Алеманда для Ярини

— Пані Ядвіго, до вас гостя, — оголосила служниця, відчиняючи двері.

— Я недобре почуваюся, — прошелестіла жінка на ліжку. — Нехай іде геть.

Ярина рішуче відсунула Олесю та влетіла до покоїв. І заторохтіла поки її ніхто не перебив:

— Що ви, пані, я ненадовго, і втомлювати вас не буду! Але як можна йти геть? Мені і так соромно, що я вас досі не навідала! Це ж зовсім нечемно! Що ви про мене будете думати: що столичним дівчатам не вистачає ґречності? Як я тоді дивитимуся у вічі панові Адріяну?

Грати захоплену дурепу вона вміла погано, але саме зараз, якщо ця дурепа буде захоплюватися Адріяном — її від справжньої Ярини і не відрізниш.

— Паничу Адріяну, — нарешті озвалась Ядвіга, — Поки у мене є двоє синів, молодший не стане головою роду.

— Он як? — закліпала очима відьма, — а де ж його старший брат?

Оооо, як пані Болестрашицьку перекосило.

— Матвій невдовзі повернеться! — поспішно відрубала вона і навіть сіла на ліжку, випрямивши спину.

— Оооо, розумію. Він намагається залагодити ваші справи в столиці? Але я чомусь не пригадую щоб за останні кілька місяців бачила його при княжому дворі.

— Вам не здається, панно, — зашипіла Ядвіга, — що ви лізете не в свої справи?

Ярина стенула плечем:

— Можливо вони невдовзі стануть моїми. — виважена мить мовчанки, поки співрозмовниця ще не встигла розкрити рота, і продовження, — адже Адріян ні з ким не заручений, правда ж?

В очах пані дому спалахнув хижий вогник:

— А ви, не надто нахабнієте, панно Маріє? Про такі речі мають говорити батьки, а не молоді дівчата з вітром в голові.

— Мої батьки обов’язково схвалять мій вибір! — палко заявила Ярина. Звісно, її батьки радше би вмліли від звістки, що донечка зібралася заміж за шляхтича, але ж не пояснювати цього зараз.

— От коли схвалять — тоді й поговоримо.

Ярина підійшла до вікна. Хуртовина вже нависла над світом, от-от готова початися. А Болестрашицький, матері його ковінька, досі не повернувся!

— Знаєте, — вона втомилася “щебетати” і заговорила рівним голосом, хіба не даючи злості прориватись назовні, — у мене нянечка з цих країв. І вона розповідала мені багато казок. І мені зараз пригадується казка про князевича і Діву-Поляницю. Чули таку?

— Мене казки ніколи не цікавили. — стисла губи Ядвіга.

— “Дуже давно, так давно, що ніхто вже й не згадає, жив собі на світі один князь і було в нього два сини: Всеволод та Володимир. Старшого, Всеволода, князь дуже любив, а молодшого на дух не переносив. Та й між князевичами не було миру мало не з колиски. Але от лихо: за законом тієї землі, не право первородства і не батько вирішував хто успадкує за ним княжий стіл, а чаклунське випробування. Мусили обидва князевичі, як прийде час, вирушити в мандри і принести батькові те, що він загадає.

І от настав день випробування. Князь загадав Всеволоду принести ріг золоторогого козла (водилися такі в тих краях), а Володимиру — срібне яблуко із саду Діви-Поляниці. Сад той ховався далеко в горах, стерегло його сто вовків, а мур навколо саду був весь обвішаний дзвіночками. І ходила чутка, що ніхто з тих, що таки пробиралися до того саду, не повернувся живим.

Позітхав молодший князевич, але робити нічого — відправився до того саду. Узяв шістнадцять пудів м'яса, вимочив у маковому відварі та й нишком розкидав перед вовками. Коли поснули звірі, вибрав найвище дерево біля муру, і по ньому забрався, не зачепивши жодного дзвіночка.

Коли ж Володимир знайшов у саду яблуню зі срібними яблуками, то побачив під сусіднім деревом саму Діву-Поляницю. Та спала на траві, вкрита хусткою і проміння вечірнього сонця падало просто на її лице. Вагався князевич, але таки взяв ту хустку і прилаштував на гіллі, щоб прикрити дівчину від сонця.

Щойно він це зробив, як дівчина прокинулася і сказала:

— Якщо вже ти прийшов, то лишись зі мною до світанку.

