Постраждалий маг

Рапан сьогодні не спав і більше не лягав. Довівши своїх клієнтів до їхнього кінцевого пункту призначення ще напередодні ранкових сутінків, воїн швидко поїв, вгамував спрагу і метушливим кроком почав дошкуляти розбудженим і наляканим цим гуркотом перехожим, своєю грошовою пропозицією купити в них коня. Багато хто сумнівався в доречності цієї угоди, навіть не зважаючи на доволі щедрі пропозиції. Все ж, ніхто з місцевих достовірно не знав, що це було за світло в небі та шум, від якого здригалася сама земля. Можливо, це було щось страшне, від чого їм самим незабаром доведеться тікати. І продавати свою єдину тягову силу, в цій ситуації, було не самим мудрим рішенням.

Але все ж, Рапану в якийсь момент пощастило і його бажання з купівлі копитного почув один з мужиків, у якого цих коней було декілька. Підібравши недосвідченому вершникові лагідну і спритну кобилу, продавець швидко сідлав її та відправив новоспеченого власника з миром, отримавши за свою роботу навіть більше грошей, ніж очікував.

Воїн мчав як вітер, лише на поворотах трохи затримуючись, від невмілого керування конякою, яка не завжди звертала туди, куди їм було треба. Періодично зменшуючи темп, даючи кобилі час, щоб напитися зі струмка і справити не таку й довгу потребу, Рапан прибув до школи Злітаючого журавля вже за кілька годин, після світанку та сніданку, який він, у такому поспіху, пропустив.

Зіскочив з тварини, відчуваючи, що його дупа відходитиме від цих скачок ще тиждень, дістав із кінського рота трензель і відпустив кобилу пастися, заїдаючи весь той несподіваний поспіх і переляк вночі. А сам розвернувся до сходів і швидкими кроками піднявся прямо до велетенських воріт, що наразі були зачинені.

- Гей! - з гучним вигуком почав тарабанити воїн всередину. - ГЕЙ! - задер голову, думаючи, що його зможуть почути тільки, якщо голос перемахне через ворота.

Однак, не довелося молодому чоловікові шуміти надто довго. Вже за кілька хвилин, йому відчинили слухове вікно, через яке назовні визирнуло стривожене й спантеличене доросле обличчя:

- Це магічна школа, шановний.

- Я знаю! - злякано подивився на нього Рапан. - У мене тут друг навчається! - метушливо заліз до себе під одяг і показав вчителю розтрісканий медальйон. - Він мені зробив цей амулет! На ньому не було тріщин до цієї ночі! Ще й гуркіт цей! І папугу він свого від мене відіслав!

- А як звуть вашого друга? - насторожено насупився той.

- Лам'є! - жваво кивнув. - Він у десятому класі! Випускатися має цього року!

- Лам'є? - стривожено повторив чоловік.

- Так! Що з ним? - неспокійно притиснув гість медальйон до грудей. - З ним усе гаразд? Останнім часом, він був сам не свій!

- Він спілкувався з вами?

- Так! Він прислав мені папугу, що був його втіленням або... Я в цьому не розбираюся! - безсило скрикнув воїн. - Просто дайте мені побачити його!

- Гаразд, - швидко пробігся маг по ньому поглядом і повернувся до очей: - Але зброю потрібно буде залишити.

- Добре! Просто дайте побачитися з ним!

Слухове вікно зачинилося. Рапан неспокійно оглянув усю цю браму і відступив трохи вбік. Навкруги рознісся повільний і гучний скрегіт, разом із яким прочинилася одна стулка. Воїн швидко прошмигнув у неї. Вихід за ним так само неквапливо закрився.

Хутко знявши всю зброю і знову сховавши дорогий душі медальйон до самого серця, гість метушливо озирнувся - шкільне подвір'я було порожнім, начебто тут і не перебувало зараз півтори сотні учнів, з їхніми вчителями. Поглянув на викладача, який його зустрів, і знову побажав побачитися з другом. Той тямущо кивнув, магією піднімаючи всю його зброю в повітря.

