Постраждалий маг

Протягом усього польоту, воїн залишався напруженим, тож повною мірою насолодитися прекрасними краєвидами, з висоти пташиного польоту, він просто не зміг. Але, незважаючи на це, спогади про те, що це справді гарно і весь світ розкривається, як на долоні, у Рапана залишилися незабутні. Хоча б тому, що кожну нову секунду, він сприймав, як останню у своєму житті.

Усвідомлення того, що вони наближаються до кінцевої точки своєї недовгої подорожі, прийшло до Рапана, коли він помітив вдалині голі скелі, серед яких виднівся вражаючий золотий палац. Що стояв під палючими променями сонця, від яких не рятували навіть височини інших гір. Оточений самими лише валунами та висушеною землею, на якій не виживав і найменший паросток. Під чистим небом та з численними сходинками від підніжжя гори. Саме тут і стояла школа Вічно сяючого сонця, учні якої розвіювали поблизу будь-які хмарини, які сміли підійти до них надто близько, не даючи навколишній природі і шансу сховатися від їхнього величного сонця у затінку.

Маг, у сірому, з легкістю пролетів відчинені золоті ворота і приземлився на кам'яних сходах, перед ще одними, але закритими воротами, які були справжнім входом у двір цієї школи.

- Земля! - блаженно застогнав Рапан, спускаючись на неї колінами. - Земле рідна! - став він навколішки, заспокоюючи своє тремтіння, в цьому прекрасному почутті опори.

Супроводжуючий, який приніс його сюди, з вичерпним видихом закотив очі, відводячи їх убік: "Люди... – розкрив він віяло. - Тільки про свою землю й думають..." - гордо підняв підборіддя, почавши вальяжно на себе махати.

Сирок, оглянувши все це, спурхнув з плеча свого друга і пересів до молодого чарівника в сірому, чиє вбрання майже непомітно ворушилося, під впливом його віяла. Хлопець поглянув на птаха.

- А можна, якимось чином, перевестися до вашої школи? - сумно відгукнувся пернатий.

- До третього класу, це цілком можливо, - кивнув той. - У разі, якщо різниця між панівними здібностями не дуже велика і під час розподілу, вихователі переплутали куди тебе краще було відправити.

Папуга мовчки опустив голову:

- Я вже старший...

- А ти так хочеш вчитися в нашій школі?

- У вас уроки цікаві... І вашого мистецтва люди не бояться... - засмучено затих той.

- З чого ти взяв, що вони не бояться штормів і смерчів? - усміхнувся маг. - Люди бояться будь-якого мистецтва, коли воно добре розвинене. Якщо ти можеш їх вразити одним розрядом, то я можу здійняти буревій, який здійме їх до хмар і зруйнує будь-які будови, ніби вони зроблені з паперу. Будь-яке мистецтво небезпечне у своєму сильному прояві. І люди бояться кожного з них.

- Але люди люблять вітер... Їм подобається, як стрічки колишуться... Як дзвіночки дзвенять... І свіжість, яку він дає влітку... А дощ... Ніхто не любить дощ... - похилив папуга голову ще нижче. - І сніг, і град... І туман... Нічого з цього люди не люблять... І мене не люблять... Я поганий маг... - заплющив Сирок очі, видавлюючи скупі пташині сльози.

Чарівник, у сірому, навіть застиг, не знаючи, як йому реагувати на таке одкровення:

- Ну... Зміна погоди є невід'ємною частиною нашого життя. Якою б вона не була в ту чи іншу мить - не потрібно загострювати свою увагу на тому, що про все це думають люди. Їм завжди буде щось не подобатися. Така вже їхня природа.

Рапан підняв на співрозмовників вичерпний погляд:

- Я, взагалі-то, тут.

- Ось бачиш? - легко підмітив це хлопець. - Йому навіть наша розмова не подобається. Люди завжди чимось незадоволені. То їм вітер занадто сильний, то занадто слабкий, то він валить паростки кукурудзи, то млини не крутить. Усім не догодиш. Потрібно лиш використовувати своє мистецтво і жити далі. Люди самі підлаштуються. А незадоволені завжди знайдуться. Немає жодного мистецтва, яке вони б повністю любили і приймали.

- А мистецтво сонця...? - тужливо подивився на нього Сирок. - А землі...?

- Ой, мистецтво сонця їм теж чимось не догодило, - махнув на це маг. - То їм надто спекотно, що я маю хмари звідкись приганяти, то їм надто темно, що їх треба розганяти. А маги зі школи Великого каменю і зовсім цих людей ігнорують. І правильно роблять, - вагомо кивнув він. - Бери з них приклад. Їм узагалі байдуже, що про них люди думають. Розкидають родючі землі, де самі захочуть, і займаються своїми справами.