Володимир погодився, а на світанку, коли зібрався додому, взяла з нього Діва-Поляниця слово повернутися через рік.

— Повернуся, — урочисто пообіцяв Володимир. — А якщо не повернусь, то не бачити мені більше сонця й світу.

Коли ж Володимир повертався додому, то на одному постоялому дворі перестрів Всеволода. Він не впізнав старшого брата, але брат упізнав його, вночі пробрався до Володимира, викрав срібні яблука і поклав замість них до торбинки звичайні.

Явився Володимир перед батькові очі, спитав його князь:

— Чи виконав ти завдання?

— Виконав, — відказав князевич і дістав пакунок з яблуками.

Батько розгорнув пакунка та закипів від гніву:

— Ти, клятий брехуне! Думав мене надурити! Не буде цього!

Запроторив князь Володимира до темниці, а Всеволода проголосив своїм спадкоємцем.

Три роки і три місяці минуло з того часу аж пролунав грім серед ясного неба і опустилася на подвір’я княжого замку Діва-Поляниця на крилатому коні, спішилася, зняла з коня маленьку дівчинку, лицем, як вона сама, та й загукала до князя:

— Прийшла я по того, хто викрав срібні яблука з мого саду. Видай його мені, княже!

Сполошився князь, сполошилися міністри та пани-рада. Змусили Всеволода вийти до шановної гості.

Вийшов старший князенко на подвір’я, а Діва-Поляниця його й питає:

— Чи це ти з мого садка яблука вкрав?

— Я, — відповідає.

— Ну, коли ти, то підійди до мене щоб я тебе роздивилася.

Підійшов Всеволод ближче, а дівчинка смикає Поляницю за рукав, та й питає:

— Мамо, мамо, чи це мій батечко?

— Ні, доню, це твій дядечко.

— Тоді давай, мамо, привітаємо його як слід.

Вхопила Поляниця Всеволода за пояс — і увігнала в землю по груди. Розпрямилася і знов кричить:

— Віддавай мені, княже, того, хто справді викрав мої срібні яблука, бо як не віддаси, то весь цей палац із землею зрівняю і всіх людей у ньому погублю!

Перелякався князь, сам вийшов до Діви-Поляниці:

— Нема, — каже, — в моїм палаці того злодія. Сидить він у темниці вже четвертий рік.

— Виведи його з темниці і покажи перед мої очі! — гнівається Діва-Поляниця, — якщо хочеш і сам вціліти і дім свій вберегти.

Пішов князь до темниці, відімкнув Володимирову клітку — аж Володимир осліп! То й вивів князь меншого сина на палацове подвір’я як той був — сліпого, змученого, в лахмітті. Як побачила його Діва-Поляниця — з лиця спала. Питає його, а голос у неї вже не дівочий, а як у старої карги:

— Як ти, князенку, очі втратив?

Відказав на те юнак:

— Я присягав і присягу порушив. За те мене і покарано.

— Чи ж з волі чи з неволі ти присяги не дотримав? — знову спитала його Діва-Поляниця.

— Не моя в тім воля, а моя неволя. Присягав я дівчині до неї повернутися, та міцні стіни в темниці у мого батька.

І знову спитала дівчинка:

— — Мамо, мамо, чи це мій батечко?

Заговорила Діва-Поляниця своїм голосом:

— Коли правду кажеш, то провину свою ти вже спокутував. Тож розплющ очі і поглянь на свою дитину.

Махнула діва рукою — і повернувся до князевича зір, а батько його з криком осів на землю — бо в нього зору не стало. Проголосила Діва-Поляниця

— Бути тобі, княже, три роки сліпим, а старшому твоєму синові — ще три роки. Бо таке мені вам покарання за всі ваші лиходійства. А ти, Володимире, якщо хочеш, лети з нами.

Сів Володимир на крилатого коня і полетів із дружиною та донькою до її краю. І стали вони жити-поживати й добра наживати. А те князівство невдовзі завоювали вороги і навіть назва його забулася.”

— Як вам моя казка? — спитала Ярина і посміхнулася, — Як гадаєте, чому вона вчить?

Ядвіга мовчала.

— Ця казка. — Ярина посміхнулася ще ширше і відрубала, — вчить, що коли хочеш погубити свою дитину, то чекай, що хтось за це може погубити тебе.

— Нахабна дівка! Ти мене звинувачуєш…?

— Я попереджаю, — перебила Ярина, — Що коли панич Адріян не повернеться сьогодні, я цього так просто не залишу.