Щойно, небезпечний для дітей, метал почав швидко плисти в повітрі в невідомому Рапану напрямку, педагог знову оглянув гостя і жестом запросив слідувати за ним, що воїн квапливо і зробив.

Однак, коли вони звернули в бік від головної будівлі, почавши йти якоюсь стежкою, що вела точно не до минулої кімнати Лам'є, Рапан запідозрив щось недобре.

- Я бував у кімнаті мого друга, - насторожено висловився він тому чоловікові. - І шлях до неї лежить не цією дорогою, - стривожено зупинився.

- Ви, безсумнівно, маєте рацію, - пригальмував вчитель і повернувся до нього, склавши руки в рукавах. - Лам'є з десятого класу, зараз перебуває не у своїй кімнаті.

- А де?! - перелякано здригнувся гість.

- У печері усамітнення, - повільно кивнув. - Його туди переселили, після вашого відбуття. Не думайте, що ваше минуле відвідування нашої школи вже забуте. Усе ж таки, це був "яскравий на події день", - розвернувся викладач і продовжив йти.

- І він досі перебуває там? - неспокійно видав Рапан. - У цій печері?

- Так, - кивнув той.

- Та це ж скільки часу вже минуло?! - підбіг до нього гість. - І за які гріхи ви переселили його із затишної кімнати в якусь холодну печеру?! - вразився він цій жорстокості на адресу такої ніжної істоти.

- Це було зроблено з метою безпеки, - спокійно кивнув чоловік. - Щоб убезпечити інших учнів і самого Лам'є зокрема, - подивився педагогна гостя: - Не варто вважати нас нелюдами, які просто так кинули свого учня в якусь печеру, немов у в'язницю. Це спеціально підготовлені для практик скелі, в яких можна вдосконалювати свої навички, не відволікаючись на світське життя. Навчання в них протікає швидше. Хоча інші учні користуються цим способом досить рідко, - відвернув він погляд на стежку.

- Так? - невпевнено перепитав воїн, визнаючи, що його приятелеві й справді потрібно було в прискореному темпі навчитися володіти своїми новими силами.

Минувши не такий короткий шлях від будівлі школи до інших кам'яних сходів, Рапан нарешті побачив усю ту архітектуру печер усамітнення. Здалеку, вони виглядали не такими і страшними, хоча відчуття холоду й самотності від них віяло таке сильне, що чоловіку навіть стало не по собі. Усе ж таки, його юний приятель здавався дуже компанійським і замкнути його в такому місці видавалося надто жорстоким.

Але ось, піднявшись сходами до найпершої печери, учитель зайшов всередину, заводячи за собою гостя. Рапан побіжним поглядом пробігся по обвуглених стінах, покритих павутиною з тріщин, побачив знайомі меблі, які стояли під стінами, натрапив очима на заставлений їжею стіл, і повернувся до ліжка, де виднівся знайомий образ в учнівському одязі.

Одразу ж припав до вчительського вуха, зашепотівши якомога тихіше:

- Він ще спить? - не зводив молодик погляду з Лам'є.

- Він... - співчутливо підібгав той губи.

- Що "він"? - насторожено повернувся до нього воїн.

- Він зараз перебуває в несвідомому стані... - подивився педагог на гостя. - Можете сприймати це, як дуже міцний сон.

- Щось не подобається мені все це... - повільно і стривожено насупився Рапан.

- Буде складно пояснити вам, у якому саме стані він зараз перебуває, - перевів він співчутливий погляд на учня. - Але говорити й рухатися він не може. Якщо дуже сильно спростити, то в нього стався кризовий стан, який він не зміг витримати.

- Він заснув... - вичікувально округлив очі чоловік, відступаючи вбік. - Навічно...? - боязко проковтнув слину.

- Ні. Рано чи пізно, але маги виходять із цього стану, - подивився той на гостя. - Незабаром, до нас має прибути представник Золотої вежі, який огляне його і, можливо, зможе пробудити.