- Як це "розкидають родючі землі й займаються своїми справами"...? - зніяковів птах.

- А ось так. Роблять те, що їм на думку спаде. Захотіли, щоб посеред лісу були родючі землі - вони їх зробили. А далі вже нехай люди самі розбираються, як їм до цих земель підібратися і чим засадити.

- Невже, вони настільки непослідовні...? - засмутився Сирок.

- Ну що ти. Вони послідовні. Просто їм все одно на людей.

За цією розмовою, нечисленна компанія навіть не помітила, як ворота попереду прочинилися, і з них вийшов якийсь чоловік у вбранні, яке нагадувало одяг учителів зі школи Злітаючого журавля. Під низом, у нього був білосніжний халат, прикрашений золотою вишивкою, що зав'язувався на атласний пояс такого ж кольору. Покривало його золоте омаре, на поверхні якого виднілися блискучі візерунки сонця і його променів. Широкий пучок, на маківці, був зібраний у витончену кришталеву окталлу, яка розповсюджувала довкола маленькі сонячні зайчики, забарвлені у веселку. Попри весь цей зовнішній вигляд, його чоботи залишалися простими й білими, як у будь-якого іншого підрослого мага.

Поглянувши на цих незвичайних гостей своєї школи, вчитель спустився на кілька сходинок нижче і задумливим поглядом привітав їх. Маг у сірому, поквапився схилити перед ним голову, виявляючи повагу, як до педагога і наставника, незважаючи на те, що він у нього не вчився. Папуга зробив точно так само. Рапан, з самої землі дивлячись на всі ці схилянна, теж поспішив піднятися і вклонитися чоловікові. Мало що могло трапитися наступної миті? Краще було робити те, що тут було прийнято.

Дорослий чарівник пройшовся по цих відвідувачах поглядом. Та зупинився на воїні, який вибивався з їхньої компанії трьох магів, незважаючи на те, що був вмістилищем магічних сил.

- З якою метою ви прибули? - почав він Рапану.

- Ем, загалом, - простягнув йому скриньку чоловік. - Ось. Мені сказали зберегти це, а потім повернути. Я не знаю, що там, але тут малюнок сонця. Вони, - кивком вказав він на своїх попутників, - кажуть, що це ваше.

- Хм, наше? - оглянув той вміст його рук, справді помічаючи емблему своєї школи, але геть не відчуваючи зсередини якоїсь магічної сили, яка б повідомляла про знаходження всередині чогось пов'язаного з магією. - Хто вам її передав? - попрямував він до воїна, зацікавившись що ж він міг принести.

- Паладини, - не особливо впевнено кивнув на все це Рапан. – Це, напевно, щось важливе, якщо вони готові були покласти за це своє життя.

- Паладини, які готові були покласти своє життя? - задумливо насупився педагог, згадавши одну подію кілька років тому, внаслідок якої було вбито весь конвой і втрачено один артефакт.

- Так, - знову кивнув чоловік. - Мені цю скриньку дав один із паладинів, на порозі своєї смерті. Сказав заховати, а потім віддати.

- Хм, - підійшов до нього вчитель і легко відкрив скриньку, вивільнивши назовні сліпуче біле світло.

Молоді чарівники, та й сам воїн, відвели примружені погляди вбік, зовсім не бажаючи осліпнути від впливу такої яскравості, якої викладач, здавалося, навіть не помічав. Він дивився прямо на її джерело і приголомшено округляв очі, піднімаючи брови до свого волосся:

- Це Сувій чистого світла?! - вихопив він неширокий сувій із золотими печатками сонця, з обох своїх боків. - Як це взагалі сталося?! - миттю розгорнув маг писання і метушливо пробігся поглядом по паперу, який випромінював світло. - Що тоді сталося?! - подивився він на чоловіка, почавши скручувати такий цінний для себе предмет. - Ми виявили лише криваву бійню на шляху прямування наших паладинів!

- Ну, на нас напав велетень... - ніяково зауважив Рапан.

- Так, ми бачили сліди застосування магічних сил. Того чарівника вже спіймали й відправили в Антору, - кивнув вчитель чарівникам інших магічних шкіл, ніби повідомляючи, що жити стало безпечніше. - Але ж, ви сказали, - повернувся він до воїна, - що один із паладинів особисто вручив вам у руки цей сувій. Як же в такому разі, ми не змогли відстежити ваш власний слід? Дуже складно було не помітити залишки такої нетипової магічної сили, - оглянув викладач Рапана. - Ви взагалі знаєте, що є вмістилищем магічних сил? – повернувся до його обличчя.

