Історія Li або як я вбила свого боса

На світанку в день мого народження я опинилася не в моєму домі, а посеред океану. Посеред штормового океану. Хвилі цієї синьої безодні били об борт, я вчепилася у леєр якогось судна — мабуть, яхта, я так гадаю — яке перебувало за мить до затоплення. Холодний вітер шмагав моє лице, а бризки солоної води обпікали рани на моїх руках. Яхта то підіймалася, то пірнала в воду; в один момент вона різко впала донизу, закручуючись диким гвинтом. Я прокинулася з цього сну, моє серце вистрибувало з грудей, а руки трималися за краї простирадла наче це леєр, який мене тримає на плаву. Мій шлунок повівся як при морській хворобі, а мозок показував небезпеку, що втонути ще можливо, хоча я стояла у ванні у своєму домі. Це тривало приблизно годину, точніше сказати важко, це відчуття — безсилля.

На годиннику п’ята ранку, Макс спав у своєму ліжку, я переконалася, що все добре з ним, поправила покривало, яке опустилося з ліжка, укривши Максима. Об 5:30 я сіла на байк та попрямувала на шосе 67 — до початків, де все почалося. Дорога була пуста, я вижала газ до упору, мій мозок не надсилав картинок цієї бурі, серце не відчувало самотності, лишалася сила, яка штовхала мене рухатися далі, щоб пробити стіни цього жорстокого часу.

Прибувши до ресторану, відкриваючи двері, я усвідомила, що минула Дор не вернеться сюди. В ресторанчику було порожньо; зайшовши, тепер вже, в мій кабінет, я побачила, що щось таки змінилося, ці меблі не здавалися такими жахливими; так я просиділа до дев’ятої.

Ресторан працював у своєму темпі, персонал виконував свою роботу, на барі Назар чекав на гостей. Дор підійшла до барної стійки, Назар налив філіжанку кави та передав їй.

— Все добре? — запитав Назар.

Дор взяла свою каву та, піднявши великий палець до гори, — Perfectly — промовила вона.

— Отже, чутки правдиві, ви вступили в боротьбу за правонаступництво?

— Ох, леле, це як з фільмів про сімейні династії — посміхнулася я, узяла каву та попрямувала до кабінету.

Дор на запитання Назара про правонаступництво перевела на жарт, хоч і слабенький, але жарт, при тому розуміючи, що це і не такий жарт, боротьба насправді триває від перших її подихів, з’явившись на цьому грішному світі.

Робочий день добігав кінця, Дор закрилася в документах: податкова, замовлення продуктів, зарплати, цифри на комп’ютері, цифри в телефоні й на калькуляторі. Бухгалтер ресторану добре працював за попереднього боса, але тепер все йшло до того, що нікому не треба той ресторан, тому він забив ***, і показував видимість своєї роботи.

На годинку біля 16:00 цю цікаву роботу дослідження дебетів та кредитів перервав дзвінок Макса:

— Його переводять. — говорить Макс.

— Що? Чому?

— Мені звідки знати, є наказ на конвоювання Олега до столичної тюрми.

— Хто видав?

— Дор, ти гадаєш, вони мені докладають.

— Гаразд, не сердься, хто буде забирати, ти хоч щось знаєш?

— Все мутно, СБ має забрати через годину, так нам сказали, веліли підготувати документи.

— Зупини це!

— Як ти собі це уявляєш?

— Не знаю! Відкрий ще одне провадження про вбивство.

— Ти хочеш, щоб я оббрехав Олега та пришив уявне вбивство?

— Ага.

— Ти розумієш, про що просиш?

— Ти ще скажи, що поліція ніколи так не робила.

Макс мовчав у трубку телефону, йому було важко відповісти на такий закид Дор, по правді, такі випадки були, але Максим пішов у поліцію, щоб все змінити, така була його мета, і важко розуміти, що тепер йому доведеться так вчинити.

— То, потрібно дозвіл старшого слідчого та запит до прокуратури.

— Макс, поквапся, якщо вони його заберуть, потім шукай вітру в полі.

