Історія Li або як я вбила свого боса

Сім’я - це те саме, що й родина, група людей, яка складається з чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, які живуть разом. У нас сім'я - це щось інше; це різні люди, які здалека поглянувши не мають нічого спільного. Ці люди живуть в Україні та за її межами, мають різний фінансовий статус: хтось живе в США, хтось у Польщі, а хтось в Англії. Сім'я, яка не знає, як виглядає її ближній родич, ніколи не цікавиться, поки ти живеш спокійно та не порушуєш закон сім'ї. Цей закон - єдиний закон, за порушення якого тебе зрівняють із землею; до сьогодні ще ніхто не наважився порушити, і я маю надію, що традиція не зрадить у майбутньому.

Все почалось 50-тих роках де в жахливому бою загинув мій дядько. Коли про це дізнався дідусь, він заприсягся знайти вбивцю та їх нащадків, щоб покласти їхні голови до ніг у пам'ять про сина. Перше, що зробив дідусь, - зібрав усіх друзів сина, які поклялися вірністю в ім'я справедливості, та утворили організацію «Оберіг». Вона мала певну ієрархію та порядки, щоб уникнути сутичок. Було встановлено закони, які мали виконувати всі. Хто не підпорядковувався, був покараний смертю. Кожне покоління наступників мало прийняти присягу на вірність; якщо один із дітей сім'ї не бажає долучитися та не складає присяги, покарання не буде, але й привілеї сім'ї та допомога зникають. Ця дитина втрачає право голосу та всі внески, які були зроблені її батьками.

Після смерті діда один із законів було порушено вперше й, сподіваюся, востаннє. Це закон про спадкоємця: все право керувати сім'єю мало перейти до старшого сина мого дідуся, але він відмовився від цієї ролі, і його дитина стала ізгоєм. Мій двоюрідний брат не поніс покарання, але втратив статус першої сім'ї, тому він не отримає право голосу. Дядько також став ізгоєм, з часом втратив віру в себе, а повірив у силу віскі, а пізніше в горілку за копійки; згодом помер від свого блювотиння, яке його й вбило. Його син не зміг правильно скласти тест на сім'ю: його ДНК не мало нічого спільного з ДНК батька (сина дідуся) і з ДНК матері. Довго чекати не потрібно було: після розмови зі старшими, жінка дядька видала секрет. Син дядька помер в утробі, і щоб приховати це, вони взяли немовля з лікарні, підмінивши мертвого на живого в 1986 році в УСРС; мало кого хвилював підкинеш, а медсестри хотіли хороший одяг або парфуми імпортні. Така заміна не гризла їхню совість, та й дитина потрапила до не бідної сім'ї. Як добре, що цього цирку не бачив дідусь: він загинув через 10 років після створення сім'ї та фонду «Оберіг». Оберіг так називався колись родинний маєток; в ньому можна було сховатися від переслідування владою або поліцаями. Цей маєток був схований від людського ока, там можна було знайти прихисток на одну ніч, щоб відпочити, поповнити запаси та вирушити далі вглиб України або за кордон. Щоб подолати залізну завісу, потрібно було багато сили, мужності та великі зв'язки.

Дідуся жорстоко вбив поліцай, але причина вже не так важлива. До списку кривдників сім'ї дописали ще одне ім'я; згодом цей список буде закритий, кривдники покарані, але сім'я і закон залишаться.

Закони сім'ї - це берегти сім'ю, захищати землю, по якій вона ходить, не кривдити невинних людей (вину людини, яка скоїла злочин проти сім'ї, потрібно довести на родинній нараді). Якщо член сім'ї здійснить наклеп або вчинить протиправні дії проти невинних, він буде відлучений від сім'ї. Не порушувати закон держави, в якій ти живеш, підпорядковуватись ієрархії; старша дитина засновника сім'ї (батька) успадковує право керувати сім'єю. Обов'язком керівника є пильнувати виконання закону справедливо та гідно представляти сім'ю. Про сім'ю не повинні знати сторонні, чужинцю не дозволено стати членом сім'ї, тільки родина.

