Постраждалий маг

Спустившись зі сходів, які здавалися Рапану просто-таки нескінченними, воїн побачив єдину тут дорогу, що більше нагадувала стежку. Та пішов по ній, не особливо розуміючи, де ж конкретно вони, з приятелем, знаходяться. На карті, магічні школи не позначалися, з лісового пейзажу і гір було не зрозуміло, з якого ж саме піку вони спускаються. Тож, єдиним варіантом було йти там, де є дорога. Рано чи пізно, приятелі все одно б прийшли хоч до якогось населеного пункту, з назви та оточення якого, молодий чоловік уже міг якось зорієнтуватися.

Сирок весь цей час мовчав, не видаючи і звуку. Він не тупцював на місці, не змахував крилами, не вкладав пір'я і не насвистував якусь мелодію, поводячись, як звичайний птах. Він лиш змиренно сидів і дивився знайомому під ноги, погойдуючись у такт його кроку.

У такій тиші, минула наступна година, за яку Рапан дістався до найближчого містечка і зайшов до місцевої харчевні, замовивши собі такі звичні юшку і тарілочку сиру, на яку папуга навіть не подивився. Так само, як і вчора, позавчора. У молодого чарівника взагалі не було апетиту. І не було його так давно, що воїн починав неабияк за це турбувався. Запропонував Сирку інші ласощі, знову провів його по різних крамницях, показуючи місцеві смаколики, але приятель не виявив інтересу до жодного з них. Він просто мовчки сидів на плечі й дивився під ноги, байдуже відповідаючи на якісь запитання. Рапан на це болісно зжимав губи, абсолютно не розуміючи, як йому підбадьорити свого оперенного друга.

Взявши нове замовлення на супровід до міста, яке було за тридцять кілометрів від їхнього поточного місця розташування, приятелі попрямували з невідомими їм людьми до лісу, обґрунтовано не встигнувши подолати весь свій шлях, до заходу сонця. Знайшовши відносно безпечне місце, біля однієї з доріг, провідник назбирав гілок із сухою травою, розвів багаття, сів під деревом і дістав свої сухі закуски з водою, спостерігаючи за тим, як його клієнти спокійно влаштовують свій привал. Запропонував кілька різних скибочок папузі, який знову від будь-якої їжі відмовився, повечеряв і все сховав. Поглянув на птаха:

- Сирочку, - однією рукою взяв його воїн та посадив на зігнуте коліно, перед собою, - як ти почуваєшся? Нічого не їси, не говориш... - стурбовано провів він долонею по його пір'ю. - Ще й упав сьогодні. У тебе нічого не болить? - нахилив чоловік до нього голову і зазирнув у опущені очі.

"Болить..." - тужливо й жалібно подумав Лам'є, у своєму мокрому ліжку, під холодним нічним дощем.

- Гей... Сирку... - співчутливо поклав той палець під його дзьоб і легенько підняв цей погляд до себе. - Сирку... - побачив його засмучені очі, підтягнув до себе й дбайливо обійняв, почавши заспокійливо гладити з голови до хвоста. - Невже, - зашепотів Рапан на вухо, - ти досі сумуєш через те, що вже друга половина серпня...? М? - притиснувся він губами вище опереної скроні. - Сьогодні одне число, завтра - інше... Але чи є хоч якась різниця, якщо незабаром, кожен твій день буде схожий на попередній...?

"Ти не розумієш... - болісно заплющив очі юнак, знову викривляючись у сльозах. - Ти нічого не розумієш...!"

- Сирочку... - жалісливо пригорнув його до себе приятель, бажаючи хоч якось втішити своєю ласкою.

"Нічого! - болісно продовжив Лам'є. - Навіть того, що ти зі МНОЮ спілкуєшся! Того, що це Я тобі папугу надіслав! Що Я амулет зробив! Що МЕНІ ти приносив задоволення! Що зі МНОЮ шепотівся! І що МЕНЕ обіймав! - сильно притиснув він до очей зап'ястя. - ТИ НІЧОГО ЦЬОГО НЕ ЗНАЄШ! НЕ РОЗУМІЄШ! НЕ УСВІДОМЛЮЄШ! - скрутився маг в грудку, здригаючись від сліз. - Нічого... Ти просто... Спілкуєшся... З якимось магом... З кимось, кого ти вбачаєш за Сирком... Але не зі мною... Ти ненавидиш мене... І боїшся... Ти... Ти просто... Ти... Ти... Ти не кохаєш мене..." - жалібно притих юнак і зморщився, зовсім не розуміючи, як йому вдихнути від цього болю, що стискав груди і горло.

