Історія Li або як я вбила свого боса

До з'їзду сім'ї лишалися лічені дні. З кожним днем наближався момент істини. Максим подзвонив мені та повідомив про дивну поведінку Олега: що той мав покинути слідчий ізолятор відділку ще десять днів тому, але кожного разу, коли його виводять з відділку, він викидає якийсь коник. Одного разу він вдарив супроводжувального поліціянта, тому йому продовжили перебування в так званій тюрмі на сім днів до засідання суду. Дізнавшись про подовження строку, Олег зрадів, як немовля, якому дали смочок. На запитання Макса про причину таких дій Олег мовчав та відмовився від свого адвоката.

Не минуло кілька днів, як я попросила Максима відвідати Олега. Тут уже Максим просить мене прийти в відділок та дізнатися про його поведінку. Місцева поліція не дуже хоче тримати таку людину в ізоляторі тимчасового тримання, як Олег, передбачаючи, що буде багато проблем, але той блазень нікуди не піде, не поговоривши зі мною ще один раз. Макс, розлючений, сказав, цитую: «Олег – геморой на їхньому гузні». Я повинна його негайно переконати прийти до тями та забиратися з відділку. Моя відповідь не дуже сподобалася Максу, і він після роботи постукав у мої двері:

— Привіт.

— О, ні! Ти знову, чого ти хочеш? Тобі не срати на того довбня.

— Дор... він чогось боїться, ти не думаєш, що це пов'язано з тобою?

— Можливо.

— Можливо... і це все! Дор, чотири людини з твоєї сім'ї померли за дивних обставин, Олег переляканий до усрачки, але ти кажеш "можливо"... ну... чого мені хвилюватися, адже все буде добре з тобою.

— Ти маєш жити у мене в моєму домі, — говорю я.

— У мене є свій дім.

— Ти зовсім тупенький, ти бачив пару, яка живе не разом? Уся публіка має вважати, що в нас кохання до гробу.

— Так, але чому ти не переїдеш до мене? — говорить Максим.

— До тебе... ти орендуєш свій будинок, та й він геть малий, у тебе не така велика зарплата, тому не бачу сенсу орендувати твій будинок. Переїжджай, є вільна друга спальня, оренду платити не потрібно, винний льох та бібліотека, так буде зручніше для нас обох. Єдина заборона в цьому домі — це моя спальня, тут ніхто не заходить, крім мене. Увесь будинок та його подвір'я у твоєму вжитку, живи скільки треба, і коли вже не потрібно буде вдавати, що ми пара, ти також можеш залишатися, компанія мені не завадить.

Розказавши мені про страх Олега, мені закортіло дізнатися, наскільки він переляканий, до якого ступеня, чи так само, як я, коли той засранець закинув мене в божевільню. Я хотіла відчути його страх та відчуття відчаю, для мене це було... Я знаю, він хоче розповісти мені правду, якщо він захоче, щоб я ще колись з ним розмовляла, він так і вчинить:

— Каву будеш? Там ще сендвіч. — я підсунула ближче до Олега їжу. — Чому ти тут? Ми двоє добре знаємо, що ти не підсипав у пляшку наркотик мені, тому я тебе питаю вдруге: «Чому ти тут?» Ти чогось боїшся, а може когось? Що тебе так налякало, ти ж був таким героєм, чому зараз... ці приколи в відділку, чому достаєш мого друга? Досить тут сидіти, забирай свої манатки та геть звідси.

— Це ти мені допомогла?! Ти врятувала мене? — питає Олег.

— Врятувала?! Ти про що, та я б ніколи.

— До того як я прийшов зі зізнанням мене викрали, а потім врятував хлопець, він був твій? Твоя людина, авжеж, хто б мене рятував з нас трьох, тільки ти на таке спроможна.

— Яким чудом мені тебе рятувати, сам подумай, Олеже, ти єдина людина на планеті, яку я б не рятувала, якби від цього залежало моє життя. Чого не п'єш каву? Вона не з отрутою, — я взяла стакан та трішки надпила, показавши Олегу, що кава справді добра і з ним нічого не станеться, випивши її.