- Ем... Так. Я дізнався про це в одній із магічних шкіл. Там сказали, що це в мене, через убивство драконів. А ходити на їхнє вбивство я почав вже після того випадку з паладинами...

- Угу... - вдумливо кивнув на все це педагог, розуміючи, що тоді, у цієї людини просто не було магічних сил, які вони могли відстежити. - Але що ж тоді сталося? Ми бачили вбитого велетня. Але і паладини були всі мертві. Все це виглядало дуже дивно.

- Насправді... Воно не тільки виглядало, а й відбувалося досить дивно... - незручно протягнув Рапан.

Сирок, дивлячись на те, що його друг вже благополучно повернув таку важливу, для цієї школи річ, розправив крила і злетів, попрямувавши до внутрішньої брами, відверто не бажаючи вкотре поринати в історію про те, як його знайомого зрадили і ледь не вбили власні колеги, яким він так сильно довіряв. Чарівник в сірому, навпаки, зацікавився цією розповіддю, щиро бажаючи розібратися в тому, хто ж винен у зникненні артефакту, який так старанно ховали, навіть від магів зі школи Вічно сяючого сонця, що могли відстежити скупчення магічних сил, без застосування неонору. А воїн, почавши вдруге за день, поринати у спогади про ту подію, хотів просто очистити своє ім'я і мирно піти звідси, не зазнаючи на власній шкурі звинувачення в крадіжці ще й від магів.

Розмова ця не була швидкою, бо викладач раз у раз ставив Рапану якісь уточнювальні запитання, бажаючи повною мірою з'ясувати, що ж тоді справді сталося. Провідник йому детально відповідав, а хлопець поруч зацікавлено кивав, не наважуючись перебити слова вчителя. Сирок, в цей час, присів на фронтон шкільних воріт з внутрішньої сторони, і опустив свій погляд на подвір'я, на якому, розкиданими гронами, стояли й сиділи різні учні, часом тренуючись у створенні якогось магічного елемента.

Тут були, як хлопці, так і дівчата, чиї різноманітні золоті вбрання змішувалися в однорідну масу. У молодших учнів, на руках і ногах виднілися рельєфні золоті наручі та поножі, що оберігали їхні кінцівки від синців, через занадто активні ігри. Учні середніх класів ходили у своїх білих розпашних халатах і короткій золотій накидці, позбувшись будь-якого захисту на кінцівках, гордо демонструючи оточенню, що вони вдало склали свої іспити. А старших учнів тут і зовсім не було. Уся ця молодь з їх довгими омаре, однакового фасону у всіх школах, давно піднялися на навколишні піки, для практики перед підсумковими іспитами, окремо від інших.

Але найбільше, сумного Лам'є дивувало в цій школі не змішаність учнів, коли хлопці та дівчата навчалися разом, не відсутність скла у вікнах, яке замінював рисовий папір, а кішки. У цій школі було справжнє засилля котів, з якими постійно бавилися діти, дражнили сонячними зайчиками підлітки, і задумливо нагладжували старші, знаходячи якийсь дивний, для юнака, спокій, у товаристві цих тварин. А ті, здавалося, були і не проти. Вихованці ласкаво муркотіли, терлися об ноги учнів, валялися на землі й цілими групами відпочивали на дахах школи, гріючись під яскравим сонячним світлом.

Уся ця ідилія здавалася Лам'є справжнім щастям, порівняно з тим місцем, де він більшу частину свого життя провів. У школі Злітаючого журавля, було великою удачею приручити якусь із місцевих пташок і мати можливість періодично її гладити, підгодовуючи якимись зернами й личинками. Учням дозволялося заводити собі лише якихось жаб, комах і рибок, контактом з якими особливо не насолодишся. А тут... Так багато котів, так багато муркотіння і їхньої блискучої шерсті, яку будь-якої миті можна погладити, побачивши задоволену морду, що розслаблено заплющує очі, під впливом людських пальців.

Лам'є дивився на все це і просто не розумів, за що світ такий несправедливий. За що він народився зі здібностями до породження блискавки? За що йому, навіть у старшому класі й тільки у своїй кімнаті, вчителі не дозволяли завести когось пухнастого? За що він проклятий цією блискавкою, що статичним розрядом може просто вбити когось настільки милого на кшталт кішки, кролика, чи навіть хом'ячка? Юнак нічого не розумів. І від цього, йому ставало тільки гірше.

