Історія Li або як я вбила свого боса

Два тижні опісля інциденту в саду.  По полудню 15:00.

****

Історія Дор. Нарешті я повернулася з поїздки, ця подорож мене вимотала до останніх сил. Зайшовши в будинок, я відчинила вікна та двері, щоб провітрити його. За ці два тижні тут назбиралося стільки пилюки, протерла рукою по столі, лишивши помітний слід. Розібравши валізу, намагаюся хоча б трохи навести лад у цьому гармидері, виношу з будинку скатертину та подушки в садок, щоб просушити на сонці. Я помітила, що хтось метушиться в садку.

— Хто тут?

— Вітаю, Дор. — промовила старша пані. — Ти мене шукала?

Я стою як заклята, не можу й слова вимовити.

— Ти не сама? — запитала вона.

****

Історія Макса

15:00 на годиннику. Макс, повертаючись з ранкової зміни, помітив, що на моє подвір'я хтось вдерся, не знаючи про моє повернення. Він зайшов у садок з-за будинку, витяг з кобури пістолет і проходить позаду мене. У ту секунду лунає постріл, він моментально стріляє у відповідь.

****

— Ти що наробив?! Прокляття! — кричу я.

Максим підбіг до старшої пані, відкинувши її пістолет, та намагається надати першу допомогу.

— Зупинись! Вона померла, — говорю я.

— Виклич швидку, чого ти стоїш! — кричить Макс. — В моїй сумці є телефон, 112, негайно!

Я взяла сапу, яка лежала неподалік біля троянди — її, мабуть, забув двірник — і вдарила дерев'яною ручкою сапи по спині Макса. Він упав від удару біля мертвого тіла. Перетягнувши Макса ближче до мого ґанку, я витягла його наручники та прикувала до поруччя сходів будинку. Згодом накрила тіло жінки брезентом, щоб не впадало в око, якби хтось несподівано заглянув.

— Алло, Віктор, мені потрібна твоя допомога.

— Що трапилося?

— Не питай нічого! Приїжджай до мене додому, пакет не забудь купити, нікому не кажи, що їдеш сюди, поквапся, будь ласка!

Через тридцять хвилин Віктор відчинив хвіртку моїх воріт.

— Дор, люба, ти де? Ти якого біса прикувала його до сходів! — підходить до мене Віктор. — Боже, Дор, ти ще йому рот скотчем заклеїла.

— А що я мала робити? Він кричав “виклич поліцію, швидку, Дор, швидка де допомога”, ну я взяла скотч.

— Дор, він живий? Мішок.

— Ні, це не йому! — посміхнулася я, цей сміх від страху та розпачу, який ще побачить Віктор. — Тут така справа, не знаю, як сказати, ти мусиш мені допомогти, навіть не мені, а тому йолопу, — я показую на Макса рукою.

— Що сталося? — питає Віктор.

— Ти диви, наш сонько очуняв, — руки Макса поворухнулися.

— Розмотай скотч, ти взагалі при собі? Він поліціянт, ти знаєш, що тобі загрожує, якщо він поскаржиться, — говорить Віктор.

— Це найменша з проблем, що мене хвилює, — говорю я. — Ходи за мною, тобі потрібно це побачити.

Через п’ять хвилин Макс бачить, як Віктор вибігає переляканий з саду, і за ним іде Дор, що говорить, щоб той зупинився та допоміг Максиму.

— Розв’яжи йому рот, — говорить, зупинившись, Віктор. — Дивись, він переляканий, ти дечого не знаєш про його минуле, а замотувати скотчем — не дуже добра ідея.

— Спокійно, — говорю я до Макса і повільно відриваю скотч.

— Тупа сука! — кричить Максим.

— Стулись, придурок! — Дор, ти не розказувала тому дурнику, хто там лежить, він хоч усвідомлює, що сталося? — питає Віктор.

— У-у, — махаю я головою, показуючи, що ні.

— Я її не вбивав, — говорить Максим. — Я прийшов до тебе, — дивиться на мене. — Побачив відкриту хвіртку, ти мала повернутися через тиждень, а тут в мене ціляться пістолетом, і постріл, я хочу вистрілити у відповідь, але вона впала, я не вистрілив, вона вже до того впала.

— Певно, що впала, ти хотів стріляти в сімдесятилітню жінку, ти її налякав, я думаю, — говорить Віктор. — Серце.

— Ну бачиш, Дор, я не вбивав, не ВБИВАВ!

— Заспокойся... Ти не міг вбити людину, яка вже мертва більше ніж десять років, — кажу я. — Що будемо робити? — мій погляд зупинився на Вікторі.

— Про це ніхто не повинен знати, якщо хтось дізнається, що тітка загинула, для нас трьох смерть буде визволенням, — сказав Віктор тремтячим голосом. — А ще наші сім’ї, про твою, Дор, я не хвилююся, сумніваюсь, що проти тебе чи твого брата посміє хтось підняти клинок справедливості, а ось мою пустять під ніж, хоч би як моя сім’я мене зневажала через мою орієнтацію, але смерті їм не бажаю.

— Гей! Ви про що? — питає Максим.

— Ти йому нічого не казала? — Віктор питає мене.

— А що я мала йому казати, Вікторе? “Привіт, Макс, мене звати Дор, і я належу до організації, створеної моїм дідом, ми себе називаємо «СІМ'Я», в неї входять люди з шести родин, і ми боремося з паскудами, які зашкодили нашій організації”, ага, забула, твій друг Віктор є прямим спадкоємцем другої сім’ї, пам’ятаєш, коли мажор вбив дівчину три роки тому, але його батько скрив усе, то от не скрив, той хлопчина вже в божевільні, бо все верещить, що його хоче вбити відьма, яка з ним говорить, а ще десять років тому маніяк, який тероризував пів країни, так дехто з наших з ним розібрався, ти так собі уявляєш. — Вікторе, що будемо робити з тілом?

— Не знаю, але вона померла в авіакатастрофі понад десять років тому, нехай так і залишається, — говорить Віктор.

— Саме собою, — погоджуюся я. — От, що ми зробимо: ти чув, що вчора вбили безхатька на трасі 67, ну чому і тітку за одно по цих документах не поховати в крематорії, все одно ніхто не перевіряє, зробимо так, ніби якийсь доброчинець виділив гроші на гідне поховання соціально незахищених людей, які пішли з цього грішного світу.

— Гаразд, — погоджується Віктор.

— Я розстебну наручники, — кажу Максиму. — Ви обоє владнайте все з тілом.

— А... – намагається промовити Макс.

— Помовч і роби, що вона каже, ти вже так забагато наробив, — штурхає Віктор Макса, щоб той ішов у сад.

Спакувати труп жінки в мішок не зайняло багато часу Вікторові та Максиму, і вони почали вантажити в старий пікап.

— Стій, секундочку! — промовила я і взяла ватну паличку. — Візьми ротовий мазок слини та зроби тест ДНК, порівняй з цим, — даю йому пакетик з часточками волосся.

— Як буде результат, скажеш, і зроби так, щоб ніде не засвітитись.

Вечір добігав кінця, завтрашній день обіцяв цікаві події.