- А ви цього зробити не можете? - стурбовано зсунув Рапан брови.

- У мене не вистачить на це сил, - зітхнув викладач і перевів погляд на юнака. - Цим має займатися маг сильніший за того, хто занурився в "сон". Для того, щоб зробити це безпечно.

- А у вашій школі відповідних магів немає? - спантеличено насупився воїн. - Лам'є ж тільки учень.

- Учителі виховують дітей, - подивився він на гостя. - А тут, вже зовсім інша концентрація сил. До безсмертя приходять протягом десятиліть або внаслідок дуже великих амбіцій. Освітянам немає сенсу плекати в собі таку велику силу, якщо вона не буде використовуватися, - витримав паузу і легко продовжив: - Але можете не турбуватися. У Золоту вежу приймають тільки безсмертних, тож якого б золотого журавля до нас не прислали - його сил точно вистачить для того, щоб повернути Лам'є його душевну рівновагу.

- У такому разі, - невдоволено насупився Рапан, - чому ви сказали "можливо зможе його розбудити"? Що за "можливо"?

- Іноді, - співчутливо зітхнув співрозмовник, - магів не вдається витягнути з цього стану сторонньою допомогою, - повернув він очі на юнака. - Часом, вони залишаються в ньому, доти, доки самі не будуть готові вийти. Насправді, цей стан ще погано вивчений. Нам відомо, як і з якої причини в нього потрапляють, але за яким принципом виходять або утримують себе в ньому - ні, - поглянув на воїна.

- У такому разі, - співчутливо опустив той голову, - можна, я залишуся тут? – поглянув Рапан на чоловіка. - Ми з ним давно не бачилися... - повернувся він до друга, засмучено стиснувши губи.

- Не думаю, що ви зможете йому хоч якось нашкодити, за його теперішньої сили, - невимушено зауважив вчитель. - Однак, будьте обережні у висловлюваннях, - повчально кивнув він гостю. - Не дивлячись на відсутність рухів і дихання, маги в цьому стані продовжують чути те, що відбувається навколо. Якщо він почує щось неприємне, то може не захотіти прокидатися. І скільки триватиме цей його "сон" нам не відомо.

- Я б цього не хотів... - сумно зніяковів воїн.

- Ми - теж. Усе-таки, він виріс на наших очах.

Рапан поступливо кивнув усім цим словам і провів учителя поглядом на сходи, залишившись наодинці стояти на порозі сірої й холодної печери, в якій жив його приятель такий довгий час. Знову оглянув приміщення і пройшов углиб.

Тут було якось... Холодно, порожньо, самотньо і боляче. У воїна серце кров'ю обливалося, від простого розглядання цього місця. Він не особливо розумів, що тут сталося і що повинно було відбуватися, але атмосфера тут стояла гнітюча. Усі стіни були чорними від недавньої пожежі, в якихось дивних слідах блискавок і вм'ятинах, від яких навколо розходилися тріщини. І все це в місці, де мав жити Лам'є. Такий милий, ласкавий і смішний, що папужкою стрибав по його подушках і столах. Не вірилося Рапану, що він у такому місці міг бути щасливим. Навіть з усіма своїми меблями, з усіма предметами побуту...

Поглянув на його ліжко:

- Можливо, мене просто обдурили? - засмучено сказав він, чуючи, як власні слова відбиваються легкою луною від стін. - Щоб не засмучувати... - важко видихнув. - Твоєю смертю... - похнюпив воїн голову і попрямував до друга. - Ми так довго не бачилися, Лам'є... По-справжньому не бачилися... - грузно повернувся він до матраца спиною й упав, одразу ж провалившись у м'яке ліжко сідницями, наче в об'ємну хмару. - Ех... - протяжно видихнув чоловік, подивившись на спляче обличчя юнака. - Гей, - обурено насупився Рапан, - це ще що таке? Якого біса ти чорний? - взяв він його руку і придивився до вкритої сажею долоні. - Тебе що, помити не могли? - потер тильну сторону пальцем, забираючи на себе частину бруду. - Де ти взагалі забруднитися так зміг? Я думав, що ти гидуватимеш своїми білими чобітками по ґрунтовій дорозі, після дощу, пройтися, а ти тут увесь, як з пічки виліз, - подивився він на його білі манжети нижньої сорочки й халата. - Ще й одяг увесь замазав. Що за вчителі взагалі? - обурено дістав з кишені лляну хустинку. - Невже, тебе очистити не могли? Вони можуть робити це за помахом пальця, - провів тканиною по його щоках, збираючи сажу. - Що за я не знаю...? - невдоволено потер воїн юнацький лоб.