Стільки днів, без спілкування з друзями, стільки днів самотності у цій печері, стільки безрезультатних спроб опанувати свої сили, стільки мук, через почуття до Рапана, і стільки ненависті до самого себе. Лам'є хотів когось погладити, з кимось поговорити, з кимось повеселитися і просто розвіятися – забутися, від відчуття того болю, який роз'їдав його серце. Воно ж колись співало, сміялося, жартувало і заливалося ніжним теплом. Колись... А зараз, було наче гнійник, що розростався на всі груди, змушуючи скрутитися в болісну грудочку, від страждань й власних сліз.

Думки перервав вигук, який юнак почув зі шкільного подвір'я:

- Та що таке?! - обурювався якийсь підліток, у компанії своїх друзів. - Це щодня відбуватися буде?! Якого біса, вранці - веселка є, а вдень або ввечері, скільки не роби - не вийде! Що за прокляття таке взагалі?!

Приятелі схвильовано підтакувати:

- Після полудня, її зробити майже неможливо.

- І при чому, я вже робив її сьогодні! - перебільшено кивнув той самий. - Зранку! Усе небо у веселку забарвив! Так чого ж зараз, - викинув він до світила долоню із заклинанням, - ПУСТОТА?!

Лам'є сам собою оглянув чисте небо, вишукуючи причину цих невдач. "Повітря сухе… - тужливо шмигнув він носом. - Вранці, повітря вологе після ночі, а до полудня, ви його висушуєте своїми практиками", - покрутив маг головою папуги, вишукуючи хмару, яку він міг сюди пригнати і розсіяти, полегшуючи життя цим учням.

На щастя, придатне, для цих цілей, атмосферне явище, було відносно недалеко, тож юнак поквапив його сюди припливти. Наблизив пухнастий серпанок до самої школи й почав опускати його на подвір'я, розвіюючи дрібні краплини білого туману по всій її території. Чарівник у сірому, побачивши всю цю діяльність за спиною вчителя, який продовжував розпитувати Рапана, від власного подиву широко розширив очі, спостерігаючи настільки незвичне явище. Самі учні, помітивши цю невелику хмару, що посміла так близько підійти до їхньої обителі, насупилися на неї від праведного гніву. Ніхто не мав права закривати для них те дорогоцінне сонце, що пробивало своїми променями будь-які перепони, а тут хмара. Яка настільки зухвало опустилася до їхнього подвір’я, ніби збираючись занурити усю школу в непрохідний туман. Учні такого терпіти не стали. Підняли до неї свої руки та пробили цей серпанок десятками яскравих променів, бажаючи випарити її без залишку.

Лам'є, від таких рішучих дій, повалено застиг. Він лиш хотів допомогти, зволожити сухе повітря, аби дати підліткам змогу створити веселку, яка мучила їх вже не перший день, а вони… Спрямували на нього свої долоні, зовсім не вітаючи такого акту турботи.

Біла хмара повільно посіріла й вивільнила на землю дрібний дощ, який ненавмисне розполохав усіх котів, що під ним опинилися.

- Ще й дощем нас поливати будеш?! - почулося обурення середніх класів. - Та щоб тебе!

"Навіть, маги не люблять дощ... - жалібно скрутився Лам'є, стікаючи сльозами, з якими вже не було сил боротися. - НІХТО! - несамовито закричав він на всю печеру. - Ніхто на світі не любить дощ! Ані люди! Ані маги! НІХТО!" - схопився він за волосся, бажаючи його просто вирвати і позбутися своєї магії, що завдавала йому одних страждань.

Діти й підлітки, що перебували на шкільному подвір'ї, всією своєю юрбою накинулися на ту хмару, яка від цих дій тільки більше сіріла і збільшувала краплі, заливаючи дощовими потоками нагріті сонцем дахи й землю.

Старші учні, які перебували на своїх високогірних майданчиках для практики, оглядали цю дивну хмару, із крайньою спантеличеністю. Атмосферне явище спустилося до їхньої школи настільки неприродно низько, що причетність, до цього, грозового мага ставала очевидною. Найнижчі хмари пролітали на рівні найвищого піку їхніх скель, а тут одна, ось так, посеред дня і в розпал тренувань, приземлилася прямісінько на дах їхньої школи. Ніхто, з місцевих учнів чи навіть вчителів, не був настільки здібним, щоб провести якусь хмару на подвір'я, не давши їй розвіятися дорогою та ще й дощ почати.

