Історія Li або як я вбила свого боса

"Що було загуло, що буде те й буде. "

Минуле не минає, воно поступово виринає на поверхню, щоб дати тобі ляпаса. Вихідні пролетіли як мить помаху крила, і я знову на роботу.

— Привіт, Вікторе, — усміхнено махаю рукою я.

— Привіт, Дор, прибери ці столи, поки боса нема.

— Ок, беру інвентар і за роботу.

Зал ресторану як завжди ще пустий, для будь-якого закладу харчування чи розваг 10 година ранку — це дуже рано. За цей час потрібно підготуватися для приймання відвідувачів, бо лиш о 12 годині починається життя ресторану. Не встигаючи протерти перший столик, до мене кричить якась пані:

— Дарія, це ти?

— Я, — оглядаючи порожній зал, я намагаюсь згадати, хто вона така.

— Наталя Романівна, — стара ти шкапа, і чого ти сюди приперлася?

— Я так рада вас бачити, — посміхаюсь їй.

— І я тебе, дитинко, ти не змінилась, яка була мила, така і лишилась. Присядь на хвилинку біля мене, розкажи, як у тебе справи, де ти навчалась після школи, я так за тебе хвилювалась. Як там твій брат і подруга, ви ще дружите? Завжди були такі нерозлучні, я пам'ятаю, як бігали на перервах і бешкетували, особливо ти.

— У мене все добре, працюю тут, як бачите, столи мию і підлогу від блювотиння, яке лишають за собою вельможі світу цього.

— Важка у тебе робота, сонечко, я тобі казала, що потрібно вчитись, як твій брат і подруга, а у тебе все вітер в голові. Ти не слухала свою матір, вона все для тебе робила: і роботу, і за кордон на навчання, а ти хоча б раз пожаліла її — як не вандалізм на стінах, то ще якась дурня.

— Це стріт-арт, а не вандалізм, — промовляю я.

— Стріт срань, вандалізм був, то вандалізмом і лишається. Ти ще ганяєш на тій своїй розвалюсі, та твоя машина стільки мені шарпала нервів. Як добре, що мій син прийшов до розуму і покинув тебе. Твоя подружка Іринка великою людиною стала, доктор фізико-математичних наук, ще в столичній газеті велика стаття була на першій сторінці, фото Ірини в лабораторії, а твій брат пішов стопами твоєї тітки, працює у великій компанії, так, хто він? Інженер.

— Ага — відповідаю я.

— Ще й заміж вийшла, — за рогом визирає та підходить бос.

— Галинко, як я рада тебе бачити, — сцена наче в погорілому театрі, мій бос і моя вчителька так любляче обіймаються.

— Дор, принеси нам кави та тістечка, — промовляє бос, — Наталочку, будеш ще щось? — запитує вона Романівну, — смоли гарячої вам не принести, відьми дві, — подумала я.

— Ні, дякую, Галю, присядь, потеревенимо.

— Дор, чого стоїш як вкопана, хуткіше кава, Дор, — Не знаю, Наталю, що я маю робити з тим дівчиськом, така нахабна, зарозуміла дитина.

— Як ти її терпиш? — питає Наталія.

— Це через її батька, пам’ять про нього не дає мені її викинути за поріг.

— Так, бідний Микола, добре, що він не бачить це неподобство, — жалісно промовляє Романівна.

— Дор, ти ще тут, де кава, ти чого розпустила свої вуха, коли дорослі розмовляють? — нестерпним поглядом глянула на мене начальниця.

— А… добре, зараз буде, — я відчуваю, як по моїй руці виступає піт, глянувши на руку, я розумію, що мої нігті загнані в долоню, а кров цівкою тече на підлогу.

— Галинко, я казала Миколі, що це дівчисько божевільне, але він добра душа, все захищав її, потакав, гуртки, які тільки вона захоче, школа, інститут, все для Дарії, але вона і пів року на одному місці не протрималась. — усе теревенить і теревенить Романівна.