Однак, не встиг Рапан повністю очистити таке миле для себе обличчя, як він згадав про свій медальйон, який міг за його власним бажанням робити різні речі чистими. Поклав ліву долоню на груди, щільно притискаючи золотий амулет до шкіри, взяв Лам'є за руку, всією своєю сутністю насолоджуючись цими витонченими пальчиками, і заплющив очі, зосередившись на своєму бажанні, щоб воно точно спрацювало.

Одна секунда, дві... Воїн повністю віддавав себе концентрації, як раптово почув розряд струму, що врізався в стіну і висік з неї іскри. Ще одна блискавка, з подальшим осипанням іскор, ще, ще. Їхня кількість наростала так швидко, що Рапан тільки очі встиг розплющити, як вони вже охопили Лам'є з усіх боків.

- ДІДЬКО! - перелякано відскочив воїн і впав на підлогу, вочевидь не очікуючи зараз такої високовольтної ситуації в їхньому замкнутому просторі.

Розрядів ставало більше, діаметр їх товстіший, температура - вища, а світло - біліше. Лише за кілька секунд, за які Рапан навіть зрозуміти нічого не встиг, з мага вирвалися два товстезні розряди, врізалися кінцями в стелю, розтрощивши її верхній шар на купу тріщин, і заповнили всю печеру гучним тріском. Вниз посипалися осколки.

Молодик дивився на це в заціпенінні. Він ані вдихнути, ані моргнути не міг, спостерігаючи за тим, як з його друга б'ють десятки блискавок, що вже здавалися й не такими страшними, у порівнянні з тими велетенськими стовпами, з яких виривались вже власні розряди. Волосся на голові встало дибки. Від страху. Від напруги. Від наелектризованості атмосфери.

Але все це в мить стало не важливим, коли воїн почув болісний стогін, крик, плач, справжню розтерзану душу, яка на все своє горло волала, стискаючись від страждань у грудку:

- ААААА! - прокинувся Лам'є, одразу ж схопившись за свою голову в продовженні нічної агонії. - АААААААА!!! - загорланив він так сильно, як узагалі міг. - ААААААААААААААААААА!!! - зморщився, відчувши як з очей падають сльози. - Кхе...! - перебив юнак свій крик безсилим схлипом. - КХЕ! КХЕ! КХЕ! - розвернувся до ковдри і вдавив у неї обличчя, продовжуючи з приглушеними криками ридати.

Усе тіло боліло, горіло, ці розряди знову спалювали все підряд, вкриваючи стіни, меблі й саму постіль новою сажею.

Під стелею, почала закручуватися хмара. Рапан злякано підняв до неї погляд. Непроглядна, чорна, точно така сама, як тоді, коли він розмовляв із медальйоном у крамниці амулетів. Або ні. Навіть страшніша. Та хмара була далеко в небі. А ця - за кілька метрів над ним. Потрібно було щось робити. Щось терміново зробити. Якось заспокоїти Лам'є. Але як, якщо вся печера у владі блискавок, які спалять його без залишку?

Воїн тривожено подивився до ліжка. Вирішив спробувати привернути увагу чарівника, якщо сам піднятись боїться.

- Сьють! - неголосно свиснув Рапан. - Сьють-сьють! - спробував трохи голосніше. - Сьююююююююю...! - затягнув він рівну мелодію, сподіваючись, що скрізь тріск струму й несамовиті крики її все ж почують, як раптово сіпнувся, стрепенувшись усім життям: - ДІДЬКО!

