Історія Li або як я вбила свого боса

Ранок, весна 2029 рік. Повідомлення від Петровича: «Бос». Прочитавши повідомлення, мені нічого не лишилося, як повернутися на роботу, на якій я вже три місяці не працюю. Мої колишні колеги не будуть у захваті, що я загляну після того, як я красиво попрощалася з ними. Для них той день був незабутнім: обматюкавши з ніг до голови та давши ляпаса Олегу, я розтрощила склянки на барі та вилила на підлогу помиї зі смітника. Гадючник потрібно спалити разом з його власниками — це все, про що я мріяла після їхньої люб'язної розмови з Максимом.

Під'їхавши до ресторану, мене зустрічає Олег з криком, що мені не можна сюди, і якщо я не покину територію ресторану, він буде змушений викликати поліцію.

— Викликай, нехрист, чого стоїш, і заодно розкажи про те, що сталося 10 років тому, їм буде вельми цікаво послухати, — я намагаюся пройти до дверей, Олег швидко зорієнтувався і перекрив мені дорогу.

— Паршивець, дай пройти, а ну з дороги, бо я тобі носа зламаю, — я замахуюся, щоб зацідити йому в обличчя. Він різко перехопив мою руку.

— Бос зайнятий, прийдеш завтра, — мовив він.

— Пусти, руку прибери, я зараз розквашу твою пику, ти геть берег поплутав, ти дешевий прихвостень, як ти посмів підняти на мене свої граблі. Чому ти її захищаєш? Ви трахаєтесь? Логічного пояснення я не бачу, так служити їй. Фу, вірний пес, знай своє місце, — я бачу, як його обличчя стає червоним, а судини на лобі так пульсують, що ще трохи розірвуться як петарда.

— Ми сім'я, — говорить він.

— Сім'я, кажеш, лишенько, та ти неможливий, цуцик блохастий. Сім'я, ого, більшої дурні я за все своє життя не чула.

— Бос мені довіряє, ми сім'я, нехай не однієї крові.

— Ха, хм, та ти матусиним синочком став для боса, оце рівень, це сильно. Послухай, цуцику, вона нікому не довіряє, я думаю, що і собі вона не вірить, а ти мрієш про довіру. Божечки, та ти геть дитя. Знаєш, мені тебе стає трішки шкода, хоча ні, цей твій трюк десять років тому з моїм видуманим суїцидом — «поважаю, це було сильно» — накачати малолітку таблетками, затягти у ванну і перерізати вени, ти думав, що я не в курсі твоєї роботи. Підкажи, цей лікар у божевільні — твоїх рук справа? Ти його прикінчив, все-таки, думаю, ти.

— Дор, я не підсилав його до тебе.

— Це я знаю, він мудак, який з'їхав з котушок. Відійди від дверей, я увійду в цей клятий кабінет.

— Не впущу, — говорить Олег і відсуває мене далі від дверей.

— Чому ти завжди на її стороні? Ти віриш, що вона тебе любить і захистить, коли буде треба? Ти справді віриш! Ну-ну, так вона рідну дитину могла вбити, оком не моргнувши, — я витягаю зі своєї кишені гальмівний шланг і тикаю Олегу прямо в обличчя. Він застиг як мумія і поступився одним кроком назад, так щоб я могла зайти в кабінет. З гуркотом я залітаю в кабінет.

— Дор, люба, що ти тут робиш? Я не маю часу панькатися з тобою, он бачиш, скільки документів на столі, давай завтра зустрінемося.

— Ти! Чому? Чому ти це зробила?

— Доню, я нічого не робила, про що мова?

Я взяла шланг від авто двома руками, підходжу ближче, її очі стають такими переляканими, наче загнаний звір у пастці, який втратив надію на порятунок. Я розумію, вона не визнає себе винною. Смерть для неї — це легке покарання, ти повинна жити з думкою та страхом, що колись я все-таки тебе прикінчу. Істина ще більш жахлива — я ніколи не змогла б причинити тобі зла.

— Мамо, ти хотіла мене вбити?

— Ні, дурненька, я ніколи, чуєш, ніколи. Ти знаєш мої принципи — кров густіше води, я тебе захистила від нього, він хотів тебе забрати від нас.

— Мене чи спадок, кого ти захищала?

— Дор, доню, Ян — він син того негідника, що забрав усе в нас, цей противний адвокат, який змусив тебе віддати всі гроші з рахунку тим нещасним сиріткам, а нас залишив ні з чим. А тепер його син на спадок став ласий.

— Я знала, чуєш, я знала, що він син Ігоря з першого дня нашого знайомства, і спадок йому не треба. Ми домовились, що поїдемо, як тільки я все вирішу з заповітом тітки. Я відмовлюся від спадку.

Забирайся звідси, це єдине, що в мене в голові. Ще трохи, і я зарюмсаю як мале дитя, швидко на вихід з кабінету. Боже, ці двері, вони були відчинені, це все бачили мої колеги, це так жалюгідно виглядало, наче я хочу вбити власну матір.

— Будь ласка, принесіть хтось вашому босу ромашкового чаю, — сказала я, тікаючи від цього позору.

Цей день видався не легким для боса. Так і Олег відчув справжнє життя, не те з рожевою стрічкою, а таке, яке воно було завжди. Усвідомив, що він простий слуга, не син своєї матері. Це відчуття ранить — ти потрібний лише тоді, коли треба зробити чорну роботу. Олег — лиш хлопчик на побігеньках: подати чай, прибрати конкурентів або контролювати її дітей, щоб вони не потрапили в халепу.

Коли тебе кусає чужа собака, не так боляче, як своя.