Постраждалий маг

Було 15 вересня - теплий осінній день, який освіжав легкий вітер. Шелестіли всюди дерева, пропускаючи через своє листя яскраві промені сонця, колосилася висока трава, створюючи на своїх полях хвилі, літали всюди птахи й жуки, заповнюючи все довкілля дзижчанням і піснями. А над головою ліниво пропливали білі хмари.

Погода стояла чудова. Ідеальна для того, аби зустрітися з випускниками інших шкіл, отримати свою окталлу й вирушити в самостійний шлях по життю, після стількох років залишаючи стіни вже таких рідних шкіл.

Учнів супроводжували кілька їхніх старших учителів. Місце, для проведення церемонії, обрали таке саме, як і в усі минулі роки - вільний і обширний майданчик, подалі від людей, де в одному місці стикалися голі скелі й ліс. З землі тут здіймалися справжні круті гори, якими неможливо було піднятися простій людині, над головою і за спиною все осявало сонце, а десь вдалині можна було почути шум стрімкої ріки.

Юнаки та дівчата слідували за своїми наставниками по п'ятах. Вихованці шкіл Вічно сяючого сонця і Злітаючих журавля з ластівкою, які вміли добре ширяти, раз у раз відштовхувалися своїми ногами від верхівок дерев, уже за кількасот метрів вітаючи одне одного помахами рук. Учні Безкрайньої гладі добиралися тією стрімкою річкою, від якої вони мали подолати ще круті схили та ліс, по якому вже пробиралися учні Червоних лілії із тюльпаном, допомагаючи собі металевими посохами. Випускники Легкого вітру прилетіли на церемонію, одразу ж приземлившись на цю велику кам'яну плиту, вкриту пилом, яка була місцем їхніх зборів. А ті, хто закінчив навчання в школі Великого каменю, виринули зі скелі так, ніби для них це була звичайна вода, а не груба гірська порода.

На самому початку, ніхто не шикував випускників по їхніх школах, створюючи офіційну обстановку процесу - вчителі відпустили своїх вихованців знайомитися одне з одним, спілкуватися і відпочивати після довгого шляху, даючи час на встановлення нових контактів, симпатій і дружби. Учні різних шкіл почали неквапливо змішуватися, заглядаючи в компанії одне одного.

Практично всі юнаки та дівчата були вдягнені в однакового фасону білі сорочки із штанами, просторі білі халати, що зав’язувалися на пояс необхідного кольору, білі тканинні чоботи й пальто із широкими рукавами, чиї кінці сягали колін. Ці пальто з легкої тканини тут називалися омаре і відрізнялися вони одне від одного лише кольором. У магів Злітаючих журавля із ластівкою, воно було блакитним, у колір поясу та стрічки на голові, у школи Вічно сяючого сонця - золотим, у школи Легкого вітру - сірим, а у шкіл Червоної лілії з тюльпаном - червоно-білим, нібито підкреслюючи білизну їхнього вбрання. Винятками були тільки школи Безкрайньої гладі та Великого каменю. У перших омаре і зовсім не було - його заміняло довге вбрання глибокого синього кольору, що зав'язувалося в них на поясі, мало прорізи для ніг і вузькі рукави, вкриті сріблястими наручами. Одежа других і зовсім не була схожа на звичайне вбрання магів. Це був якийсь темно-зелений костюм, що прилягав до всього їхнього тіла і який вкривали пластини з відполірованого металу. Пластини ці ніби повторювали природній рельєф м’язів, знаходячись на самих виступаючих місцях. Вони були пришиті до грудей, живота, надплечей, спини, попереку. Наручі та поножі кріпилися ременями до стегон, голеней, передпліч та плечей, не заважаючи руху.

Багато хто поглядав на цю амуніцію з подивом і спантеличеністю. Виникали справжні підозри у тому, що це і не чарівники зовсім, не випускники магічної школи, що прибули на вручення своєї окталли, а звичайнісінькі люди, якісь воїни або, навіть, солдати, що випадково загубилися в лісі. Та і було їх мало - всього троє, тоді як інших випускників тут зібралося по 20-25 на кожну школу. Усе це здавалося іншим учням дивним. Чи не єдиним, що їх заспокоювало було те, що супроводжував цих юнаків вчитель, який справді був схожий на мага - у білому халаті з чоботами, в зелено-коричневому омаре, з металевими прикрасами на руках і ногах, і з тканинною окталлою, яка повністю закривала його пучок на потилиці. Цю деталь дехто міг би вважати незвичною, однак, у педагогів школи Безкрайньої гладі взагалі були спиці з крейди, які тримали зачіску, а у волоссі вчителів Червоних лілії з тюльпаном – тонкі паперові трубки. Імовірно, тканина теж відігравала якусь роль, але яку саме, учні інших шкіл не особливо розуміли. Утім, вони могли просто запитати про це в тих самих юнаків у металі, на маківках яких, так само, як і в багатьох інших, красувалися пучки, обмотані стрічкою в колір їх шкіл.

Зачіски, у випускників, були самі різноманітні. Хтось ходив із розпущеною шевелюрою, нібито вихваляючись її довжиною і показуючи решті, яких же він домігся висот, за ці десять років навчання. Хтось робив собі незвичайні пучки, заплітаючи коси, вплітаючи в них стрічку, або навіть створюючи якусь хитромудру конструкцію зі свого волосся. А інші й не заморочувалися зовсім, обмотавши свій пучок стрічкою так, як вони це робили багато років до цього.