- Схоже, до нас завітали гості, - задумливо прокоментував усе це один із випускників, дивлячись на пухнасту хмару, згори донизу. - Цікаво тільки хто, - напружено примружився він, перелаштовуючи свій зір на певний спектр, у якому можна було побачити магічні сили.

Лам'є, через папугу дивлячись на всю ту ненависть до свого дощу, що почався навіть без його власного бажання, скрутився в грудочку ще більше. Він чув ці обурені голоси, ці лайливі слова і просто плакав. Без зупинки, без можливості нормально вдихнути. Зморщившись, стиснувшись, не маючи сил більше ні на що.

"Моє мистецтво жахливе... - відчайдушно схлипував він, відчуваючи, як по скронях стікають сльози. - Воно нікому не подобається... Ніхто його не любить... Воно нікому не потрібне! - нестямно закрив він обличчя руками. - НІКОМУ! Нікому воно не потрібне! Нікому воно не подобається! НІХТО ЙОГО НЕ ЛЮБИТЬ! - викинув маг до стелі руку і створив у печері ту саму хмару, що в мить залила юнака власним дощем. - Ніхто... - жалібно уткнувся він носом у вологу тканину своєї ковдри. - Нікому..." - тужливо затих, збільшуючи, над своєю головою, опади до справжньої зливи.

Над школою Вічно сяючого сонця, хмара припинила свій дощ, трохи піднялася і швидко розвіялася, легкими подувами вітру заповнивши своїми дрібними краплями весь простір над подвір'ям. Діти побачили блаженне сонце. А за ним, і десятки веселок, частина з яких починалися в одних і тих самих місцях, накладаючись одна на одну, очевидним чином показуючи, де їх раніше створювали учні.

Підлітки, від усього цього, здивовано оглянули небосхил. Хтось викинув руку догори, від якої, ніби за інерцією, поширилася кольорова й прозора стрічка, що дугою охопила половину подвір'я й уперлася своїм кінцем у парапет паркану. Середні класи вражено витягнули обличчя. Підняли долоні до неба. Спробували самі та почали активно практикуватися, бажаючи найбільш продуктивно використати ці сприятливі для веселок умови.

Подвір'я, за кілька швидкоплинних хвилин, заповнилося одними лише веселками, які вкривали його, немов малюнки різнокольорових хвиль, на старих картинах. Однак, Лам'є на це погляду не підіймав. Його папуга мляво сидів на краю фронтону шкільних воріт і дивився на землю під собою, де не росла, від сухості, навіть трава.

- Хах! - усміхнувся той самий випускник, який напружено придивлявся до кольору магічної сили на хмарі. - Гей! - махнув він своїм однокласникам, частина з яких перебувала з ним на одному майданчику для практики. - Наш веселковий хлопчик у гості прийшов!

- Що? - здивовано подивився на нього приятель, відволікаючись від споглядання за безліччю різнокольорових хвиль над подвір'ям школи. - Веселковий хлопчик?

- Так! - жваво кивнув йому Акар.

- Але хіба він не в печерах усамітнення був? – спантеличився той.

- Мабуть, він уже вийшов! – юнак склав руки разом. - Приліпимо йому веселку на спину? - заманливо кивнув він друзям. - А то дощ він тут нам влаштувати вирішив? Пхах!

- А хіба, їхнім учням дозволяють йти так далеко від школи? - насторожився однокласник.

- Зануууудаааа! - виразно протягнув йому ініціатор. - Його ж на фестивалі кольорів не було! Можливо, він прийшов якраз, щоб відігратися! Хах! Останній рік, а він жодною хмарою вас не намочив! - оглянув він приятелів. - Хто взагалі закінчує школу без такого ритуалу?

- Угу, - кивнув йому знайомий. - Нас не намочив, а ти йому веселкового пенделя не дав.

- Яка в нас ідилія! - широко посміхнувся юнак. - Хіба це не прекрасно?

- Може, вам каблучки на випускний подарувати? - іронічно посміхнувся той.

Акар спочатку не зрозумів, вдумливо насупившись цим словам, але коли до нього дійшов цей натяк, то він дав приятелеві завзятий запотиличник:

- Гей! Я не такий!

- Ну так! - весело відійшов однокласник, потираючи забій. - Ми так і бачимо!

- Ой...! - махнув на нього приятель і відвернувся до воріт школи, на яких сидів папуга. - Що ви там бачите взагалі...? - приховав від них збентежену посмішку.

- Щонайменше те, що ти проявляєш до цього веселкового хлопчика забагато уваги.