Папуга ж вивільнився з ніжних обіймів, які намагалися його зігріти.

- Сирку? - занепокоївся його рухами Рапан.

"Ти просто... Ти нічого не розумієш... Нічого не знаєш... - зі спотвореним обличчям ридав чарівник, не видаючи й звуку, який можна було почути, через дощ, що йшов у його печері. - Дурень, - ображено схлипнув він на друга. - Просто дурень," - тупнув папугою по його коліну, розкрив крила і полетів до високих гілок.

- Сирку? - стривожено підскочив слідом приятель. - Сирку, я щось не так зробив? - поквапився за ним чоловік, задираючи голову. - На синець натиснув? Вибач, будь ласка. Я не хотів. Просто ти такий крихітний... Якщо я перестарався, то я не спеціально. Вибач, будь ласка...

Птах сів на гілку за десять метрів над землею і відвернувся від свого друга.

- Сирку... - засмучувався від усього цього воїн, підійшовши до стовбура. - Сирочку... Спускайся, - простягнув він до нього руки. - Сходимо завтра на ринок, сирів тобі накупимо... Смачненького чогось... Напевно, в якомусь із найближчих міст скоро буде якесь свято... Сходимо на нього... Я тобі смаколиків накуплю, ще чогось... Чого забажаєш... Стрічечок, може... - невпевнено запропонував. - Дзвіночків...

"Дурень, - болісно тупнув папуга на цю пропозицію. - Дурень-дурень-дурень! - болісно вкрилися сльозами пташині очі. - Запрошуєш... Та КОГО ти запрошуєш?! Чому не МЕНЕ?! - несамовито схопився Лам'є за серце. - Чому якогось дурного СИРКА?! ЧОМУ?! ЧОМУ?! ЧОМУ?! - почав він бити своє мокре ліжко кулаком. - Адже Я людина! Адже Я стою за ним! – із ляском закрив обличчя долонями, ховаючись від усіх. - Чому...? Чому, ти просто... Любиш ЙОГО і ненавидиш МЕНЕ...!" - нестямно скрутився юнак, породжуючи над собою справжній грім із блискавкою.

Пернатий розправив крила і злетів, віддаляючись кудись у ніч.

- Сирку...? - спустошено провів його поглядом Рапан. - Куди ти...? Гей! - побіг слідом. - Сирку!

Але той дуже скоро зник у темряві, між дерев.

- Невже... - залишився воїн наодинці з собою. - Я зробив щось не так...? - метушливо опустив погляд і швидко дістав з-під одягу медальйон. - Що я зробив? - розгублено почав він говорити внутрішньому кільцю. - Чому ти відкликав папугу? Щось сталося? Я щось сказав? Десь помацав? Що сталося? Чому ти пішов?

Але прикраса не давала відповіді. Точно так само, як і в день, коли Рапану її подарували - золото красномовно мовчало, не виявляючи на собі жодного помітного напису. Молодого чоловіка просто залишили самого. Із самим собою і цим медальйоном.

Повернувшись до своїх супроводжуваних, воїн звалився під деревом, де щойно сидів, і впустив голову, узагалі не розуміючи, що зараз сталося, з якої причини і як він може все це виправити. Заснув Рапан із великими труднощами, але, навіть уві сні, Лам'є його не покидав.

Чарівник пробрався в його нічні фантазії так само легко, як і минулого разу. Опустив очі на своє тіло в блакитному учнівському вбранні, на крісло, в якому сидів, і несподівано відчув ззаду чиїсь сильні руки, що спокійно почали м'яти його шию та плечі. Від цих незвичних дій, тіло юнака швидко вкрилося схвильованими мурашками. Його зминали теплі й турботливі долоні, що проникали своїми пальцями глибоко під одяг, крісло не хотілося залишати через його комфорт та м’якість, а всі думки поступово затихали, залишаючи свою печаль по той бік цієї реальності.