— Вікторе, будь ласка, занеси їм кави, — промовила я, вибігаючи на подвір'я ресторану.

Цей біль нестерпний, мені потрібне повітря. Якого милого ця стара потвора сюди приперла, ще й минуле захотіла згадати, як Іра, цікаво їй.

Коли ми познайомились з Іринкою, я не пам'ятаю, але садок, школа, ми завжди були разом. Ми ділились усіма секретами про перше кохання, про те, як Іру кинув хлопець, як я розійшлась з тим засранцем Ігорем, про руку, яку я зломила у бійці з хлопчаками, матері збрехавши, що упала з дерева, коли хотіла нарвати вишні.

Школа для Іри була чимось святим, вона дуже любила математику і біологію. Я завжди казала, як може подобатись тобі школа, кожна дитина мріє, щоб її не стало. У відповідь звучало одне: я хочу стати лікарем, як моя мама, їздити по всьому світу і лікувати дітей. Смішна ти, Іра, кажу їй, чого лікарем, то завжди хвороби, плач, можна бути художником, писати картини або письменником, відкривати нові світи, полювати на драконів або механіком, мати багато машин, їздити так швидко, що кров холоне. Ми були різними, що нас об'єднувало, важко сказати, але я любила її, вона мій єдиний друг.

Разом ми проводили канікули, ходили в походи, це були найкращі дні мого життя. Відпочинок в тітки на садибі в Карпатах проходив кожне літо. Тітка мала будинок в самому серці Карпат, цей будинок був настільки великий, що ми грали в хованки з моїм братом. Я та Іра завжди ховались так, що він не зміг нас знайти до самого вечора. Будинок оточений великим лісом, якого ми завжди боялись через велетнів, які там жили, вони завжди повторювали за нами: он вийдеш на другий поверх та крикнеш "Дор", вони за тобою повторять "Дор, Дор". Карпати мають багато секретів, ми завжди хотіли їх розгадати, та бувало, що губились серед маєтку так, що нас розшукував Петрович до пізньої ночі.

Петрович, дядько не простий, він не любив мене через мою цікавість до авто тітки, а конкретно його розбирання. Я часто губила різні гайки, викрутки, шурупокрут, ну легко здогадатись, хто відповідав за все. Петрович завжди виправдовувався перед тіткою, і мене ніколи не здавав. Чесно кажучи, моя тітка любила слухати ці казки, що викрутка просто загубилася, у двигуні немає однієї запчастини через недогляд попереднього власника, хоча це і дитині зрозуміло, що машина не приїхала з Італії своїм ходом без деталей двигуна. Не знаю, за що любила нас тітка, але всі витівки нам завжди сходили з рук.

Найкраще, що у тітки було, це стайні з живими кіньми. Іра любила так доглядати за ними, вона хвостиком бігала за доглядачем, щоб піклуватись за новонародженими лошатами. Петрович доглядав за другою стайнею, там також були коні, тільки з заліза. Він завжди казав: — Бачиш, Дор, оці коні у них нема душі, але зараз візьми цей гайковий ключ, докрути ось тут, — він показував цю гайку, яку було потрібно закрутити, — Готово, так візьми ключі, попробуй завести. Чуєш, як гарчить? Ти пробудила їхню душу.

В 14 років я спасла авто від загибелі, тітка планувала здати його на металолом, але ця червона копійка залишилась мені. Два роки ми з Петровичем перебирали двигун, ходову, електрику і систему охолодження, я тільки чекала літа, щоб приїхати до тітки. На 16-річчя я вперше проїхала 10 км, і вона не зламалась. Тоді Петрович поставив діагноз: пацієнт здоровий. Це був найпрекрасніший день, ми троє — я, Іра та Тарас — поїхали на річку моєю машиною.

Коли настав наш випускний у школі, все змінилося.