- Та я просто пожартувати над ним хочу! - завзято обернувся Акар. - Невже, кепкування над кимось, вже стало якимось не таким? - розвернувся він до шкільного подвір'я і зістрибнув з краю їхнього майданчика, почавши, у ширяющому вбранні, неквапливо спускатися до наступної своєї опори, від якої він міг відштовхнутися і пролетіти далі.

Однокласники, які залишилися на висоті, один з одним переглянулися, знизали плечима і пішли слідом, бажаючи приєднатися до тих коротких веселощів, котрі задумав їхній підбурювач.

Акар тихо приземлився на парапет паркану, що йшов від будівлі школи до гір, трохи пригнувся, приховуючи свій образ за численними веселками інших учнів. Почекав, завзято виглядаючи силует птаха, який застиг у одній позі, і махнув рукою, створюючи цілий згусток магічної сили, що невидимою плямою облетіла все подвір'я, обійшла папугу й ударила його прямо у спину, несильним поштовхом змусивши відхилитися до краю фронтону і впасти.

Випускники, з посмішками й завзяттям, спостерігали за цією твариною, яка ось-ось мала розкрити свої крила й злетіти, залишаючи по собі справжній слід, із невеличкої веселки, яка б розходилася від розмаху її крил, як стяг від опори. Однак, зневірений від усього свого життя, пернатий падав. Він летів до землі, наче камінь. Склавши до тіла крила, перевернувшись на спину і прикривши блискучі, від сліз, очі.

Пролунав глухий бух, який підняв в повітря маленьку хмару пилу. Веселі старшокласники, з жахом завмерли.

- З якою ж силою ти його штовхнув? - боязко прошепотів хтось Акару.

- Та не сильно, - стривожено вирівнявся той. - Так, легенько. Мій удар не мав звалити його з воріт... - відштовхнувся він від парапету і летячими великими стрибками, дістався папуги.

Неспокійно підійшов до птаха, який нерухомо лежав на землі, спустився поруч на коліна й нагнувся, почавши занепокоєно оглядати все його тіло, в пошуку переломів і крові.

"Боляче... - жалібно хникав Лам'є на своєму мокрому від дощу ліжку. - Боляче..." - знесилено зморщився він, не в силах поворухнутися від того болю, який захопив його спину, так і не закінчивши страждань в обіймах смерті.

- Фух...! - з полегшенням приклав долоню до серця Акар, помітивши малі рухи пір'я на грудях, що говорили про дихання. - Вибач. Я не думав, що ти впадеш, від такого несильного поштовху, - простягнув він до птаха долоню, дбайливо обхопив його пальцями й обережно переклав тварину на згин своєї руки, притримуючи збоку кистю. - Я не хотів, - неквапливо піднявся юнак, побачивши поруч із собою підбіглих однокласників. - Він живий, - кивнув їм. - Але, думаю, краще його віднести до вчителя Сора. Він сильно вдарився... – опустив він занепокоєний погляд на папугу, який із заплющеними очима і відкритим дзьобом нерухомо лежав у нього в руках.

- Ну звісно, - перебільшено кивнув один із друзів. - З такої-то висоти впасти, - вказав він чолом на фронтон воріт. - Дивно, як він узагалі вижив, приземлившись на спину і голову.

- Не кажи так! - схвильовано подивився на нього Акар, притиснувши потерпілого до серця. - Я не хотів, щоб він упав і забився! Я просто пожартувати хотів! Ми ж завжди так жартували!

Шумом почали цікавитися інші учні, перериваючи свої практики.

- От тільки тоді, - підвищив свій голос знайомий, - він був у своєму власному тілі, а не у втіленні якогось папуги!

- Та знаю я! Не сліпий! - стривожено накрив той пернатого по шию золотим рукавом. - Я не знав, що так трапиться!

- Менше сил потрібно було у свій удар вкладати!

- Та я ж легенько! Звідки я знав, що для його ваги потрібно так мало?!

Рапан, вловивши своїм вухом якісь обговорення, в яких постраждав якийсь папуга, одразу ж занепокоївся. Відволікся від своєї розповіді про той самий день, який перевернув усе його життя, відступив убік і підняв голову до воріт школи. Пронизливо і заклично свиснув, після чого голосно покликав свого друга:

- Сирку!

Випускники стривожено подивилися на замкнені ворота.

- Це, напевно, його кличуть, - заклопотано притих Акар і нервово погладив голову птаха. - "Сирок"... - подивився він на знайомих. - Його однокласники, начебто, казали, що він дуже любить сири...