Тут було справді добре і приємно. Лам'є із задоволенням прикрив очі, насолоджуючись усім тим, що з ним робили. І зовсім забув про те, що, потрапивши в чужий сон, він не врахував одного - свого власного стану. Нестабільна і некерована ним сила, туга і глибинний страх втратити будь-яку надію на кохання Рапана, взяли під свій контроль це сновидіння, без жодного залишку.

Юнак ласкаво і ніжно обернувся, щоб зустрітися поглядом з таким очевидним для себе другом, як воїн, який робив йому масаж, із жахом відскочив назад.

- ЦЕ ТИ?! – ошелешено вигукнув він на Лам'є

- Рапане? - стривожено застиг чарівник, не розуміючи, чому той скрикнув.

- Та як ти смієш?! – підійшов до нього приятель і злісно вирвав з-під друга крісло, скинувши його на підлогу.

- Рапане?! – злякався юнак.

- Ще й...! - гидливо оглянув він мага і грубо відштовхнув від себе ногою.

- Рапане! – вражено закрився Лам’є руками, відчуваючи, як очі знову затуляють сльози.

- Ридає воно тут ще! - ненависно підійшов до нього воїн, схопив за волосся і підняв.

- Рапане! - схопив той його зап'ястя. - Мені боляче...!

- А мені - НЕ БУЛО БОЛЯЧЕ?! - закричав чоловік на вухо. - Ти вбити мене намагався! Мерзото! - з розмаху кинув юнака на підлогу.

- Рапане… - жалісливо схлипував Лам’є. – Я не хотів! – у нестямі закрив він очі, з котрих скатувалися сльози. – Я чесно не хотів! Не хотів! – ліг у поклоні на землю, випрошуючи в нього прощення.

- Не хотів він! - поставив воїн чобіт на йього голову, притиснувши юнацьке обличчя до підлоги.

- Рапане...! – спотворився той у плачі. - Мені боляче...! - уперся у підлогу руками.

- Боляче йому! - обурено підвищив голос воїн. - Та яке мені діло до того, що якомусь виродку там боляче?! А?! - зухвало нахилився він до нього, закричавши прямо на вухо: - ЯКЕ?! МЕНІ?! ДІЛО?!

- Ти казав, що я гарний... - пролепетав маг, бажаючи викликати хоч якісь приємні спогади.

- Хто?! - здивовано вирівнявся чоловік і ногою перекинув знайомого на спину. - Ти?! - із подивом придивився він до юнацького обличчя. – ПХАХАХА! Щоб я й на таке опудало подивився?!

- Я - опудало...? - засмучено затих Лам'є.

- Мерзота якась, а не обличчя! - реготав той. - Як ти взагалі з таким каліцтвом живеш?! - смішно нахилився він до мага.

- Я - мерзота...? - зі сльозами на очах відвів юнак погляд.

- Ще й небезпечна, - з огидою оглянув його Рапан і вирівнявся. - Вбий себе краще. Менше проблем для інших буде, - з характерним звуком харкнув біля нього, розвернувся й пішов до іншого крісла, в якому сидів якийсь маг зі школи Вічно сяючого сонця: - Пробач любий, відволікся, - нахилився він до нього й ласкаво поцілував у щоку.

Лам'є жалібно подивився на їх ніжний дотик. На подальші обійми, грайливий шепіт, від якого Рапан починав із любов'ю посміхатися.

"Вбити себе... - повалено опустив блондин голову. - Вбити... - болісно зморщився, заплющуючи очі, з яких знову випали сльози. - Менше проблем для інших буде... - змучено почав здригатися від болю. - Вбити себе..."

Позаду почулися гучні й швидкі кроки, від яких тремтіла сама земля.

- АААААРХ! - зовсім поруч роздався гучний крик троля.

Чарівник підняв голову на занесену над ним палицю, знедолено повернувся до Рапана, який байдуже не помічав його швидкої смерті, і просто стиснувся, підкоряючись тому швидкому болю, коли його розчавлять. Заплющив очі.