Атмосфера, серед учнів, стояла допитлива. Усі один одного роздивлялися, дивуючись деяким елементам одягу, аксесуарам і навіть атрибутам свого навчання. Для вихованців Легкого вітру вкрай незвичним було бачити, що багато шкіл використовують у своєму навчанні посохи. Вони були у шкіл Злітаючих журавля з ластівкою, зроблені з дерева, у школи Вічно сяючого сонця - із золота, у школи Червоних лілії з тюльпаном - зі сріблястого металу і, навіть, у школи Безкрайньої гладі - з якогось незрозумілого матеріалу, зі стрілою на кінці. Розслаблено махаючи на себе віялами, учні в сірих омаре щиро дивувалися такому засиллю посохів серед молодих чарівників. Їм от, віяло потрібне було для точного спрямування своїх повітряних потоків у шарах атмосфери, і вони могли зрозуміти навіщо палиця грозовим магам - щоб свою блискавку спрямовувати, але для чого ці атрибути потрібні були решті, молоді люди й зовсім не розуміли. Приблизно таке саме нерозуміння було у всіх присутніх і до вбрання шкіл Червоних лілії з тюльпаном - чому в них омаре частково білі, хоча в інших цей колір не поширюється на цей елемент вбрання?

Вихованці різних шкіл раз по раз знаходили одне в одному щось незвичне, що вирізняло їх одне від одного, але все одно, щоразу вони поверталися до того, що всі вони дуже, між собою, схожі. Теж усі випускники, теж усі зібралися на вручення окталли і теж усі молоді юнаки та дівчата, які жадають веселощів.

- Ааа! - радісно верещали троє подруг з різних шкіл, що схопилися за руки й почали стрибати на одному місці.

Дехто поглянув на цей союз, відволікаючись від власних обговорень.

- Блакитний вогонь! - підняла одна з них руку над головою, будучи у червоно-білому вбранні та породивши полум'я синього кольору.

- Блакитне світло! - зробила теж саме друга у золотому омаре.

- І блискавка! - весело пробила остання розряд у небо, що була ученицею школи Злітаючої ластівки.

Деякі випускниці з Безкрайньої гладі навіть зацікавилися, а чи можуть вони теж приєднатися до цього "блакитного сестринства". Хтось із Легкого вітру прозаїчно закотив очі, відводячи погляд на когось не такого "залежного від кольору". А учні Великого каменю потішно цьому усміхнулися.

- Гей! Гей! - жваво протиснувся в компанію випускників Злітаючого журавля якийсь юнак у золотому. - Гей, - торкнувся він плеча білявого хлопця, у якого на потилиці була туго закручена коса у великий пучок.

- Так? - обернувся на нього Лам'є, відволікаючись від якогось обговорення. - Ой, Акаре, привіт.

- Хах, привіт... - ніяково зімкнув той губи, не в силах стриматися від усмішки. - Як ти? Як справи? - склав він руки із посохом за спиною, почавши погойдуватися на місці.

- Усе добре. А ти як? - повернувся юнак до нього всім тілом.

- Теж добре... - раптово торкнувся хлопець дружнього плеча і втік: - Ти водиш! Хаха!

Грозовий маг провів його лише поглядом:

- Ми вже не діти...

- А? - здивовано зупинився той і подивився назад, помітивши, що за ним ніхто не женеться.

- Ми вже дорослі, - повторив Лам’є.

- Це через те падіння...? - ніяково підійшов до нього Акар, стискаючись від своєї провини. - Вибач мені... Я не хотів... - зупинився поруч.

- Я не ображаюся.

- Ти сильно вдарився тоді?

- Я б не хотів цього згадувати, - відвів той невеселий погляд убік.

Акар некомфортно опустив погляд, затримавши його на приятельських білих чоботях:

- Ем... - ніяково загорнув він губи всередину, беручись за свій посох обома. - Слухай... А чим ти після вручення окталли будеш займатися...? - крадькома посунув до приятеля ногу.

- М? - подивився на нього Лам’є. - Ми з Рапаном, збиралися вирушити на захід. Він каже, що там є водоспад, який мені обов'язково варто побачити.

- Із Рапаном? - спантеличено підняв той голову.

- Угу, - ледь помітно кивнув чарівник.

- А що за Рапан? - неспокійно насупився приятель зі школи Вічно сяючого сонця. - Ви з ним давно знайомі? Це якийсь маг? Я не чув про когось із настільки незвичним ім'ям.

- Ні, це людина. Ми приходили з ним у вашу школу в середині серпня. Пам'ятаєш? Він повертав Сувій якогось світла.

- А, - коротко видав Акар. - Це був він? А хто він тобі? - трохи наблизився.

- Ми дуже близькі друзі, - поступливо кивнув юнак. - А що?

- Ну... - стривожено опустив той очі, почавши м'яти посох пальцями. - Ем... Може, відійдемо? - схвильовано покосився на знайомого.

Лам'є невимушено знизав плечима і пішов зі своїм приятелем ближче до лісу, віддаляючись від натовпу молодих магів, які поступово зав'язували розмови з випускниками інших шкіл.

- Загалом... - невпевнено став перед блондином Акар, опустивши почервоніле обличчя і продовживши схвильовано м'яти руками золото, вже мокре від поту. - Ми ж роз'їдемося після вручення окталли... І, можливо, навіть не побачимося більше ніколи... Можливо, ем... - відвів він погляд убік. - Ну... - неспокійно проковтнув слину. - Не хочеш сходити зі мною на сирний ярмарок...? - зніяковіло затих він, покосившись на друга.

- На сирний ярмарок? - навіть трохи здивувався Лам'є. - Це звучить цікаво... А коли він? Можливо, до нас і Рапан приєднається?

- Хах, - нервово посміхнувся юнак. - Я мав на увазі тільки нас удвох... Ну, - опустив він обличчя на свої неспокійні долоні, які вже починали сповзати з посоха. - Ти, я... Ем... - ніяково відвернув Акар обличчя. - Я тебе не просто сири поїсти запрошую... Ем... - схвильовано проковтнув слину і крадькома покосився на приятеля: - Не хочеш… Зустрічатися зі мною...? - застиг, відчуваючи, як шалено калатає його серце, з усім своїм занепокоєнням чекаючи відповіді.

- Зустрічатися? - спантеличено перепитав блондин. - Ем, ну... - незручно відвів він погляд у бік. - Ми довго спілкувалися і начебто дружили... Ми б могли спробувати, - глянув на посвітліле обличчя знайомого, - але це буде проблематично...

- Проблематично? - невпевнено насупився той.

