Історія Li або як я вбила свого боса

Максим після стрілянини впав у ступор та лежав нерухомо на траві. Я допомогла йому піднятися та пройти на ґанок мого будинку.

— Присядь, я збігаю в гараж по аптечку.

Відчинивши гараж, я взяла аптечку та пляшку бурбона:

— Випий, тобі стане легше, — подавши пляшку Максу, я витягла з аптечки бинт та дезінфекційний розчин і поглянула на руку.

— Вона у тебе, я знав, ти її викрала. Що ти собі думаєш, це гра по-твоєму? Порушувати закон? Ти присягалась, що її не брала, ти мені брехала.

— Усі брешуть, це життя, Макс. Сиди спокійно, рана не глибока, — перемотавши рану, я випила ковток бурбона. — Випий, заспокойся, досить нити як мале дитя. Брехала, брехала, це вже немає значення. Так, я забрала з поліційної стоянки своє авто. Ну, що таке? Це було давно, та й кому воно треба? Скажи мені, чого ти приперся сьогодні до мене?

— Через Олега, — говорить Максим. — Ти знала, що він прийшов у відділок з зізнанням, що він тобі підсипав у воду кетамін.

— Що, якого лиха?

— Так, лиш цікаво мені, чому він це зробив тепер через три місяці, як справу закрито за браком доказів. Дор, ти добре знаєш, хто все порішав. Чому зараз це витягли на поверхню?

— А чого ти на мене так дивишся? Я не знаю, але дізнаюсь. Макс, можеш мені організувати зустріч з ним, він зараз у відділку, так?

Максим не погодився допомогти мені з Олегом. Було б смішно, якби він повірив мені після побаченого за сьогодні: авто та й стрілянина. Він сидів на моєму ґанку та вимагав пояснень. Його наполегливість до правди підводить мене до розмови, яку не можна уникнути.

— Що ти хочеш знати? — запитую Макса.

— Усе.

— Ні, крихітко, усе навіть Бог не знає. Але дещо розкажу. Пообіцяй мені, що вислухавши мене, не полізеш більше в ці справи заради себе і твоєї сім'ї. Так, з чого почати?

— З початку, — говорить він.

— Гаразд, з початку кажеш. Все почалося 31 травня 2025 року, коли ти постукав у мої двері, щоб поскандалити через мого кота. Я розказала про свою роботу, боса, про те, що Ян запропонував нам виїхати на постійне проживання за кордон до океану і про аварію, і те, що я дізналася, що до аварії була причетна моя мати, тобто бос. Чи повірив мені Макс — це вже не так важливо. Я все розказувала та розказувала, але завжди фільтрувала цю історію, щоб не сказати лишнього, не могла я розказати про сім'ю та всі деталі мого буття. Максим все слухав, що я говорю, і коли ми випили вже пляшку бурбона і декілька пляшок вина, настав ранок, вже сонце сходить та починають гуркотіти перші авто на вулицях.

— Все на сьогодні досить, та й вино закінчилось. Пора спати. Ну, що, Макс, не буду затримувати тебе, тобі потрібно скоро на роботу. Пора баюньки, — я підіймаюсь зі сходів, відсуваю пляшки та прямую до дверей.

— Дор, одне питання, обіцяю.

— Ну?

— Що з цієї історії правда?

— Правда... Я не вбивала свого боса... «поки що», — говорю я та відчиняю двері.

— А, — промовив він, глянувши на мене, я бачу, як цікавість його розпирає.

— Ну, питай, але на сьогодні це останнє питання, я йду спати, — говорю Максиму.

— У відділку, коли Тарас запитав тебе, пам'ятаєш...

— Ну, не тягни.

— Ти казала Тарасові «відповідь ні», коли він сказав «бос чекає відповідь», ти ще почала жбурляти паперами. Якщо відповідь ні, то яке запитання?

— Ти приєднаєшся до нас.

— Що?

— Запитання «Ти приєднаєшся до нас».