Розмова роз'єдналася, Дор написала повідомлення Максимові, щоб той після роботи заскочив у ресторан, і вона сподівається, що він вчинить правильно, і Олег залишиться там, де і був.

Ввечері в ресторані зібралися вся команда Дор. Максим та Віктор приїхали разом.

Віктор розказав, що наш герой Макс роздратував СБ, коли вже було все готове до транспортування ув’язненого — Максим увійшов у двері камери та зупинив агента служби безпеки, витягнувши постанову від суду та прокуратури про підозру на умисне вбивство громадянина Н.

— Дор! Ти б побачила їхні пики. Це було феєрично — Віктор підійшов до Макса та поклав руку на плече.

— Ти мене доведеш до божевілля! — викрикнув Макс.

— Ох ти моя бусинка, які ми вразливі, може ще заплачеш, — глузливо сказала я та взяла пляшку бурбона та чотири келихи.

— Чому я тебе терплю? Як дурень виконую всі твої божевільні захцянки? — запитує Максим.

— Ох, дітки, вона тут бос — сказав Назар та перехилив келих, випивши залпом свій бурбон, встав — Ну, що дітлахи, мені пора, в мене багато роботи.

— Дітлахи? Ти тут в нас вчитель, Дор, он як він заговорив. — сказав Віктор, усміхнувшись вслід Назару.

— Йому можна — сказала я — Ми троє не шаримо так, як він у цих інтернетних програмах — посміхнулася я.

— Чому ти нас покликала? — запитав Максим.

— Випити.

— Випити! Божевілля, то я їхав сюди, щоб випити! — сердитий Макс встав з-за столу та йде на вихід.

— Стій! — його зупиняє Віктор. Бере за руку — Розберіться між собою, досить цих штурханів, це рішити просто, по-чоловічому, набийте один одному вже пику або… переспіть. Вибір за вами.

— Я не проти, — піднявши склянку вгору — Будьмо — я випила бурбон.

— Що? Що ти не проти? — перепитав Максим.

— Набити комусь пику — сказала я — А ти, що подумав.

— Та пішла ти! — Максим показав Дор середній палець.

Дор, засміявшись, послала йому повітряний поцілунок та показала пальцями маленьке сердечко.

— Перейдемо до справи — зупинив наші ігри Віктор.

— Чому ти захищаєш Олега, не ліпше, щоб його забрали з наших очей. — сказав Віктор та долив бурбон у пусті келихи кожному з нас.

— Ні, якби це було пів року тому, можливо, але зараз, він єдиний шанс, щоб закінчити всю цю історію.

Розмова тривала до півночі, ці два придурки напилися до не хочу, один той, що бісив мене менше, вже спав на дивані, інший скаржився на своє тяжке життя та як він так примудрився зв’язатись з моєю сім’єю. Через пів години приїхав Назар:

— Ти забирай свого, а я свого.

Я підняла з Назаром Віктора, ми заволокли його до авто. Назар підійшов до мене. Переконавшись, що я сама впораюсь з Максимом та зачиню ресторан, попрощався, і вони поїхали.

— Вставай, п'яничко!

— А…я тебе.

Дор затягла Макса на байк, сказавши — тримайся — рушила. До дому вони приїхали години через дві, зупинки Дор мусила робити часто, Макса вирвало тричі, на третій раз Макс підійшов до байка вже цілком у тверезому стані, принаймні він так думав, обняв Дор та сказав:

— Чому ти так мене бісиш, це почалось тоді, коли твій кіт на форму мою дзюрив. — потім неочікувано розплакався.

— Досить. — сказала я.

— Я такий самотній, моя дружина пішла… я її ніколи не кохав, вона повернулась до свого колишнього, та ми… одружились, тому що наші батьки дружили…, її покинув хлопець, потім я познайомився і та довбана війна… і я запропонував нам одружитись. Це була дурна ідея, я знаю це, був важкий час, все ламалось, нічого не клеїлося, я щасливий, що вона повернулась до колишнього. Я… щасливий, що зустрів тебе.

— Ага, сідай, щасливчику. — ляскаю по його дупці рукою. Він посміхнувся.

Я розумію, що всю цю розмову він забуде, можливо, це буде на краще.