- Ну, ми з Рапаном збираємося почати подорожувати. Сьогодні тут, а завтра - там... Я погано собі уявляю, як у таких умовах ми зможемо домовитися про зустріч...

- А ви довго збираєтеся подорожувати? – засмутився Акар.

- Не знаю, - знизав плечима Лам’є. – Але, якщо ти збираєшся перебувати в якомусь одному місті, то, напевно, я зможу заходити до тебе в гості, - підбадьорливо посміхнувся. - Але, напевно, не часто, - співчутливо продовжив. - Якщо чесно, то я погано орієнтуюся по мапах. Рапан у них розбирається краще. Він зможе тобі в подробицях пояснити, куди він збирається мене зводити, - переконливо кивнув. - Мені він просто каже, що ми підемо кудись "на захід". А де цей "захід" починається і від якого саме міста "на захід" ми збираємося йти - я не знаю, - підняв він плечі.

- Ну... Ми могли б придумати якісь амулети, за допомогою яких могли би спілкуватися... - з надією підняв той куточок губ. - Домовлятися про зустріч... Адже, ми можемо відносно швидко переміщатися. Або свої втілення створити, - невпевнено кивнув. - Твоє пташине було дуже милим... - зніяковіло посміхнувся юнак. - Можливо, - сховав він погляд, - ми могли б ось так от літати разом... - став колупати носком землю.

- Ти так сильно хочеш спілкуватися зі мною...? - ніяково усміхнувся Лам’є, трохи відступаючи назад.

- Ти подобаєшся мені... - сором'язливо покосився Акар на нього. – Ти дуже гарний, веселий... - опустив очі, почавши грайливо хитатися з боку в бік, змушуючи тканини вбрання плавати по повітрю. - І сміх у тебе дуже дзвінкий... Хіх... - сховався він друга за своїм посохом.

- Ем... - зніяковів співрозмовник. - Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що я тобі подобаюся?

- Ну, подобаєшся, - послав той усміхнений погляд. - Як це ще можна зрозуміти?

Блондин стрімко сховав свої очі:

- Ем... Ти маєш на увазі симпатію, коли хочеться цілуватися й обійматися? - нерішуче покосився на випускника у золотому.

Акар насторожено відсторонився:

- А ти... Думав, що я говорю про щось інше...?

- Ну... Так, - зніяковіло підняв Лам’є плечі. - Я думав, що ти просто погуляти зі мною хочеш...

- Ем... Ні, - пригнічено опустив той голову. - Вибач, - міцно взяв юнак свій посох і розвернувся, почавши стривожено йти. - Даремно я все це сказав.

- Гей! Стій! - стурбовано схопив той його за лікоть.

- Вибач, я просто... - розгублено почав бігати маг поглядом по землі. - Я...

- Усе добре...

Акар стривожено мовчав, розуміючи, що насправді, нічого доброго тут немає і даремно він усе це затіяв: "На що я взагалі сподівався, зізнаючись йому у цьому і пропонуючи зустрічатися?"

- Ти хороший юнак, - продовжив неголосно блондин. - Симпатичний, веселий, дотепний і пахне від тебе приємно, але...

- ...тобі подобаються дівчата, - засмучено вирвав він руку.

- Я у свого Рапана закоханий... - співчутливо стиснув губи Лам’є.

- У Рапана? - спантеличено обернувся знайомий.

- Угу, - поступливо кивнув той. - І він у мене закоханий. Ти справді дуже хороший хлопець... - втішно погладив юнак його плече. - Високий, симпатичний... Можливо, якби моє серце не було зайняте, то я б розглянув твою пропозицію, але зараз... - прикро витримав Лам’є паузу. - Мені здається, буде не дуже правильно обнадіювати тебе нашими прогулянками, якщо ти очікуєш чогось більшого, ніж просто дружбу... - ніяково забрав свою руку. - Дружити й гуляти ми можемо, - розторопно кивнув, - ти не подумай. Але на більше... - невпевнено стиснув він свій посох. - Моє серце вже належить іншому...

Приятель засмучено опустив голову й відвів погляд.

- Можливо, - жваво продовжив Лам'є, бажаючи підбадьорити його, - сьогодні ти зможеш зустріти когось, чиє серце не буде зайняте. І у вас обов'язково все складеться краще, ніж між нами.

- Але мені ТИ подобався... - тихо заявив Акар, відвертаючись більше.

- На мені одному світ не зійшовся, - співчутливо підійшов до нього блондин. - Упевнений, що серед магів є й інші юнаки, які можуть тобі сподобатися, - кивнув він другу. - Давай, я познайомлю тебе зі своїм класом? Можливо, хтось із них припаде тобі до душі. Адже, - взяв його під руку і повів назад, - одна справа підніжки один одному на святах ставити, а зовсім інша - шукати кохання свого життя.

Акар сумно зітхнув, все одно поглядаючи тільки на Лам'є.

Інші випускники, тим часом, вже активно знайомилися одне з одним, перемовлялися і хвалилися своїми вміннями. Вихованці шкіл Червоних лілії з тюльпаном показували різнокольорові вогні, випалювали на землі лаву і посилали декому справжні іскри, заявляючи про свою симпатію. Учні Вічно сяючого сонця демонстрували диски світла, розповідали в кого якого кольору магічна сила і зіштовхували різних чарівників разом, заявляючи, що вони можуть стати дивовижною парою. Чарівники Легкого вітру вражали оточуючих чистотою свого голосу і піснями, які виходили з них так природно, як легкий вітерець шелестів листям. Маги Злітаючих журавля з ластівкою тішили решту своїми блискавками, які то тягнулися до неба, то до юнаків, якщо вони підходили надто близько. А випускники Безкрайньої гладі зацікавлено заглядалися на все, що відбувалося довкола, знайомилися й ніяково контактували з тими, кого вони бачили ледь не вперше у своєму житті. Вихованці ж Великого каменю долучалися до будь-якої великої компанії, беручи участь у її бесіді, заспокоювали конфлікти і лише інколи показували свої вміння з вирощування якихось рослин, з котрих одразу можна було збирати плоди.