Блискавка врізалася прямо в щит перед носом, зникнувши так само швидко, як вона і з'явилася.

"Дідько, дідько, дідько, дідько, дідько... - швидко перебирав він словами, намагаючись заспокоїти своє дихання, серцебиття і жахливо широкі очі. - Дідько, дідько, дідько, дідько, дідько..." - перевів Рапан стрімкий погляд на ліжко, де знаходилося джерело всіх цих блискавок, яке голосно ридало.

- Убити мене хочеш, малолітко? - обурено пробурмотів воїн. - Я хоч і живучий, але не настільки, щоб ще один такий розряд у пику пережити, - швидко озирнувся.

Навколо були меблі, їжа, книжки, посох. Можна було в Лам'є просто кинути чимось, щоб він відволікся від своїх сліз хоч на секунду. Однак... Які були гарантії, що його блискавки просто не розірвуть ці предмети на дрібні шматки? Та й нашкодити другові не хотілося. Чи мало, та книжка в ніс чи що ніжніше влучить - явно не заспокійливий ефект вийде.

На мить, чоловік задумався, піднявши свій погляд до хмари. Але встиг Рапан згадати лише той ранок у лісі, після їхнього знайомства, як зі стелі хлинув дощ, справжньою зливою вкривши всю підлогу прошарком калюжі. Крики з ліжка стали ще болючішими.

- Ай! - миттю підскочив воїн, відчувши, що вода щипається. - Трясця! - потер він долоню об тіло і глянув на Лам'є, який скручувався в щільну грудку.

"Що може збити тебе з пантелику ще більше, ніж моя рішуча хіть?" - сам собою промайнув спогад, коли чарівник раптово попросив його чимось спантеличити.

"І справді, - оглянув його тіло Рапан. - Через що ти ще міг замішатися, крім, як від моєї хтивості? От тільки зараз ситуація інша, - стрімко підійшов він до нього. - Ти вже не такий скутий," – різко схопив воїн його за руку з ногою, стягнув із ліжка і, не звертаючи уваги на ті розряди струму, що застилали своїм світлом очі, із силою почав розгойдувати приятеля з боку в бік. Чарівник аж очі розплющив від подиву, намагаючись зрозуміти, що ж із ним роблять.

Воїн розмахував своїм другом допоки не помітив суттєвого зменшення кількості блискавок, після чого, повернувся до ліжка боком, замахнувся ще більше і кинув юнака прямо на постіль, з характерним чвяком проваливши в матрац. Лам'є спантеличено застиг, переставши випускати залишки блискавок. Нічого не бачачи від власних сліз, відчуваючи, що він знову опинився на своєму мокрому ліжку, молодий маг узагалі нічого не міг зрозуміти. Що з ним робили? Навіщо? З якою метою? Але не дали йому оговтатися і хоч щось усвідомити, як хтось потягнув його за ноги до низу матраца, перекотив спиною до бокового краю і підхопив на руки, почавши розгойдувати з боку в бік, немов дитину.

- Молодий та молода... - невимушено наспівував воїн, виходячи до вікна. - Спекли разом хліба...

Лам'є розгублено й метушливо витер очі підгорілим рукавом:

- Рапане...? - стривожено стиснувся він у нього на руках і шмигнув носом. - Це ти...?

- Сподіваюся, ти не очікував тут побачити когось іншого...? - красномовно подивився на нього друг, зупинившись на місці.

- Н... Ні... - невпевнено опустив той погляд, мимоволі поклавши долоню на його шию.

Рапан був таким теплим, лагідним, турботливим і ніжним... Хотілося просто обійнятися і сховатися в його руках від усього цього холоду, дощу і мук навколо. Вткнутися носом нижче вуха і забутися.

Лам'є ніяково підняв до того місця погляд, бажаючи втілити в життя таке просте бажання, як несподівано помітив свої пальці на чужій шиї, злякався і відсмикнув їх, одразу ж відвернувшись убік.

