Історія Li або як я вбила свого боса

Максим не повірив мені, та й суддя, адвокат гадали, що це мої вигадки.

Цей ранок — це перший радісний ранок після смерті Яна, я почуваюсь справді щасливою: смачна кава і спів пташок, що може бути краще за спокій, який вперше прийшов у мою душу. Читаючи новини на ґанку, я посміхаюсь своєму сусідові:

— Добрий ранок, Максиме.

— Добрий.

— Гарного тобі дня, успіху у твоїй роботі, перелови усіх негідників нашого міста, злочинці повинні сидіти в тюрмі.

— Охо-хо-хо, Дор, та ти сьогодні в хорошому настрої.

— Ну а що, мені вже стільки сумувати? Пора братись до роботи, а то мене попруть з ресторану, і я геть залишусь з нічим.

— Абсолютно вірно, треба думати про себе, ну то я побіг.

— Удачі, — кричу я Максимові наздогін.

Все місто трубить про дивні злочини, які стались за ці два дні. Кожен журналіст починає вести своє розслідування, блогери місцеві вигадують про серійника, який завівся у нашому місті. Так накручують людей місцеві пабліки, що мій двірник просить мене, щоб я пізно не ходила вулицями, бо вбили бідного хлопчину і спалили майстерню, де він працював.

— Пані Даріє, ви чули, цей бідний хлопчина жив тут поблизу нас, через кілька кварталів, ще говорять, що він ходив до Олени з 23 будинку, можливо, ми бачились, і ось уже немає людини, — говорить мій двірник.

— В страшні часи ми живемо, пане, а було таке спокійне місто, ні одного кримінального випадку за 20 років, наші журналісти не мали що писати за ці роки, хіба що про день міста та відкриття дитячих майданчиків.

— Це точно, ви праві, не пам'ятаю, щоб таке жахіття творилось.

— Не хвилюйтесь, наша поліція все з'ясує. Дякую, що дбаєте про мій сад та косите газон, ці два місяці мені якось не до цього було.

— Будь ласка, панянко, я завжди готовий вам допомогти. Прийміть мої співчуття.

— Дякую.

Ранок для Максима виявився дуже насиченим: знайшли в парку вбитого молодого 24-річного хлопця з діркою в голові. Віктор, судмедексперт, оглянувши убитого, з’ясував час смерті: приблизно сім годин тому настала смерть, куля прямо увійшла в голову, наскрізної рани немає. Біля убитого з правого боку знайшли пістолет. Поліція, оглянувши місце злочину, виявила 44 Magnum та новий гальмівний шланг для ВАЗ 2101 (в народі "копійка") в передній кишені робочої форми покійника. Судмедексперт після розтину встановив точний час смерті — 22:30, згодом це підтвердили камери спостереження. Що цікаво, по камерах видно, як хлопчина ввечері після роботи виходить, йде в парк, сідає на лавку, витягає револьвер та стріляє собі в голову. О 24:00 був виклик на 101 через пожежу на трасі 67, це горіла автомайстерня. Петрович жваво жестикулював та кричав, що сталось нещастя на його голову, цей клятий балон з киснем стільки приніс біди. Коли приїхала поліція, Петрович відмовився від надання показів і все твердив, що відбудує майстерню, що це нещасний випадок і не буде подавати на відшкодування до страхової.

Пожежна служба зранку нинішнього дня надала Максиму інформацію про дивну пожежу, що сталась напередодні. Займання викликає підозри, власник твердить про необережність та недотримання правильного зберігання балонів з киснем і те, що пожежа почалась з середини приміщення, але експерти ДСНС не виявили загоряння зсередини та й вибухів не було. Перевіривши зовнішні камери спостереження, поліція не знайшла нічого, вогонь раптово охоплює все приміщення, він з’являється раптово і з великою точкою загоряння, не було виявлено сторонніх осіб, все виглядало як недотримання правил поводження зі зварювальним апаратом, але закривати справу Максим вагався.

Вечір приніс для нашого міста сенсаційні новини: знайдене тіло в парку не було вбивством, а суїцидом, тому просимо усіх блогерів, журналістів не нагнітати паніку та писати тільки перевірену інформацію від перевірених джерел.

— Добрий вечір, Максим.

— Та який він добрий, ти вже, мабуть, чула новини.

— Так, бідний хлопець, та за які гріхи його покарав Господь.

— Це точно, так себе вбити, — промовив Максим.

— Ніхто не знає, що твориться в душі іншої людини, — говорю я.

— Знаєш, що дивно, це та майстерня, де Ян був перед своєю смертю.

— Ой леле, то ти думаєш, що то я його... — показую рукою по горлу.

— Ти що, ні, та й відео з камер підтвердило, він сам.

— От і добре, а то я подумала, зараз всюди, де щось станеться, а там був Ян, припишуть мені як жорстоку помсту божевільної вдови.

— Ви не були одружені, — мовив Макс.

— Не встигли, — говорю я та йду до дверей. — Добраніч, Максиме.

— Добраніч, Дор.

Ранок напередодні цього прекрасного дня.

— Алло, Петрович, раночку, як ти, як здоров'ячко? Я так переживаю за тебе, це вже літа, ти бережи себе.

— Я знайду, хто це зробив, чуєш, я розберусь з ним, ти… ти пробач мені, старому дурню, я не припильнував своїх людей, і в мене завівся пацюк.