Один з таких магів якраз розважався, коли помітив краєм ока вбраного в сіре юнака, що стояв осторонь від інших й розмірено махав на себе віялом. На маківці його красувався маленький пучок, що збирав темні локони від обличчя, а решта волосся звисала до самих сідниць, прикриваючи їх своїми кінчиками.

Одягнений у метал хлопець підійшов до нього і привітно посміхнувся:

- А чого ти ані з ким не спілкуєшся, не знайомишся?

Маг у сірому пройшовся холодним поглядом по всьому обладунку:

- Хіба маги Великого каменю не віддають перевагу спілкуванню з кимось більш "приземленим"? - подивився він в очі.

Співрозмовник задоволено посміхнувся:

- Деякі скелі пестить тільки вітер...

- Хіба я схожий на вітер, який висікає каньйони? - гордо підняв той підборіддя.

- Хто знає... Можливо, ти вітер, який зривається з гір...

- Хм! - різко закрив юнак своє віяло, розвернувся і пішов.

Чарівник провів його поглядом, як відчув, що йому в спину дме прохолодний вітер. "Північ точно не з того боку..." - зацікавлено підняв він куточок губ і пішов за своїм новим знайомим.

Вони зайшли в ліс, трохи гублячись серед його дерев від зайвих очей і вух. Перший зупинився на вільному просторі, поміж дерев, ривком розкрив віяло, повернувся до другого і почав розмірено на себе махати, відсторонено спостерігаючи за співрозмовником:

- Чому вас так мало?

- Нас? - з подивом перепитав хлопець.

- Випускників Великого каменю. У світі народжується так мало здібних до вашого мистецтва?

- У першому класі нас було сімнадцять, якщо ти про це.

- А куди поділися інші?

- Їх забрала земля.

- У якому сенсі?

- У прямому. У магів Великого каменю немає права на слабкість. Хтось з них не зміг вибратися з переораної землі, хтось - з пісків, а хтось навіки застряг у скелях, не в змозі скласти черговий іспит. Усі вони залишилися в породі. Усіх їх пересилила земля.

Другий із неприязню відсторонився:

- Яка невиправдана жорстокість.

- Вона необхідна. Слабкий "стовп" не зможе витримати на собі тиску навіть одного валуна, що казати про цілі гори?

- Це справжнє варварство, а не навчання.

- Я так не думаю. Усе ж таки, призначення наших магів не просто борознити небеса чи посилати людям дощ.

- "Просто борознити небеса"? - недбало повторив маг у сірому. - Поваги до інших мистецтв, у вашій школі, точно не вчать, - невдоволено подивився він крізь співрозмовник і пішов назад, до інших випускників.

- Гей, зачекай, - з усмішкою схопив юнак його за руку.

- Що?! - обурено вирвався хлопець. - Що ти робиш?! - підвищив він голос, коли його вбрання та волосся почало підійматися в повітря.

- Хочу затримати тебе. Давай ще поговоримо.

- Затримати?! – розлютився вихованець Легкого вітру. - Зупинити! - закружляв він навколо парубка у справжньому вихорі. - Замкнути! Вітер неможливо приборкати! Або підкорити!

- Ох... - втомлено поклав той долоню до скроні, спостерігаючи за цим кружлянням перед очима. - У мене вже голова від тебе обертом йде... - таємниче підняв він куточок губ.

- Обертом! Та я тебе зараз у повітря підніму!

- Скільки валунів і гір ти закрутив у своїх смерчах... Схоже, я буду ще одним...

- Гора!? - люто зупинився той, подивившись юнакові прямо в обличчя. - Та ти дрібний камінчик, а не могутній хребет!

- Дрібний камінчик, який у твій чобіт попав, змусивши втратити будь-який спокій, - розслаблено посміхнувся парубок в металі.

- Щоб я і втратив спокій від такої піщинки?! - недбало кивнув другий на нього.

- Яка заважає тепер розгледіти свою власну злість.

- Не злий я!

- Усе ж таки, ти й зовсім не той вітер, що свистить каньйонами... - задоволено примружився хлопець. - Ти льодовий, поривчастий і сильний, що пестить верхівки вкритих снігом гір... Як тебе звати?

- Елар, - гонорово відсторонився той, знову почавши махати на себе віялом.

- Хм, і точно не Лам'є... Весняний вітерець зовсім не пасує такому сильному вихору.

- Тому мені й дали ім'я "зимового вітру".

- Мурашки по шкірі, - характерно здригнувся юнак.

- А яке ім'я в цього пагорба? - вказав той очима на нього, поступово заспокоюючись.

- "Пагорба", - усміхнувся парубок. - Я - Тракос.

- Яке значення в цього імені? - пройшовся Елар оцінювальним поглядом по ньому.

- Скеля, яка обдувається вітром, у щілинах якої росте трава.

- Мені здається, у значенні твого імені не має фігурувати вітер, - однозначно подивився він в очі.

- Можливо, але в усіх нас свій шлях, - легко знизав той плечима. – Нехай, скеля і не може змінити своє становище надто сильно, але вона може вибрати собі компаньйона, який розвіє її самотність. Чи то гірські струмки, сонце або блискавки, чому це не може бути вітер?

Елар відсторонено подивився вбік.

- У поривчастого зимового вітру вже є компаньйон? - спостерігав за ним Тракос.

- Ні. Підозрюю, що й цю скелю ніхто не обдуває, - покосився юнак на нього.

- Лише зігрівало колись сонце, але й те не припало до душі.

- Від чого ж скеля не була рада його теплу, але не проти випробувати на собі характер смерчів? Сонце ще не руйнувало гір, а ось вітер висікає з них каньйони.

- Не кожна скеля складається з пісковика, не кожна схильна до впливу вітрів... - розслаблено усміхнувся Тракос.

- Із чого ж складаєшся ти?

- Хм, - задоволено підняв той куточок губ. - А якщо я назву, ти зрозумієш?

- Наче ти щось зрозумієш, якщо я заговорю про одну з атмосфер, - гордо відвернувся Елар.