- М? - стурбовано помітив усе це воїн. - Що сталося?

- М... - помотав той головою і почав викривлятися у передчутті нових сліз.

- Гей... - співчутливо протягнув Рапан, помітивши, як болісно заплющуються юнацькі очі та викривляються губи. - Лам'є... Ти чого...? - штовхнув він його щоку носом. - Що сталося?

Але той нічого не відповів, швидко закривши обличчя руками й розплакавшись.

- Гей... - сумно опустив брови приятель. - Що сталося...? - штовхнув його вилицю носом.

- М... - похитав головою юнак і відсторонився.

- Ну ж бо... - заклопотано спустився Рапан навколішки й посадив друга на холодну мокру підлогу. - Що таке...? - швидко знайшов він поруч подушечку. - Чому ти плачеш...? - взяв цей елемент декору і поклав поруч із приятелем, швидко перенісши його на таке ж мокре, але вже не настільки холодне сидіння. - Я щось не так зробив...? - засмучено подивився воїн на його обличчя, притримуючи знайоме тіло за спину, яка здригалася від схлипів. - Лам'є... - легенько колихнув його.

Юнак тільки помотав головою, стискаючись у грудку сильніше. З його тіла і ніг з'явилися маленькі блакитні блискавки, що вдарялися в калюжу на підлозі і зникали в ній. Рапан на все це важко видихнув, узагалі не розуміючи, як йому підбадьорити й заспокоїти свого друга, в його обгорілому й продірявленому вбранні.

- А якщо... - задумливо повернувся воїн до цього закритого обличчя. - А якщо, я назву тебе Сирочком? - з ентузіазмом припав він носом до холодної й мокрої білої щоки. - СВОЇМ Сирочком... М? - грайливо потерся об нього кінчиком. - Мій Сирочок... Можливо, мій Сирочок хоче сирочка, який підніме йому настрій? - ласкаво посміхнувся, заглядаючи до нього крізь пальці.

- Сирочок...? - засмучено опустив Лам'є руки.

- Сирочок, - ствердно кивнув той. - Мій Сирочок у такій сильній печалі, що я не можу на це дивитися... У нього зовсім немає настрою... - тужливо потерся Рапан об нього чолом. - Можливо, його зможе підбадьорити якийсь смаколик? - трохи відсторонився і зазирнув до юнака в очі. - Якийсь сирок... Чи, може, цукровий равлик...? Чого мій Сирочок хоче зараз? М? - заманливо штовхнув його носом. - Мій Сирочок такий гурман, що йому буває дуже непросто догодити... - ласкаво посміхнувся, намагаючись підбадьорити приятеля.

- Чому ти називаєш мене так...? - безрадісно покосився на нього чарівник, відпускаючи свої схлипи.

- А ти хочеш сказати, що того папугу прислав мені не ти? - красномовно підняв брови Рапан, нахиляючи до нього обличчя. - Не потрібно вважати мене за дурника. Я здогадався про те, що це ти - ще до того, як до мене прилетів папуга.

Лам'є відвів свій погляд убік.

- А коли... – тихо і сумно запитав маг, обійнявши мокрі через дощ коліна. - Ти зрозумів...?

- Коли приніс полагодити медальйон одному чарівнику. Він мені стільки всього розповів, що я одразу почав здогадуватися. А коли до мене прилетів Сирок, та ще й застряг у рукаві - у мене взагалі будь-які сумніви зникли, - ніжно йому посміхнувся і поцілував у щоку.

Приятель покосився на нього. Побачив це мокре обличчя з прилиплим до шкіри волоссям, цей обладунок, вкритий краплями, відвернувся і знову почав тихо схлипувати, стиснувшись усією своєю суттю.

- Лам'є... - засмучено подався до нього Рапан. - Чого ти плачеш...? Що сталося...? - дбайливо притиснув його до себе.

- М... - заперечливо похитав той головою і поклав лоб на коліна, ховаючись від знайомого за власними плечима.

