Історія Li або як я вбила свого боса

Зранку прийшло повідомлення від Максима про те, що я маю сьогодні з'явитись у відділок поліції для надання показів щодо загибелі боса. Через дві години я вже наближалась до відділку поліції, на вході мене зустрів милий хлопчина, який провів мене в кімнату для допитів та наказав чекати, поки не підійде слідчий. Я йому посміхнулась, спитавши, що з ним сталось у дитинстві, що він вибрав тут працювати; він надув щоки, напевно, образився. Через 15 хвилин відчиняються двері, і заходить начальник поліції:

— Залиш нас — промовив він до молодого поліціянта, той швидко вийшов.

— Ого, та за яку честь мені, сам пан полковник навідався на розмову, чим я вас так зацікавила, пане начальнику?

— Ти хто взагалі така, як посміла відкрити свій писок, коли тебе не просять? Послухай, як тебе там...

— Дор — промовила я.

— Дор, так скажи, що ти зробила з босом? Я тут начальник лише другий місяць, а це кляте місто та її людішки вже стільки мені вимотали нервів, а тепер ще зі столиці надзвонюють. У тебе є вибір: я тобі даю його, або ти признаєшся зараз і розказуєш, що сталось, або ти все одно підпишеш ці кляті папери з признанням, але вже з допомогою — він бере підкутує рукави та дивиться на мене, виглядаючи страх у моїх очах.

— О, ох, страшно — промовила я, та відчула удар під дих. — Сучара ти, начальник, я тобі цього не прощу.

— Ну, що, поглянемо у твою справу — він бере справу «2342» та намагається вивчати її...

— На третій сторінці прочитайте уважно, хм — промовила я, посміхнувшись. Він так поглянув на мене, це напевно вперше він бачить, що з великого начальника починає глузувати дрібна офіціантка ресторану, яка недавно подавала йому каву. В більшості його боялись, але ніколи не сміялись прямо в лице.

— Що? Шевченко, донька.

— В яблучко, дурбелику — я сіла по-зручніше в крісло. — Гарне у тебе тату, це маленька лілія, не правда? — він швидко прикрив руку сорочкою.

— Як? Ти... ви... чому, я нічого не розумію — витріщився на мене полковник та провалився у своє крісло.

Цю дивну ситуацію врятував Максим, зайшовши в кабінет, поглянув на мене та на свого начальника, заявивши, що хоче провести допит щодо загибелі моєї матері та мого отруєння. Начальник поліції швидко піднявся зі свого стільця, сказав, що йому необхідно йти на нараду, і наказав Максимові продовжувати свою роботу.

— Все добре? — запитав Максим.

— Прекрасно — відповіла я.

Все це дійство тривало близько години. Я розказала про те, що нічого не знаю, мені про смерть боса сказав Олег, все інше Максим вже знає. Більше я не буду розмовляти з поліцією про цю справу без адвоката і хочу йому зателефонувати. В Максима не було іншого виходу, як чекати на мого адвоката, і ми душевно поспілкувались про його шефа. Я йому розказала цікаві деталі життя шефа поліції про те, що він кохає свою секретарку і про те, що його жінка зраджує з його другом, а син, той, що старшенький, ганяє вечорами на нелегальних перегонах байком. І те, що Максимові не потрібно переживати за справу його сестри про порушення на роботі, скаргу пацієнтка забере, і сестру буде поновлено; я уточнила, що не хочу ніякої подяки та щоб він не думав, що це зроблено, щоб він мені допоміг з цією справою — вона справді була не винна і не робила щось не за протоколом. Мій адвокат знаходився поза межами міста, і необхідно ще почекати декілька годин, сказав Максим, але цю цікаву розмову перебив начальник поліції, ввійшовши до кімнати, а за ним три солідні чоловіки в дорогих костюмах та з чорними портфелями заявили, що будуть мене представляти в цьому допиті. За їхніми спинами стояв Тарас і все ще говорив телефоном. Через хвилину на мобільний начальника поліції нашого міста подзвонив начальник обласної поліції.

— Мені потрібно поговорити наодинці з Дор — промовив Тарас. Максим намагався вставити слово та сказати, що неприпустимо так проводити допит, але начальник швидко перервав його та наказав вийти всім. У кабінеті залишились я та Тарас:

— Тарас, почуй мене, я нічого не робила матері — промовила я та підійшла ближче до нього. Не знаю для чого — щоб привітатись? Але яке вітання, ми більш як десять років не розмовляли. Думаю, що б це продовжувалось, якби не смерть боса.

— Це немає значення — відповів він. — Я все владнаю, я не допущу знову зруйнувати мені життя.

— Зруйнувати! Тарас, ти про що?

— Спершу ти забрала від мене Іру, мою дружину.

— Що ти, геть не при собі, ви ж разом навчались та працювали! Як я могла забрати її?

— Іра тільки говорила про тебе, все згадувала, які ви були щасливі в дитинстві та ваші канікули у тітки, про те, що вона тебе зрадила і поїхала вчитись у Берлін, покинувши тебе. Вона почувалась нещасною усі ці десять років.

— Як вона? — питаю я.

— Іра померла, її прах розвіяно в Карпатах, як вона хотіла.

— Чому ти говориш це мені сьогодні, коли це сталося?

— Півроку тому. Я не дозволю вкрасти спогади про мою любов.

— Боже, Тарас, твій розум тебе привів до божевілля. Я не спілкувалась з Ірою понад десять років, від неї лише один лист я отримала.

— Досить, Дор. Я все владнаю з поліцією, справу буде закрито, і ту історію з отруєнням також. Я не хочу, щоб моя фамілія була пов’язана хоч чимось нелегальним. Я маю намір іти в політику, моє ім’я має бути незаплямоване.

Тарас попрямував до дверей, де повідомив адвокатів, що вже пора йти, тому що я відмовляюсь від їхніх послуг. До кабінету зайшли Максим разом з моїм адвокатом Ігорем, який щойно приїхав.

— Дор, бос чекає відповіді — промовив Тарас уже у дверях.

— Ні, ні... Моя відповідь така ж, як десять років тому — в сторону Тараса полетіли папери зі столу, за ними я підіймаю крісло і відштовхую в сторону Тараса. Максим підбігає до мене і ловить на льоту крісло.

— Спокійно, їх уже немає, вони пішли — мовив Максим. — На сьогодні досить, я тебе відвезу додому.

Вечірнє місто відрізняється, коли ти їдеш у поліційній машині, усвідомлюючи, що не в силі контролювати події, які відбуваються навколо тебе. Дещо інше — їзда на байку, де є тільки ти та дорога, все у твоїх руках, і я вибираю, куди мені їхати.