- Ні. Ми дуже різні і вчили нас різному... Але, навіть маючи такі відмінності, хіба вітри не обдувають скелі? Хіба не проносяться між ними справжніми смерчами?

- Вітри проносяться скрізь, - невтішно покосився на нього знайомий. - Між гір, по рівнинах, у лісах і пустелях. Немає місця, в якому їх би ніколи не було.

Тракос відвів несерйозний погляд убік:

- Ти змушуєш мене ревнувати...

- Хм! – підняв той підборіддя і відвернувся.

Співрозмовника ж обдуло легким вітерцем, від чого він розслаблено посміхнувся.

- Скажи, - подивився випускник Великого каменю на свого знайомого, - а вітри можуть оцінити родючість землі?

- Яким чином? - відсторонено покосився той на нього.

- Через її плоди. У тебе є якийсь улюблений плід?

- Який тобі потрібен?

- Будь-який, який можна зірвати з рослини.

- Груші мені подобаються.

Тракос ласкаво підняв куточок губ і трохи відступив убік, оглянувши навколо них землю. Елар відсторонено за всім цим спостерігав, повільно махаючи на себе віялом.

- Хм, - знайшов підходяще місце чарівник у металі, махнув туди долонею і швидко підніс обидві руки, змушуючи паросток дерева вирватися з-під землі, розгортаючи її гладку поверхню своїм стовбуром і перекопуючи все довкола потужним корінням.

Знайомий у сірому, швидко побачивши все це, непомітно відштовхнувся від ґрунту і здійнявся над ним, даючи дерев'яним щупальцям безперешкодно розповзатися навіть там, де він стояв. Зі стовпа швидкими темпами проросли гілки, які почали потовщуватися й подовжуватися, займаючи все навколо своїми викривленими тілами. Незабаром, їхні кінчики вкрилися листям, а потім бутонами, що швидко розкрилися, відцвіли й почали перетворюватися, збільшуючи свої квітколожа у справжні зелені груші, вкриті темними цятками. Тільки-но плоди повністю дозріли й набули свого остаточного вигляду, подекуди вкрившись червоно-жовтими плямами, ніби на них світило сонце, будь-які метаморфози з деревом припинилися.

Елар опустився ступнями на корінь, який під ним опинився.

- Хочеш грушу? - легко запитав Тракос, потягнувся до гілки і зірвав одну. - Сам виростив, - попрямував він до приятеля.

- Швидко ти засадити деревами всю землю можеш... - пройшовся той оцінювальним поглядом по потужному стовбуру, який ледве можна було охопити руками.

- Можу, але чи потрібні на кожному кроці ці фруктові сади? - розслаблено посміхнувся юнак і простягнув йому плід.

- Іспит з вирощування ти точно склав із відзнакою, - подивився Елар на знайомого, взяв грушу, підніс до рота і рішуче відкусив. - М! - стривожено відскочив він, відчувши, як з його губ і підборіддя починає стікати солодкий сік, падаючи своїми жовтуватими краплями прямо на одяг. - Це фо таке? - пролепетав юнак із набитим ротом, глянув на місце укусу і швидко присмоктався до нього, почавши жадібно висмоктувати весь сік.

Тракос на таку реакцію серйозно схвилювався:

- Тобі не подобаються соковиті груші? – заглянув він до приятеля в очі.

- М, - незадоволено зиркнув той на нього і відвернувся, залишивши з виглядом на свою потилицю, довге волосся й сіре омаре.

- Я можу виростити інший сорт, - кивнув випускник Великого каменю. - Не такий соковитий і солодкий, якщо тобі не подобається.

- Відколи, - чавкаючи заговорив Елар, - земля цікавиться думкою вітру? - зробив новий великий укус, ще не дожувавши попередній. - Плоди, як плоди, - із щербаням всмоктав він солодкий сік, що сочився з надгризеної груші без зупинки.

- І нічого особливого? - іронічно посміхнувся знайомий, чудово чуючи, як жадібно смакують результат його магії.

- Мгм, - бажав чимось незадоволеним відповісти хлопець, якби весь його рот зараз не був зайнятий грушею.

Тракос на все це потішно посміхнувся і задумливо прикрив свої губи долонею, підперши лікоть другою рукою. Неспішно пройшовся поглядом по всій довжині цього блискучого темного волосся, яке раз у раз погойдувалося, чи то від легкого вітру, який воно саме провокувало, чи то від голови, що жувала і ніяк не могла припинити свою діяльність. Коли ж звуки жування нарешті вщухли, юнак підняв погляд до того маленького пучка, оточеного сірою стрічкою, і побачив, як знайомий викинув тоненький огризок у кущі. Елар швидко махнув пальцями, магією очищаючи все своє обличчя з одягом від будь-яких залишків соку, і гордо повернувся до співрозмовника, прикривши краєм розкритого віяла свої губи.

- Ну як? - легко кивнув на нього випускник у металі. - Не припали мої груші до смаку?

- Плоди, як плоди, - відвів той відсторонений погляд у бік.

Обох обдуло свіжим вітерцем із запахом тих самих груш.

- Хм, - ласкаво посміхнувся цьому Тракос.

Приятель глянув на нього, перевів очі на масивне дерево, відштовхнувся від землі й, розмашистим легким стрибком, дістався його основи. Обернувся на знайомого, зустрівся з його поглядом, відвернувся і стрибнув, здійнявшись прямо в зелену крону. Слідом за ним, повів легкий вітерець, заманюючи з собою кінчики трави під ногами.

"Хм, - зацікавився вихованець Великого каменю. - Хочеш, щоб я пішов за тобою?" - попрямував він до цього дерева і підняв погляд до високих гілок, по яким легкими стрибками підіймався його знайомий.

- Хах! Ти хочеш на саму верхівку залізти?

У спину Тракосу подув наполегливий вітер, немов спонукаючи його теж долучитися до цього дійства.

- Не поспішай так сильно! – крикнув хлопець у металі. - А то я за тобою не встигну! - взявся він за нижню гілку і відштовхнувся від землі, почавши залазити слідом.