- Це не відповідь... - співчутливо погладив його спину воїн і розмірено видихнув, не знаючи, що вдіяти з усім цим станом, як несподівано, згадав про той самий амулет, який йому подарували вчора. - Ану, - поліз він до своєї шиї і витягнув з-під одягу два золотих амулети на ланцюжках. - Давай перевіримо, як добре ти вмієш брехати, - взяв продовгуватий і приклав його до краю юнацького чола. - Відповідай, чому ти плачеш?

Чарівник, не відчувши на собі взагалі жодної дії цього амулета, тільки більше засмутився, думаючи про те, що його друга просто обдурили. Однак... Рапан уже стільки разів його питав, а Лам'є так втомився від цього болю, що... Легше було зізнатися йому, навіть без сприяння якогось амулету, який незрозуміло, чому не працював.

- Ти ненавидиш мене... - тужливо стиснувся маг. - Ненавидиш... - болісно затих він до зникнення звуку.

У приятеля аж очі з очниць повилазили:

- Ти з якої гори впав? За останні-то півтора місяця, - дістав він юнацьку голову і повернув обличчям до себе.

- Ти ненавидиш мене! - несамовито закричав Лам'є в ці ошелешені очі. - Боїшся! Ненавидиш! Ненавидиш! Ненавидиш! - схопився він за голову і зігнувся, почавши голосно плакати, ховаючись за своїми колінами від усього іншого світу.

"Напевно, - шоковано озирнувся Рапан, - він у цій печері вже розум втрачати почав, раз заявляє таке," - повернувся до приятеля:

- Якщо ти вважаєш, що я тебе ненавиджу, то навіщо я сюди прийшов на твою думку?

- Не знаю! - болісно стиснувся той. - Щоб убити мене! Раз я сам не зміг!

Приятель аж завмер, округливши до монет очі.

- У сенсі? - вийшло з нього, через кілька секунд. - Що значить "раз сам не зміг"?

- Вбити себе... - скукожився Лам'є, ховаючись від усього світу. - Вбити... Вбити... Вбити...

- Ти божевільний... - приголомшено дивився на нього Рапан.

- Так... - болісно почав похитуватися той, впиваючись у свою голову пальцями. - Я божевільний, божевільний... Тепло в грудях... Там боляче... Боляче... Боляче... - стиснувся він всім тілом.

- У тебе серце болить...? - швидко притиснув воїн його до себе.

- Боляче... Боляче...

- Чщ... - дбайливо провів долонею по його мокрому волоссю. - Усе добре... Я поруч... Чщ...

- Ти ненавидиш мене... - безсило вдарив його в груди кулаком. - Ненавидиш... Ненавидиш...

- Не правда...

- Ненавидиш... Ненавидиш... Ненавидиш... Ненавидиш... Ненавидиш... - відчайдушно бив його і плакав Лам'є, справді втрачаючи розум від болю.

- Тихіше... - відсторонився головою Рапан, схопив його занадто активну руку, напористо подався вперед і притулився до його губ своїми.

Юнак миттю завмер, не зрозумівши, що зараз сталося.

- От що ти завів...? - нерозбірливо говорив воїн, не відриваючись від його вуст своїми. - "Ненавидиш-ненавидиш"... Я закохався в тебе. Так біг увесь ранок, переживав, а ти тут "ненавидиш", - узяв його за шию нижче потилиці, прикрив повіки й бажано поцілував, неквапливо мнучи ці засмучені пелюстки губ.

- Кхм...? - нерішуче відгукнувся Лам'є, дивлячись на все це.

- Хіба, - відірвався від нього Рапан, - ти цілуєш тих, кого ненавидиш? - співчутливо подивився він в його сумні очі. - Хіба підбадьорюєш? Намагаєшся заспокоїти від сліз...? - провів по його щоках долонями, прибираючи мокрі патьоки та прилиплі волоски.

- М, - опустив своє обличчя чарівник. - Ти ненавидиш мене... - тужливо відвернувся.

