Алеманда для Ярини

Найгірше, що у словах відьми була своя правда. Адріян надивився на хлопську гостинність на прикордонні з ітларами. Віддати все, останню сорочку із себе зняти. щоб догодити гостю. Шляхтич до кінчиків пальців, він спершу сприймав це як належне, поки господиня розореного хутірця не зарубала останню не забрану розбійниками курку, аби нагодувати вельможного гостя, пана сотника Болестрашицького, який зі своїми вояками прогнав цих самих розбійників.

Тоді юнак зрозумів дві речі: він більше ніколи не зможе приймати таку жертовну гостинність, а шляхетність з кінчиків пальців легко стирається на степовому прикордонні. Матінка б зомліла, якби дізналася, як її менший син того дня допомагав лагодити дах селянської хати, аби хоч якось відплатити за ту курку, і привіз зі степу впольованого сайгака — на харч господині хутірця та її дітям.

Словом, це напівмертве дівчисько, певно, і справді ненавмисне грубіянила, а навіть навпаки… І від цього ставало ще мерзенніше на душі.

Слід, напевне, піти подивитися, як там вона. Все ж, дівчина щойно прийшла до тями… Адріян нерішуче зайшов до власного покою — і знову перелякався. Невже не дихає?

Дихала, тільки зомліла. І серцебиття чулося, хоч і тихо. Заснула? Зомліла? Нащо він її так розхвилював, поранену? А чорти б усе побрали, чого він так переймається здоров’ям цієї відьми? Після всього, що пережила його родина і після історії із законом про оборону степових кордонів…