Елар подивився донизу, зупинившись там, де він стояв, глянув на верхівку, засіяну рум'яними грушами, зірвав дві й присів на найближчу гілку, яка могла його на собі вмістити. Дзвінко свиснув вниз.

- А? - підняв до нього погляд знайомий, який підіймався стовбуром.

Той поманив фруктом і випустив його з руки.

- Ех! - спритно спіймав його Тракос, відсторонившись грудьми від кори, швидко всунув грушу в зуби і продовжив свій шлях.

Елар відвів незацікавлений погляд убік, почавши їсти свій плід.

Щойно його приятель з ним порівнявся і зайняв місце на товстішій гілці трохи нижче, все дерево знову обдуло свіжим вітром. Юнак у обладунку на таке лише усміхнувся, почавши гризти власний фрукт:

- Ти такий прохолодний... - подивився він на друга, що дивився кудись убік.

Приятель деякий час мовчав, пережовуючи відкушену частину груші, але коли проковтнув її, то сухо заговорив:

- Тобі тільки холодний вітер потрібен?

- Вітер мінливий, - повернувся співрозмовник до листя, яке шелестіло перед ним. – Сьогодні, він теплий, завтра - холодний. Я не проти, щоб він надував на мене сніг чи обдавав смерчами. Не був би я до цього готовий - не шукав би такої компанії, - зацікавлено покосився на знайомого.

Той опустив до нього погляд:

- А якби не вітер, то хто?

- Не знаю, - знизав Тракос плечима.

- Ти шукаєш тільки стихію? - неприємно відвернувся юнак.

- Компаньйона.

- У вигляді конкретної стихії.

- Або особистості.

Елар подивився на хлопця. Той красномовно гледів на нього у відповідь.

- Вітри не бувають постійними, - продовжив перший.

- Я від нього такого і не чекаю.

- Вони мінливі, непостійні і змінюють свій напрямок.

- Скеля прийме на себе мінливість вдачі. Цей холод, тепло, зміну напрямку. Вона постійна, непохитна і тверда.

Приятель відвів погляд:

- Чи витримає вона циклони? Бурі та смерчі?

- Так.

Елар мимохідь подивився на Тракоса і перевів очі на листя:

- Яка самовпевнена скеля, - вкусив він свою грушу.

- А цей вітер хоче її знищити? – усміхнувся той.

- Ні. Але й нашкодити я не хочу.

- Мій камінь твердий, а вага його велика. Я поглину твоє безумство, якщо ти в нього прийдеш. Остуджу твій запал, якщо він обпече. Зміню напрямок, якщо захочеш мене знести. Я скеля, яка сьогодні повинна буде стати нездоланною горою.

Елар покосився на нього, витримавши недовгу паузу:

- Якою б не була великою і могутньою гора, вітер може обдувати навіть найбільш недосяжну її верхівку.

Тракос розслаблено посміхнувся:

- Лише б знайшовся той вітер, якому припаде до душі моя висота і твердість.

Приятель відвернувся, а темний пучок, із зелено-коричневою стрічкою, обдуло свіжим вітерцем.

До Лам'є ж, у цей час, підійшов вчитель, який супроводжував випускників Великого каменю. Відвів його вбік, стрімким рухом здійняв із землі чотири кам'яні плити, що створили навколо них піраміду, яка не пропускала світло і звуки, та почав:

- Тобі твої вчителі щось розповіли, щодо сьогоднішнього дня?

- Ну, вони багато чого говорили... - невпевнено протягнув юнак, тривожачись від усього, що зараз відбувалося.

- Про наших вихованців щось говорили?

- У-у, - заперечно похитав той головою.

- Тоді слухай, але цю інформацію ти не повинен передавати взагалі нікому, до закінчення цієї церемонії, а також учням, які самі її не пройшли. Зможеш не проговоритися?

- Просто мовчати? - наївно уточнював Лам’є.

- Так. Як риба, вода чи камінь. Ти не повинен нікому про це говорити.

- А мене питатимуть?

- Не повинні.

- Тоді, я зможу, - не дуже впевнено кивнув випускник.

Чоловік зосереджено видихнув:

- У вихованців школи Великого каменю ахор не у волоссі.

Лам'є спантеличено насупився.

- Але ти не повинен нікому про це говорити, хай би що сьогодні відбувалося. Ось, - взяв вчитель юнацьку долоню і щось поклав у неї. - Після того, як тобі надягнуть окталлу і ви з класом повернетеся на своє місце - одягнеш це на перші два пальці правої руки. Це допоможе тобі зберегти душевну рівновагу. І, в разі імпульсу, спрямує його не тобі під ноги.

- Ем, е... - стривожено слухав усе це випускник.

- Усе буде добре, - заспокоював його викладач. - Пам'ятай тільки про це. Що б не відбувалося під час ініціації наших учнів - так і має бути. Усе пройде благополучно. Але ти не повинен нікому про це говорити. Якщо, під час ініціації, ти спробуєш комусь встановити душевну рівновагу за допомогою своєї - можеш втратити власну. А до імпульсу або криза безсмертного ми сьогодні не готові. Пам'ятай про те, що твій гострий стан у рази сильніший за будь-якого іншого випускника.

- Ви мене лякаєте... - схвильовано відгукнувся юнак.

- Не хвилюйся, - поклав той долоню на його плече. - Якщо в тебе не трапиться імпульсу чи кризу - вся процедура пройде так само, як і в будь-які інші роки. Думай тільки про це. Про свою душевну рівновагу. І про те, що все буде добре.

- Угу, - неспокійно кивнув хлопець.

- Добре, - відпустив його викладач. - Можеш далі з усіма спілкуватися і розважатися. Якщо запитають, що ми зараз обговорювали, скажи, що я цікавився твоїм самопочуттям, - змахнув руками вниз і змусив кам'яні плити зникнути під землею.

Лам'є розгублено кивнув, глянув на свою долоню, в якій була мідна каблучка на два пальці, і швидко її сховав собі за пояс.

Минуло більше години, перш ніж Елар, який так само сидів на гілці, повернувся в бік проведення церемонії, з надкушеною грушею в руці:

- Скоро почнеться, - неголосно й холодно висловився він.