— Петрович, зустрінемося сьогодні о 15:00 в тебе.

— Я чекатиму, — відповів він.

14:50 Під'їжджаю я на своєму Yamaha MT-09 до гаража майстерні, бачу, що Петрович вже махає мені рукою, щоб я під'їхала ближче з правого боку в ходу.

— Дор, відколи ти пересіла на мотоцикл?

— Це Яна.

— Вибач.

— Пусте. Нумо, Петрович, перейдемо у твій кабінет, там спокійніше.

— Будь ласка, проходь, — він відчиняє двері, я проходжу в його кабінет та сідаю за стіл.

— Дор, мила, я все вирішу, не переживай, винний отримає по заслугах.

— Я не сумніваюсь.

Я відкриваю шухлядку столу, витягаю пістолет Magnum з кулею вагою 16,2 грама, має дульну швидкість близько 391 м/с і енергію близько 1300 Джоулів. Підходжу до Петровича, я бачу, як його обличчя стає переляканим, а піт виступає на лобі, не бійся, я тебе не буду вбивати, подумки промовляю.

— Дай свою руку!

— Що?

— Руку, сюди дай! — я беру його руку та ставляю пістолет в долоню.

— Він заряджений, не поранься, ти вже старенький, та рука може здригнутись, та й немає шановного Петровича.

— Доню, чого? Ти мене знаєш, я б ніколи…

— Що ніколи? — Я беру своєю рукою його руку з пістолетом та цілюсь прямо собі в голову.

— Дурне дівчисько, правда, Петрович, так убий мене, стріляй прямо в голову, ні, краще в серце, там вже так нічого нема, так може буде, хоча куля.

— Припини, Дор, ти єдина, кого я люблю від того часу, як загинула твоя тітка.

— Так чому ти дозволив тому негіднику замінити шланг на тріснутий? Ти забрав у мене все дороге, що я мала, а тепер я заберу усе в тебе.

— Він дістане відплату за своє, обіцяю, Дор.

— Хто замовник, ти знаєш?

— Поки ні, але, люба, я все дізнаюсь, тільки прибери руку зі зброї.

Я забрала свою руку, але дотримаю свого слова, він втратить те, що любить, майстерню, яку він будував десять років, за якою дбав і леліяв як за коханою жінкою. Щоб зробити велику пожежу, про яку буде гудіти все місто, знадобиться одна каністра бензину та сірники, та транспорт, на якому швидко можна забратись; байк ідеальний, чорний як ніч, номера зняла, і вуаля, готово.

Вогонь у каміні красивий, він дає тепло і затишок у домі у зимові дні, але є інший, той, який руйнує все на своєму шляху — це пожежа, яку ти вже не контролюєш; він швидко розгорається, температура підвищується до трьохсот градусів за Цельсієм, і полум'я заповнює весь внутрішній простір. При наявності повітря вогонь поширюється на всю будівлю. В результаті температурного стрибка відбувається руйнування зовнішнього скління, що призводить до доступу великої кількості кисню, і тут уже його важко контролювати; ця сила стає руйнівною.

Важко, коли ти бачиш, як зникає все, що у тебе є.

— Алло, Петрович, це Дор, ти мене чуєш?

— А... – я слухаю його глибоке дихання у трубці телефону.

— Красиві сьогодні вогні нічного міста, не правда ж, дядечко?

— Дор, ти... у мене сталася біда.

— Я бачу, поглянь праворуч 150 метрів від машини синьої... — я віддала честь рукою, так щоб він побачив, підсвітивши фарами мотоцикла.

— Їдь звідси, не хочу, щоб тебе бачила поліція, Дор, негайно забирайся звідси.

— Петрович, я чекаю відповіді, хто замовив?

— Я не знаю, мій механік нічого не сказав і зник, завтра розпитаю, як тільки з’явиться мені на очі.

— Ну, як тобі не холодно, дядечко? Я не люблю холоду.

— Вибач, Дор.

— За що, Петрович? Ти ж нічого не робив, то чого перепрошувати? Але вечірнє місто прекрасне, особливо коли таке гарне освітлення.

— Чому ти це зробила? Я ж казав, що я все з’ясую, винні будуть покарані.

— Авжеж, будуть, ще ніхто не втік від гніву Божого.

— Ян не хотів, щоб ти стала такою.

— Не смій! Чуєш, не смій згадувати Яна і казати, чого б він хотів, ми вже не дізнаємось, а майстерню ти відбудуєш, правда, Ян це вже не побачить.

— Забирайся звідси, тут поліція, Дор, доню, я на тебе не серджусь, їдь, будь ласка, я тобі напишу, якщо щось дізнаюсь.

— Прощавай, Петрович, не кажу тобі до побачення, нехай це буде наша остання зустріч, бережи себе, добре харчуйся, нехай простить тобі Бог твої гріхи.

— Доню, не кажи так, я знайду цих негідників, можливо, ти з часом мене простиш, я буду молитись за тебе і допоможу усім чим зможу, ти тільки скажи.

Пі-пі-пі — короткі гудки почув Петрович, я не змогла промовити нічого, мої очі сльозились від цієї пожежі. Я завела мотор і шмигнула так швидко, щоб не бачити це жахіття, в яке перетворилась колись файна майстерня, яка була для мене другим домом.