Стривожений свист повторився. Цього разу, ним перейнялися і вчитель із гостем у сірому, які продовжували стояти на сходах.

А Лам'є, чуючи всі ті звуки й слова, лиш тихо схлипував, повільно заспокоюючись у теплих руках, чиї легкі й золоті рукави огортали його з усіх боків, турботливо притискаючи до сердця. Біль поступово вщухав, тіло зігрівали, а в притиснутий до тканини ніс повільно проникав якийсь приємний горіховий запах. Тут було тепло, затишно і відносно безпечно. Юнак потроху переставав думати про свою печаль, дистанціюючись від відчуття того мокрого ліжка, в якому він перебував. Потрібно було насолоджуватися. Теплом сонця, м'якістю шовкового омаре і якимось пряним запахом.

Але ось, золоті ворота школи неспокійно відчинилися, і явили учням, абсолютно стурбоване обличчя педагога.

- Що трапилося? - миттю запитав викладач.

- Я не хотів, - стривожено подався до нього Акар. - Я просто хотів пожартувати, - показав він старшому сплячого папугу в руках. - Приліпити веселку на спину. А він - упав, - злякано вигнув юнак брови. - Я не хотів, чесно, - стиснув він потерпілого.

- Ти ж знаєш, - суворо і з докором почав йому наставник, - що це маг в іншому своєму втіленні? - кивнув на птаха.

- Так, - гарячково кивнув. - Це зі школи Злітаючого журавля. Він цього року випускається.

- Так він ще й учень! - вразився такій заяві вчитель, ляснувши себе по чолу. - Чим ви тут узагалі займалися, поки я пішов на недовгу розмову? - обуреним поглядом пройшовся він по присутніх.

- Вибачте... - похнюпив голову Акар. - Я не думав, що так усе вийде. Я легенько штовхнув його, а він упав. Я думав, - схаменувшись глянув він на чоловіка, - що він розправить крила і злетить. Він же в пташиному вигляді, - показав папугу наставникові.

Той вичерпно видихнув через ніс, явно показуючи своє невдоволення на усю цю ситуацію.

- Що з ним? – опустив він погляд на пернатого і підійшов, простягнувши до нього руку.

Від торкання зовсім чужою людиною, а тим паче викладачем, Сирок одразу ж стрепенувся, схопився дзьобом за омаре однолітка й перевернув себе на ноги, ставши на його передпліччя, хвостом до старшого. Подивився знайомому в обличчя. Акар опустив до птаха неспокійні очі:

- Вибач мені. Я не хотів, щоб ти впав. Я просто хотів приліпити тобі веселку на спину, як ми це робили раніше. Тебе ж не було на фестивалі кольорів, ось я...

Але не встиг юнак договорити, як папуга спурхнув від цієї розповіді, що наводила на сльози, і перелетів через стіну, швидко знайшовши поглядом Рапана, який в компанії мага, що приніс його сюди, схвильовано стояв під воротами і чекав, коли ж йому повернуть його друга.

- Сирку! - вигукнув йому воїн, вітаючи поруч. - Що сталося? - простежив за тим, як приятель сів йому на плече. - Я чув, що вони обговорювали, як щось трапилося з якимось папугою! Це не з тобою? - неспокійно провів він пальцями по зеленій голові.

- Зі мною, - тихо відгукнувся пернатий. - Я впав... - опустив він голову, потоптавшись на місці.

Зі школи вийшов той самий вчитель:

- Як ти почуваєшся? - стривожено глянув він на Сирка.

- Усе добре... - сумно кивнув птах. - У мене нічого не болить...

- Точно? - не заспокоювався педагог. – Давай, я огляну тебе. Підлікую забої.

- Усе гаразд, - знову почав кивати папуга. - Біль минув.

- Ну, добре... - не спокійно піджав губи викладач. - Якщо тобі буде зле, і ти не зможеш сам себе підлікувати - звернися до своїх вчителів. Вони допоможуть.

- Угу... - кивав Сирок.

- Напевно, - погладив птаха Рапан, - ми вже підемо, - звернув він стриманий погляд до старшого, зовсім не бажаючи затримуватися в місці, де його приятелеві зробили боляче.

- Так, - кивнув йому педагог, склавши руки разом, - ще раз дякую вам за повернення Сувою чистого світла. Він дуже важливий для нас. Як нагороду, можемо запропонувати вам гроші або те, що ви самі забажаєте. Що ви бажаєте отримати за все те, що ви пережили, рятуючи наш артефакт?

