Історія Li або як я вбила свого боса

Будинок 1896 року має свій дух та історію. Ці стіни бачили грандіозні бенкети, розкішних дам і вишуканих кавалерів, нахабних злодюжок, брудних повій, батярів та джентльменів, сутички, вбивства, народження та смерть дрібних чинуш, банкірів та їхніх власників. Відкриваючи двері, ми заходимо у великий зал зі старовинними меблями: столи, крісла пережили совєтів і залишилися неподатливі часу. Другий поверх – це відкритий балкон для VIP-ів. VIP – це так смішно звучить, бо в більшості це мажори, діти багатих батьків, якісь адвокати, судді та священники, що часто з путанами бухають, не розрізняючи між хорошим віскі та шмурдяком за три копійки.

Субота-неділя – це найгірші дні у цій роботі. Клерки та інша наволоч набухаються до такого стану, що Олег з Віктором їх викидають як непотріб прямо з порогу заднього виходу ресторану, щоб не бачили наші прекрасні відвідувачі. Найстрашніше, що вони повертаються, нічого не пам’ятаючи, поводяться немов еліта цього світу. Найогидніші служителі закону божого і суспільного – жирні пацюки народу, завжди ласі до елітних напоїв, жирної їжі та гучних забав, служителі, які не вірять в суд людський і Божий, – це найжалюгідніша каста, лицеміри про яких не знає хіба що ледачий.

В цьому гармидері порядні хіба що повії – вони чесно виконують свою роботу, але бос іншої думки, тому на цих метеликів кохання спускають усіх собак, деколи перепадає і невинним добропорядним дівчатам. З прекрасного тут тільки музика. На запрошення нашого ресторану пані Ангеліна творить чудо на роялі, тут звучали такі шедеври світової музики, що не кожна філармонія може похвалитися. Нічого немає вічного, і рояль замінила стереосистема, дами стали звичайними утриманками, джентльмени – багатими синочками, дух будинку пропав, лишилася дешева копія. Будні не такі жахливі, тут мало відвідувачів, цей ресторан оживає минулою величчю під вечір, усе перетворюється у бруд.

Тут не женуться за хорошими відвідувачами. Прийдуть один чи два гості, спустять стільки грошей, на які можна прогодувати сім'ю протягом пів року. Олег, охоронець цієї забігайлівки, на короткому повідці боса, завжди захищає її, вірний пес. Він ніби атрибут цього ресторану, завжди сторожує свою пані.