- Уже? - глянув у тому напрямку Тракос. - Так швидко час минув... - з розслабленою усмішкою подивився він на нового приятеля.

Той опустив до нього погляд та зустрівся з очима. Обох обдуло свіжим вітерцем, який здійнявся знизу, схвилювавши одразу все листя груші.

- Бр... - лагідно здригнувся випускник Великого каменю, вкриваючись мурашками.

Одноліток байдуже відвернувся і продовжив їсти свій фрукт.

- Хм, - спокійно посміхнувся цьому Тракос. - А куди цей вітер вирушить, після вручення окталли?

- Від багатьох чинників залежить, - відсторонено жував Елар.

- Але від яких найбільше?

- Ймовірно, після самої церемонії, ми вирушимо святкувати з нашим класом. Можливо, здійметься сильний вітер, - покосився він на співрозмовника.

- Мене обдують найхолодніші його подуви? - зацікавлено примружився той.

Приятель відвів погляд:

- Залежить від того, де буде розташований пік твоїх гір, - склав юнак на колінах руки, утримуючи в них великий огризок. - Де він буде розташований? - повернув очі у зворотний від співрозмовника бік.

- Поки що, я не знаю, - повільно оглянув Тракос увесь його образ, чий сірий і білий одяг, разом із волоссям, повільно колихався на вітрі. - Можливо, ми б змогли обговорити це, після самої церемонії? Твій клас швидко збирається залишати поверхню землі? – повернувся він до юнацького профілю.

- Не знаю. Але думаю, що вони зможуть почекати на мене хвилин п'ять, - покосився на нього приятель.

- Хм, - усміхнувся той. - Гадаю, за цей час, ми зможемо домовитися один з одним про наступну зустріч.

Елар опустив очі на фрукт у своїх долонях:

- Ти шукаєш тільки вітер?

- Я не проти, щоб він виявився вихором, - сперся той на руку в його напрямку.

- Холодним, сильним, крижаним?

- Хіба, це проблема для гори? - ласкаво усміхнувся Тракос.

Приятель мимохідь глянув на нього і повернувся до залишків груші:

- Не багато хто готовий до вихору, в якому кружляють сніг та град.

- Я - готовий.

Той покосився на знайомого:

- Самовпевненість скелі мені не знайома.

- Я б назвав це впевненістю у своїх власних силах, - зацікавлено посунувся до нього Тракос.

Знизу засвистів вітер, стрімко здіймаючи в повітря всі тканини й волосся Елара, породжуючи довкола них гучний і неспокійний шум дерев. Зашелестіло листя, похитнулися гілки, а Тракос лише струснув головою, змахуючи з обличчя весь пил з землі.

- Хм, - легко посміхнувся випускник Великого каменю, коли стихія стихла, - вітерець піднявся, - покосився він на приятеля.

- І жодна груша не впала, - опустив той погляд на огризок у руках.

- Стійке дерево, чи не так?

- Скеля, напевно, ще стійкіша.

Приятель задоволено посміхнувся:

- Камінь важчий і витриваліший за рослини. Зламав би ти дерево...

- Я не збирався його ламати, - перебив Елар.

- Хм, - усміхнувся той очима. - Я стійкий, не турбуйся. Яке б випробування ти для мене не приготував - я зможу його витримати. Маги Великого каменю суттєво відрізняються своєю стійкістю від інших шкіл.

- Усі ми, в чомусь одному, суттєво відрізняємося від усіх інших.

- І то правда, - спокійно сперся Тракос на руки, дивлячись на юнака.

Між приятелями утворилася пауза, чию тишу порушував тільки спокійний шелест листя.

- Будемо спускатися? - покосився Елар на знайомого.

- А ти хочеш зі мною ще трохи часу провести, на такій верхотурі? – задоволено посміхнувся той.

- Не так тут і високо, - подивився він до підніжжя дерева.

- Для тих, хто вміє літати - цілком можливо, - потішно усміхнувся парубок і розвернувся, опустившись своїми ногами на гілку, під собою. - Але для тих, хто ніколи в повітря не піднімався - висота пристойна, - почав неквапливо злазити.

- Ти боїшся висоти? - глянув на нього випускник Легкого вітру. - Я думав, що твій пік вищий, за таку незначну висоту... - відвів він розчарований погляд убік.

- Хах, одна справа стояти на найвищому піку, відчуваючи, як тебе шматує вітер, - повернувся до нього Тракос, зупинившись на півдорозі до ґрунту. - І зовсім інша - відірватися від землі, навіть на півметра, - опустив своє обличчя до гілок і продовжив по них спускатися.

Елар спантеличено глянув на нього:

- Півметра? Це ж зовсім непомітно.

- Можливо, для тебе, - послав йому милу посмішку. – Але для нас відчуття опори дуже важливе, - обернувся і зістрибнув на землю. - А повітря її не дає, - подивився він на знайомого.

- Хм, "опора", - невимушено відштовхнувся той від гілки і здійнявся у повітря, попрямувавши вниз. - Для нас, вона має значення тільки на самому початку польоту, - став біля парубка.

- І все ж... - розплився в красномовній усмішці Тракос. - Ти повертаєшся на землю, - вказав він поглядом на місце, де той перебував. - Як би довго ваші маги не літали, вони все одно рано чи пізно десь приземляються.

- Хочеш назвати це контактом вітру й землі? - відсторонено подивився той у бік.

Випускник Великого каменю задоволено примружився:

- Вони можуть контактувати, навіть коли один із них перебуває в польоті. Хіба мало прикладів піщаних бур?

Елар покосився на нього:

- Коли вітер закручує...

- ...землю у своєму танці... - завершив за ним приятель.

Юнак у сірому відвернувся.

- Коли вони разом кружляють... - трохи тихіше продовжив Тракос. - Коли з'єднуються в одному потоці... Коли стають одним цілим...

Обох обдало сильним поривом крижаного вітру, від якого Елар заплющив очі.