З’їзд сім’ї був нечасто, законів ніхто не наважився порушити; таку зустріч могла організувати тільки смерть, смерть другого спадкоємця сім’ї. На попередньому з’їзді я не була, коли тітка загинула — в мене були важливіші справи, про які не знає сім’я. Це те, що Дор, тобто я, була на екскурсії, організованій Олегом. Похорон був призначений через місяць після смерті боса; цей час так довго затягнувся через слідство, експертизи, а також тому, що мали з'їхатись усі члени сім’ї. Це не так легко зібрати 5 родин разом (5 друзів мого дядька, яких зібрав докупи під назвою «сім’я» мій дідусь); вони мали прибути в зазначений день по старшинству в сім’ї, тобто батько, син або дочка та їхні партнери по життю.

Цей похорон був схожий на похорон з італійського фільму про поховання мафіозі. Першою машиною кортежу було авто Mercedes-Benz W110, чорне, заповнене вінками з білих лілій, з великим фото та прахом покійника; за ним по ієрархії сім’ї перший спадкоємець, за ними машини 5 сімей. Приїхавши на кладовище, священник зачитав 1 послання Коринтян 15:22-26 – «Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть, кожен у своєму порядку: первісток Христос, потім ті, що Христові, під час Його приходу. А потому кінець, коли Він передасть царство Богові й Отцеві, коли Він зруйнує всякий уряд, і владу всяку та силу. Бо належить Йому царювати, аж доки Він не покладе всіх Своїх ворогів під ногами Своїми! Як ворог, остання смерть знищиться».

Стоячи біля гробу боса, кожен з присутніх оглядав інших, хто є хто, як хто виглядає, який одяг та яка машина, з якою сім’єю можна продовжити бізнес, а хто ледь на плаву. Надівши маски страждальців та окуляри, щоб приховати зверхній погляд до людей, яких вони не знали. На цьому цвинтарі у цей день був справжній показ моди — їх одяг був з модних бутиків Парижа чи Нью-Йорка; дами були в чорних вишуканих капелюхах, а чоловіки в класичних костюмах з дорогими годинниками на руці. Місцеві також не пасли задніх; мер міста Ігор сказав таку красиву промову, що деякі старші жіночки впустили сльозу. Слово взяв спадкоємець сім’ї Тарас, який так красиво розповів про боса, що якби я не знала її, подумала б, що то свята людина.

Якщо ти приналежний до сім'ї, не завжди означало, що у тебе буде багато грошей або ти маєш престижну роботу; насправді при грошах були ті, що багато працювали або були геніями та створили свій стартап десь у Силіконовій долині. Дехто жив так, що на хліб ледь вистарчало; дехто з 5 родин просто намагався вижити через видання своєї доньки заміж за не бідну людину. Моя бос... матір любила красиве життя, але коли ми втратили все після банкрутства бізнесу батька, сім'я першого спадкоємця опинилась не дуже в красивому становищі. Але тітка, яка очолила сім'ю, змінила все, по-перше, одружившись з американським магнатом, колись його батьків врятував наш дідусь. У тітки не було дітей та й не могло бути, як з'ясували лікарі; її чоловік помер через хворобу, яку виявляється він приховував від тітки, і вона повернулась в Україну з непоганим достатком та почала, так би мовити, інвестувати в різні заводи, які до тепер живуть на плаву та приносять непогані доходи. Смерть тітки принесла багато клопоту моїй матері; її обов’язком стало очолювати «сім'ю», не маючи копійки за душею.

Найкраще те, що сім'я не помічає сірих мишей, які не привертають увагу до себе; це мене рятувало від запитань і ще більше розмов, на які я не маю бажання і сили. Кортеж, прямувавши дорогою, не помічав, що за ними іде мотоцикл та старий пікап з робочими ресторану, які прийшли відати шану покійній. Зійшовши з мотоцикла, я поправила плаття, опустивши його до низу, приховавши з-під плаття шорти; це плаття дуже відрізнялося від одягу гостей, які йшли попереду, плаття за 50 гривень колись викуплене на ретро-розпродажі в якоїсь тітки, яка хотіла його викинути, якщо не продасться. Єдині, хто приніс мені слова співчуття, це були Назар, Анна, Степан та Петрович; інші гості вважали мене працівницею ресторану.