- Та з чого ти це взяв...? - притиснув його до себе в обіймах.

- Ти казав, що я опудало... - засмучено ліг той на коліна. - Що я поганий... Ти вдарив мене... А коли я казав, що мені боляче, ти відповідав, що тобі байдуже... - беззахисно стиснувся маг, почавши самотньо хникати.

- Ударив тебе? - стривожився всім цим словам Рапан. - Як? Коли? Це просто неможливо! - злякався. - Щоб я й ударив тебе! Ні! - неспокійно почав його гладити, бажаючи втішити. - Хіба я поводився з тобою погано? - уткнувся носом у голову. - Хіба ображав?

- А уві сні...? - жалібно відсунувся від нього Лам’є. - Ти... Ти вдаряв мене... - полохливо відсторонювався. - І ногою... У підлогу... І ще... І... - судорожно втягнув соплі.

Рапан, слухаючи все це, тільки більше хмурився, не розуміючи, як Лам'є може сприймати якийсь моторошний сон за реальне ставлення до нього.

- Ще й троль, коли прийшов... - із тремтінням продовжував чарівник. - Ти просто відвернувся від мене... До когось іншого... - жалібно стиснувся, перебиваючись схлипами. - І сказав... Мені краще померти... - стиснувся в грудку.

Воїн на всі ці слова просто дістав його голову з того сховку в колінах, повернув очима до себе і взяв за щоку, взагалі нікуди не відпускаючи:

- Сон - це тільки сон, - твердо він почав. - Яким би огидним і мерзенним він не був - це лише сон. Мені сьогодні наснилося щось схоже на те, про що ти говориш. Я там ображав тебе, бив, говорив жахливі речі. Але цей сон не має нічого спільного з тим, що я до тебе відчуваю. Нам із тобою просто наснився однаковий кошмар.

- Ні, не просто сон... - засмучено говорив той цим очам, відчуваючи, як із власних витікають сльози.

- Це якесь прокляття, закляття злого мага. Я не знаю, як це пояснити, але те, що відбувалося в тому жахітті - не реально. Навіть на грам. Навіть на мілілітр. Навіть на найменшу пилинку. Я - закоханий у тебе. І я б ніколи не бив тебе, не казав тих жахливих речей і не кинув би напризволяще, коли з'явився троль. Не відвернувся б від тебе, - поклав своє чоло на його. - Я б ніколи в житті не сказав, що тобі краще померти. Ніколи... - обтяжливо опустив воїн повіки. - Це був не я, - підняв до нього погляд і ласкаво погладив пальцем мокру щоку. - Якась зла сила змушувала мене це робити. Чесно, я був як маріонетка в лялькаря. Лише коли ти на Сирочка перетворився, це почуття нарешті зникло, - потягнувся і дбайливо поцілував його в губи.

- На Сирочка? - вразливо вигнув брови юнак, взагалі не пам'ятаючи, щоб таке відбувалося.

- Угу... - співчутливо кивнув. - Вибач мені... Я просто... - важко видихнув, заплющуючи очі. - Це був огидний сон... Реальним є тільки те, що реально, Лам'є, - відсторонився і подивився на нього. - Тільки те, що відбувається в реальності. І те... - ласкаво погладив він його щоку, витираючи шкіру від сліз. - Якщо мене своїй волі не підкорить якийсь сильний чарівник. Я проста людина, мій Сирочку... Я, перед вами, абсолютно беззахисний... - потягнувся до нього і пригорнувся до губ.

«Злий і сильний чарівник…? Який підкорив тебе своїй волі…? – тужливо прикрив Лам’є перед ним очі. – Біль… Чи не через нього, усі мої страхи справдилися у тому сні?» – змучено відповів він приятелю сумним поцілунком.

***

Тг група по магу, де є свіжі новини, можна його обговорити, дізнатися новини про друк та придбати мерч (брелоки і стікери) - Постраждалий маг (https://t.me/injured_mag)

Тг канал по моїй творчості загалом - Пишу слеш-драми (https://t.me/nemchenko_writter)