- ААААААААА! - болісно прокинувся Лам'є, втікши з того сну, наче зі свого найгіршого кошмару. - РАПАНЕЕЕЕ!!! - схопився він за волосся, в несамовитому крику породивши тисячі високовольтних розрядів, що з іскрами влетіли в кам'яні стіни, підлогу і стелю, змусивши печеру усамітнення тріснути від напруги.

Сам воїн, нарешті звільнившись від того дивного почуття примусу у своєму сні, через яке він творив усі ті страшні речі зі своїм другом, одразу вихопив свої мечі та кинувся до троля, бажаючи якнайшвидше захистити юного чарівника, який швидко перевтілився на зеленого папужку та з характерним, для нього, криком "рятуйте-допоможіть" перелякано відлетів убік.

Але не встиг Рапан відрізати вуха тому монстру зі свого сну, як його розбудив переляканий вигук реальності.

- Що таке? - тихо підскочив воїн на ноги, вихопивши з піхов меч.

Усе навкруги було залито дивним блакитним світлом, у якому особливо добре було видно приголомшені й перелякані обличчя супроводжуваних, які дивилися на небо. Воїн миттю підняв і своє обличчя до зірок. Повз них, з жахливою шириною і яскравістю, пропливала ціла хвиля пронизливого блакитного світла, що нищила по собі хмари так, наче їх ніколи не існувало.

Воїн з відвертою настороженістю провів це явище очима за верхівки дерев, помічаючи його проблиски поміж листям, навіть коли все навкруги занурилося в темряву. Рапан хотів вже повільно й тихо видихнути, заспокоюючись, після спостереження за таким нетиповим явищем, як земля під ним захиталася, вибиваючи з-під ніг будь-яку опору, а небом пронісся оглушливої сили гуркіт, змусивши чоловіка впасти й закрити долонями вуха.

- Що, в біса, відбувається...? - з жахом прошепотів хтось із селян, коли хвиля гуркоту пішла за світлом.

- Гадки не маю... - насторожено й тихо протягнув йому Рапан.

- Це якась магічна хрінь, - злякано підмітила жінка, вдивляючись у небо. - Не буває одночасно землетрусів, грому й такого сяйва в небі.

- Магічна? - стривожено подивився на неї путівник.

- А як же, - приголомшено кивнула та.

Воїн миттю поліз до свого медальйона, все ще пам'ятаючи свій жахливий сон і те, як Лам'є вперше здригнув землю своїм магічним імпульсом.

- Можливо, - глянув на нього інший чоловік, - нам варто швидше забратися з лісу...?

- Трясця твоїй матері! - злякано підскочив Рапан, побачивши у своїй прикрасі аж чотири величезні тріщини, через які медальйон дивом не розвалювався на окремі шматки. - Нам краще поквапитися! - подивився він на людей, розібравши їхні слова. - Через цей галас, монстри точно занепокоїлися і нападуть значно охочіше! Краще забиратися в місто, якомога швидше!

Ті стривожено кивнули і швидко піднялися, почавши в темряві збирати свої речі. Щойно всі були зібрані то вийшли на дорогу і під яскравим місячним світлом продовжили свій шлях, насторожено прислухаючись до кожного стороннього звуку в лісі.

Вчителі школи Злітаючого журавля, почувши цей грім, відчувши здригання землі та побачивши пронизливий промінь світла в небі, який породив світлову хвилю, стрімко повискакували зі своїх кімнат. Кілька педагогів вирушили в житлове крило, щоб заспокоїти розбуджених учнів, а всі інші, особливо викладачі старших класів, попрямували до печер усамітнення, у яких зараз перебував тільки один маг.

Великими й легкими стрибками пролітаючи по кілька метрів за раз, чоловіки навіть не відразу помітили ті стрімкі струмочки, що стікали по всій довжині сходів, беручи свій початок у печері.

- Лам'є?! - голосно покликав його вчитель Уман, зазираючи в це темне й беззвучне місце. - Лам'є, ти тут? - стурбовано пройшов він усередину.

- Начебто в такій темряві можна хоч щось побачити, - обурено пройшов за ним Даікон і викинув у повітря кілька сфер світла, які в мить осяяли це приміщення.

- Дідько... - тихо оглянув стіни молодий Ракор.

Найстарший навіть не дорікнув йому за цю лайку, до такої міри сам був приголомшений.