Це прекрасно, коли люди не знають, хто біля них іде; вони легко ведуть розмову і не приховують своїх почуттів. Ось так від Падре (священник та син 3 сім'ї) я дізналась, що виявляється я в Німеччині вивчаю щось там, а тітка, що приїхала десь за океану, говорила про те, що її сім'я завжди підтримає Тараса, а ось Дарію вона не знає і взагалі «де ви бачили, щоб керувала сім'єю дівчисько, яка плювати хотіла на сім'ю?» І, проте, як не справедливо, що одна сім'я рік в рік через десятиліття керує усім; почувши це, я зрозуміла одне — бос, яка була строга до мене, не могла навести лад з цими людьми.

Поминальний обід проходив у ресторані «For you»; перший промову почав Тарас як син і спадкоємець. Пізніше старші від кожної сім'ї, крайнім узяв слово Петрович, його присутність змінила усю обстановку на цьому обіді. Він став у повний зріст та кашлянув фальшиво, щоб привернути увагу:

— Дякую босу за те, що дбала про нас. Я десять років працював на сестру померлої, та коли сталась ця трагедія з її сестрою, бос була така ласкава і допомогла мені з майстернею. Я б хотів надати слово доні померлої — і він показав рукою в мою сторону; я бачу здивовані обличчя людей, які так легко обговорювали мене — Дор, доню, будь ласка.

— Вічна пам'ять — це все, що я сказала, поклала білу лілію біля фото, перев'язане чорною стрічкою, та направляюсь до виходу. Як бачу, за мною прямують Назар та Анна; згодом піднявся Степан та Ігор, батько Яна зі своєю дружиною, а Петрович промовив до мене:

— Вибач, я все тобі поясню — та продовжує сидіти на своєму місці.

На подвір'ї я попрощалась з батьками Яна, викликала їм таксі та подякувала, що вони не забувають за мене та підтримали мене. Назар та Анна не хотіли відпускати мене саму після того, як хтось поклав чорну лілію на могилу боса, але я пообіцяла, що буду обережна та мені необхідно побути на самоті, прояснити голову, пообіцявши поїхати до дому.

Тут все як було; це подвір'я не змінилося: доріжки вистелені чорною бруківкою, ці самі столи на літньому майданчику і запах хвої такий, як колись, але відчуття інші. Підійшовши ближче до мотоцикла, я відчула чиєсь дихання за спиною:

— Дарія, ви вже їдете?

— Начальник, сам начальник поліції, чого насправді ви тут винюхуєте? Все крутитесь біля мене. Я переживаю дуже, що ви не намагаєтесь з’ясувати, як це сталося, легко списали на передозування інсуліном. Та мати... бос, вона сиділа за столом як статуя; ви справді вірите, що при гіпоглікемії людина спокійно сидить і зі столу нічого не скинула? Усі документи, ручки, телефон — все ідеально поскладано на столі; це означає, що вона померла не через те, що ми побачили, а хтось створив нам цю картинку. Чи це не так?

— Чому ти питаєш мене?

— Начальник, ти знайшов щось?

— Ні. З усіх людей, тільки ти її ...

— Що?

— Дор, досить — промовив Максим.

Я сіла на мотоцикл та поїхала від цього бовдура, засліпленого своєю значущістю в цьому місті.

— Дор знає, хто злочинець, так? — промовив начальник поліції до Максима.

— Ви вважаєте, то не вона?

— Максим, ти ж її друг.

— Дивовижно, я друг Дор; це так смішно звучить. У неї немає друзів, але як друг — це занадто, навіть для неї вбити матір, а згодом розказувати, що поліція погано веде слідство, хоча загибла ввела інсулін і не прийняла їжі. Тут багато запитань, але ще більше відповідей.

— Це точно, — промовив полковник. — Все дуже правильно вимальовується, як книжка пише, але світ не такий правильний; нами граються як олов’яними солдатиками.