- Який шалений вітерець здійнявся, - прикрився від нього долонею випускник Великого каменю.

- Яка ти гора? - повернувся до нього приятель. - Якої породи? - стрімко розкрив віяло і почав схвильовано махати ним на себе, розносячи потоками вітру краї свого волосся.

- Якщо я назву - тобі це нічого не скаже, - привітно посміхнувся знайомий.

- Чи не діючий вулкан?

- Хм, - улесливо підняв той куточок губ. - А що? Зігріваєшся від мого жару?

- Снігу б на тебе намести, - відвів він погляд убік.

- Любиш холодні піки?

- А ти, мабуть, крижані вітри.

- Вони пробуджують у мені інтерес, - зацікавлено наблизився Тракос до нього.

- Усього-то?

- А може і не "усього-то"... - підніс до його долоні руку і обережно торкнувся його шкіри пальцями, змусивши приятеля здригнутися, вроняючи огризок на землю.

- Думаю, - стривожено відсторонився Елар, намагаючись зберігати незацікавлену холодність, дивлячись кудись убік, - нам краще повернутися. Скоро, почнеться церемонія вручення окталли. Буде нешанобливо й прикро на неї запізнитися.

- Не хвилюйся, за десять хвилин до початку мені повідомлять, що необхідно повернуться.

- Усе одно, ми провели один з одним вже чимало часу, - покосився він на приятеля.

- Я б провів разом ще... - розслаблено усміхнувся той. - Зустрінемося після церемонії, щоб домовитися про нову зустріч?

Випускник Легкого вітру відсторонено подивився на дерева:

- Поговоримо про це, після того, як нам вручать окталли.

- Добре... - пройшовся він по всьому його вбранню спокійним поглядом. - Пішли? - повернувся Тракос до обличчя.

Елар глянув на нього і кивнув. Дорогою, юнак у сірому зірвав ще одну грушу, почавши її їсти вже на наступному кроці.

"12 недогризків, після себе залишив..." - задоволено покосився на нього знайомий.

Повернувшись на майданчик, повний різних випускників, молоді люди розділилися. Вихованець Легкого вітру залишився на кордоні з лісом, бажаючи закінчити спершу зі своїм фруктом, а Тракос попрямував у центр подій, бажаючи поцікавитися, що ж він пропустив. Встиг він відійти від Елара метрів на 40, загубившись серед інших дівчат та юнаків, як раптом його схопив хтось за плече і відтягнув убік.

- Гей, - невдоволено шепотів йому власний однокласник. - Ти куди пропав узагалі? До ініціації залишилося всього нічого.

- Не хвилюйся. Я з випускником Легкого вітру був.

- Легкого вітру? - здивовано обурився той. - Краще б ти стільки часу на когось з "квітів" чи "птахів" витратив.

- Та облиш ти. Я з ним мило поспілкувався. Між нами, однозначно, виник зв'язок.

Елар округлив від такої заяви очі, стоячи хоч і не близько, але чудово чуючи, про що вони говорять.

- Зв'язок із кимось із Легкого вітру? - продовжував спантеличуватися Каро. - Який нам зараз зиск від цих вітрів? Потрібно було зосередитися на комусь "приземленому".

- Ніби й так усе не розподілиться рівномірно на всіх нас, - втомлено видихнув Тракос. - Заспокойся. Так, я провів із ним більше часу, але до цього ж я і з іншими поспілкуватися встиг. Он, - махнув рукою, - з "промінчиками" і "вогниками" спільну мову знайшов.

- Угу. І пішов із кимось гуляти, поки тут мало не бійка між «ліліями» та «журавлями» трапилася.

- Ну... Ви ж їх розняли. До чого зараз узагалі вся ця балаканина? Кожен із нас приділив комусь уваги більше, а комусь - менше. Зрештою, результат буде один і той самий.

- Але він міг бути кращим, якби ти більше зосередився на тому, на кому потрібно.

- Ой... Та це могла бути взагалі чи не єдина моя зустріч із "вітерцями". І втрачати такий шанс? Будь легше, - поплескав Тракос його по плечу. - Нічого смертельного не сталося. Давай, краще, займемося тим, що я пропустив. У нас якраз є ще хвилин десять.

- Хоча б із Безкрайньою гладдю познайомся. А то вони твого обличчя й не бачили, напевно, - повчально кивнув хлопець.

- Якраз, на них і зосереджуся, - згідно схилив голову однокласник, відступив і почав свій шлях до випускників далекої школи.

Елар, здалеку простеживши за його пучком, обмотаним темно-зеленою стрічкою, зробив останній укус груші й змахнув пальцями, очищаючи всього себе від залишків її соку. Подивився на всі боки, вишукуючи випускників одного навчального закладу, викинув недогризок і пішов праворуч, розмірено махаючи на себе віялом.

- Перепрошую, - підійшов він до юнака в золотому. - Мені б дізнатися колір магічної сили одного мага.

Той запитав якого. Елар вказав на Тракоса, який активно знайомився з вихованцями Безкрайньої гладі.

- Ну... - примружився випускник Вічно сяючого сонця, дивлячись на цей натовп. - Якби він стояв окремо, це було б легше, але... - створив він у себе на руці червоно-малинову кулю світла. - Загалом, - повернувся він до прохача, - ось. Можу показати і твою, якщо хочеш.

- Вона в мене була червоною, - байдуже оглянув той результат.

Співрозмовник обійняв передпліччям свій посох і створив на другій руці ще одну кулю:

- Вишнева, якщо бути точним.

Елар перевів на другу долоню погляд і порівняв ці два кольори: "Хм, такі схожі..." - задумливо відсторонився він на крок, кивнув, дякуючи за послугу, і пішов убік.

Тракос відчув на собі подув легкого свіжого вітру із запахом груш, через що на його обличчі з'явилася ніжна усмішка.

***

Створена окрема тг група по магу, де є свіжі новини, можна його обговорити, та будуть з'являтися відомості про фізичне видання, мерч - Постраждалий маг (https://t.me/injured_mag)

Тг канал по моїй творчості загалом - https://t.me/nemchenko_writter