Усі стіни були чорними від сажі, у слідах блискавок, тріщинах і відколотих шматках, чиї фрагменти лежали на підлозі. Абсолютно всі меблі були мокрими і згорілими, в деяких місцях продовжуючи тліти, випускаючи в повітря незворушні ціпки диму. Всюди була вода, від чого тихе капання на підлогу ставало дзвінким, розносячись луною на всю печеру. А в стелі, над ліжком, зяяла широка діра, через яку назовні й вирвався той самий промінь, що сколихнув усі навколишні села.

- Лам'є, - неспокійно підбіг до вихованця Уман.

Інші вчителі стривожено подивилися до постілі, серед її загальної обвугленості, навіть не одразу розгледівши образ рідного учня, що виглядав зараз подібно до вугілля.

- Що сталося...? - метушливо оглянув юнака Уман і змахнув над ним рукою, замінивши згорілий одяг із постіллю на нові й сухі.

- Це дуже гарне запитання, - заклопотано кивнув Даікон і квапливо наблизився до юнака, окинувши поглядом його і діру в небо. - Такої сили імпульс не мав бути йому під силу.

- От тільки сам він цієї могутності не радий, - співчутливо підмітив Уман і знову застосував до вихованця заклинання, намагаючись очистити його тіло від сажі, що йому, з якоїсь причини, не вдавалося.

Старший уважно простежив ще за парою таких безуспішних спроб, після чого, забрав ініціативу собі. За допомогою магії поклав Лам’є рівно і розплів його ахор, укладаючи волосся вздовж його тіла. Коли вмістилище магії повністю розвернулося, показавши свій кінець на кілька сантиметрів нижче учнівських п'ят, вчителі важко і протяжно видихнули, нарешті все зрозумівши.

- Перетнув "рубіж безсмертя"... - у красномовній тиші промовив Даікон.

Багато хто витримав паузу, перш ніж наважився знову подати свій голос.

- У такому разі, зрозуміло, чому він не приймав мою душевну рівновагу... - співчутливо зітхнув Уман.

- Здається, його просування почало стояти на місці десь із початку серпня, - помітив Шийме, проходячи вглиб печери.

- Він тоді став ще більш розсіяним, - подивився попередній мовець на колегу.

- Потрібно повідомити про це в Золоту вежу, - чітко висловився найстарший.

Уман повернувся до нього:

- Я надсилав їм листа кілька днів тому, з проханням відрізати Лам'є ахор, чого він так сильно хотів... - опустив він жалісливий погляд на учня.

- Ви зважилися? - стривожено подивився на нього Шийме.

- Я не міг більше дивитися на його страждання, - відвернувся від колег вчитель і опустив погляд на підлогу, залиту водою. - Він вже ненавидів наше мистецтво... Ще й дуже засмутився від того, що пропустив фестиваль кольорів... - почав виганяти воду назовні.

- Він довго до нього готувався... - почав кивати Ракор.

- Але так і не зміг виступити, - твердо завершив Топнор.

Уман на все це втомлено видихнув.

- Однак, - почав Даікон і попрямував до величезного вікна, щоб вислати птаха, - послати звістку про те, що тут сталося, все одно необхідно.

- Гадаю, золоті журавлі і без запрошення прибудуть до нас на ранок, - помітив Топнор. - Все ж, ці гуркіт і світло неможливо було не помітити. Ще й творця печер треба покликати, - підняв він погляд на дірку в стелі і огледів чорні стіни навколо. – Ці тріщини та сажу ми прибрати не зможемо.

- Усе ж таки, учнівські печери усамітнення не розраховані на імпульс безсмертного... - прокоментував усе це Уман і підійшов до письмового столу, почавши оновлювати згорілі й мокрі книжки, повертаючи їм первозданний вигляд.

Учитель Шийме, дивлячись на заняття свого колеги, теж незабаром долучився до наведення тут порядку.

Тільки-но наслідки магічного імпульсу Лам'є було усунуто, Даікон оновив бар'єри на всіх виходах, розуміючи, що вони вже не мають великого сенсу, бо все одно не зможуть затримати безсмертного учня, педагоги попрямували до інших підопічних, яких треба було заспокоїти й заново вкласти спати.