- Очищене ім'я, - похмуро видав воїн. - Багато хто думає, що я цю річ вкрав.

Вчитель, почувши таке побажання, трохи подумав і створив у своїх руках витягнуту золоту підвіску на тонкому ланцюжку, яку простягнув гостеві:

- У мить, очистити ваше ім'я я не можу, проте, можу запропонувати амулет, який примусить ваших опонентів говорити правду. Застосуйте його на своїх недругах, візьмете в руки самі - і вони повірять. Це амулет від вищого мага, тож, він змусить сказати правду, навіть самого вправного брехуна.

- Хм, - задумався Рапан, дивлячись на цей подарунок.

"Навіть самого вправного брехуна? А це може бути корисно," - взяв він подарунок:

- Я можу спробувати його прямо зараз?

- Звичайно, - кивнув йому чоловік.

- Тоді, - несхвально насупився воїн, дивлячись йому прямо в очі, - нехай сюди вийде той, через кого мій друг постраждав, - кивнув він на папугу поруч. - Я чітко чув, що впав він не сам по собі.

- Рапане... - тихо почулося над вухом. - Не треба...

- Що значить "не треба"? - обурено подивився на птаха воїн. - Якщо це не треба тобі - це не означає, що воно не треба і мені! - повернувся він до педагога.

Той некомфортно прочистив горло й обернувся на шкільне подвір'я, закликавши до себе Акара. Винуватий ніяково підійшов, опускаючи свою голову, вийшов за ворота й засмучено підняв очі до відвідувачів навчального закладу:

- Вибачте... Я чесно не хотів... - повернув він свій погляд до пернатого. - Вибач...

- Розкажи, що трапилося, - директивно простягнув йому Рапан свій новий амулет.

Юнак винувато взявся за його край і опустив очі:

- Коли над школою опустилася нетипова хмара, я побачив у ній течію знайомих магічних сил, знайшов поглядом папугу й вирішив пожартувати над ним, приліпивши до спини веселку. Ми з друзями спустилися з гори й сховалися. Я послав невидимий імпульс до... - крадькома вказав він головою на птаха. - Він облетів його і вдарив у спину. Сила удару була меншою за середню і я не думав, що він, через це, впаде з краю воріт. А він упав. Коли падав - я думав, що розкриє крила і злетить. А він не злетів... - пригнічено підібгав губи Акар. - Коли він упав, ми з друзями підбігли до нього і підняли. Я тримав його на руках, поки ми думали, що робити далі, - підняв він винуватий погляд до воїна.

Той невдоволено фиркнув:

- Спочатку робите, а потім думаєте, - забрав він довгий амулет. - Радій, що він не сильно вдарився і нічого собі не зламав, - повісив ланцюжок на шию і сховав підвіску під обладунок.

- Справді? - невпевнено глянув Акар на птаха.

- У мене нічого не болить, - знову підтвердив Сирок.

- Вибач мені, будь ласка... - засмучено приклав юнак руки до серця. - Я чесно... Я не хотів, щоб ти впав...

- Я не ображаюся, - відвів від нього погляд папуга і подивився на Рапана: - Підемо?

- Уже хочеш іти? - глянув на приятеля воїн.

- Угу, - кивнув той.

- Вибачиш мене? - ще раз запитав Акар, не розуміючи, чи щиро сказав той, що не ображається, чи ні.

- Так, - сумно кивнув йому Сирок. - Вибачаю. Я чесно не ображаюся... - опустив він свою голову до ніг. - Просто втомився сьогодні...

- Ох, ти вже втомився? - занепокоївся Рапан. - Тоді, ми поквапимось піти, - кивнув воїн тому вчителю й пішов униз сходами.

Хлопець у сірому, дивлячись на все це і знаючи, що сходи з гори спускаються впродовж кількох сотень сходинок, простягнув воїну руку, пропонуючи свою допомогу зі швидким спуском.

- Ні-ні-ні-ні-ні-ні, - метушливо відмахнувся той. - Дякую на тому, що ти вже для нас зробив. Вниз, я вже якось сам, - відвернувся молодик і прискорив свій крок, щиро бажаючи якнайшвидше залишити всю цю ситуацію, людей, та й узагалі школу.

Папуга на його плечі знову притих.

***

Тг група по магу, де є свіжі новини, можна його обговорити, дізнатися новини про друк та придбати мерч (брелоки і стікери) - Постраждалий маг (https://t.me/injured_mag)

Тг канал по моїй творчості загалом - Пишу слеш-драми (https://t.me/nemchenko_writter)