. Кінь захвилювався і смикнув повід. Адріян втримав його і потягнувся рукою до найближчої яскравої плями. Від найменшого доторку пальців та вибухнула, обдавши юнака гарячими бризками. За нею позникали й інші. А в руках Адріяна опинилася сяюча тепла нитка, мов спрядена із вогню. Нитка тяглася до горизонту і танула в хуртовині. І Адріян точно знав хто тримає інший її кінець.

***

Відьма, що врятувала його, прийшла до тями лише наступного дня. Втім почувалася, схоже, добре. Бурчала, лаяла тих, хто наклав криву пов’язку на зламану ключицю, вигнала сина рубати дрова і взялася шпетити його командира.

— Твоє щастя, паничу, що ви були недалеко і що я знала де ви. Інакше знайшли б вас напровесні, коли сніг розтане.

— А хіба відьми не можуть… ну… знаходити людей? — простодушно спитав Адріян. — Я чув про такі випадки.

Відьма зміряла його насмішкуватим поглядом

— Можемо. Але щоб я тебе, паничу, знайшла, ти мав би бути мені або сином, або братом, або близьким другом. Чи хоча б коханцем.

Адріян почервонів.

— Тобто?

— Сила відьми йде з її серця. І ми можемо знайти лишень тих, хто у наших серцях поселився.