— Цей день був як інші, — говорить Олег. — Я йшов в ресторан за документами, і тут зненацька під'їхав чорний бус, з нього вистрибнули головорізи та заштовхали мене до нього. Прийшов до тями я на закинутому м'ясокомбінаті на Польовій. Цю вулицю та це підприємство не так уже легко знайти у нашому місті, та й тепер вже перетворилось на сміттєзвалище. На моїй голові був лляний мішок, я нічого не бачив, тільки чув їхні голоси. Цей запах крові, він ще досі там, кров засохла, та черепи тварин, яких розтягали собаки, а може вовки, вони були повсюди. Я чув, як один з моїх викрадачів зафутболив череп, що той розколовся об стіну. Вони все говорили про те: «Це мої кістки також рознесуть собаки по подвір'ю цього заводу, і ніхто мені не допоможе, ці кістки змішаються з моїми». Вони били та заламували руки, я не знаю хто конкретно це зробив, але це тавро, — він підіймає футболку та показує випалену гарячим металом «Лілію». — Вона назавжди зі мною, я тепер таврований як скотина. Вони цілий день мене допитували, де той клятий нашийник з твого кота. Ти дещо не знаєш, твій кіт, я вбив Веніаміна.

— Ну ти погань, — говорю Олегу.

— Вибач, я лиш хотів тебе налякати, але я не знайшов у нашийнику флешку.

— Як ти дізнався про флешку? — запитую я.

— Тітка... вона мені сказала.

— Що? Ти знав про тітку! Ти знав, що вона жива?

— Вона прийшла декілька років тому до мене, сказала про те, що тобі передала твоя подруга деяку інформацію, викрадену з фірми тітки, і я маю її знайти. В нашої родини будуть великі проблеми, якщо про це дізнаються наші вороги або служба безпеки, тут вже не знаю, кого більше боятись. Але я не знайшов флешки, і ти про неї не знала. Ці оголошення про пропажу кота по всьому місту, ти шукала не кота, а подарунок Іри, одне не розумію, я скрутив тому блохастому шию, то чому ти не знайшла його, де він зник? Хто забрав?

— Не знаю, — сказала я. — Ну, продовжуй свою історію, чого так дивишся, я справді не знаю, де він дівся, хто твої викрадачі?

— Не біжи попереду батька в пекло, після таврування один із них подзвонив телефоном та сказав, що я мовчу та не кажу, де ця довбана флешка, і тоді прийшов цей псих. Він зняв з моєї голови мішок, сам він назвав себе стоматологом, хоча йому не завадило сходити до справжнього стоматолога, він витягнув з коробки з інструментами пласкогубці, щоб «полікувати мені зуби», так він назвав це. Не пам'ятаю, що було далі, я прокинувся від хлюпу води, яка пролилась з відра на мене. Стоматолога не було, мої очі замотані чорним скотчем, а ці головорізи все питають: «Я буду говорити, або вони знову його покличуть?» Я розказав, що зробив з котом і те, що не знайшов нічого в нашийнику. Не думаю, що вони повірили мені, бо через секунду я почув кроки людини, яка наближалася, я вже подумав, то знову цей садист. Уяви моє здивування, коли він почав відривати скотч з моїх очей, я побачив дивну картину, яка оточувала мене: перед мною стояв невисокий чоловік в чорному, стрункий, мені здалося, що добре підкачаний, його руки видавали мускули, що випинались з-під байкерського одягу, він нічого не промовив, здалося, що він німий, підняв до мого обличчя телефон, де було написано «тепер ти мій боржник» та показав на моє тавро. Я зразу і не зрозумів, чия це людина, але усім наплювати на мене. Ти... тобі не треба усе це, ти ніколи не прагнула стати головною в цій проклятій богом сім'ї, та лише ти можеш бути милосердна настільки, щоб врятувати такого, як я.

— Ох лишенько, ти думаєш, я ангел, який рятує весь світ, не перебільшуй, братику, я лиш та, яку достали всі ці сімейні ігри, я тут зовсім не месія. Досить сидіти та ховатись, ти дістав по самі печінки мого хлопця Максима, ти вважаєш, що приємно мені кожного вечора вислуховувати про твої пригоди в відділку? Досить, зав'язуй з цим.

— Я не можу піти, вони знову доберуться до мене, — говорить Олег.

— Добре, я допоможу тобі, але пам'ятай, ти будеш мені винен, — показую на його правий бік, прямо там, де під футболкою знаходиться його тавро. — Якщо зробиш, як треба, то вийдеш переможцем звідси, тобі прийдеться тут побути ще пару днів. Коли прийде Максим та скаже іти з ним, ти встанеш і підеш, зрозумів?! — я подивилася на Олега, той махнув головою, підтвердивши, що все зрозумів. — Одне не розумію, чому ти не розказав поліції про твоє викрадення, ти ж не настільки тупий, нащо цей спектакль?

— Його люди тут! — говорить Олег. — Вони будь-де мене знайдуть, але в поліції не так легко буде мене вбити, як на вулиці, тут є людина, якій ти довіряєш.