Розділ 15 І горі та в радості.
— Алло, Макс… Мені потрібно зустрітися з Олегом.
— Ти збожеволіла? Як я маю це зробити? Ти думаєш, я начальник поліції, все буде, як я скажу? — пошепки говорить Максим у трубку телефону. — Я не можу більше розмовляти, я на нараді. — І він поклав телефон.
Я набрала повідомлення Максу: «Я прийду о 14:30, думаю, ти встигнеш домовитися про візит до Олега.»
***
— Що ти задумав? — говорю я Олегові.
— Що ти намагаєшся цим довести? Скажи, ти не задарма це робиш?
— Все сталося, як я хотів, — говорить Олег. — Ти прийшла, дякую. Я маю тобі сказати дещо. Я не винен, я завжди тебе захищав. Твоя мати, вона...
— Яка безглузда помилка, дарма я сюди припхалась! — говорю йому та встаю, щоб вийти з кімнати.
— Стій! Не йди! Ти не так все зрозуміла, — говорить Олег.
— Не так зрозуміла! Серйозно! Всі ці роки ти тільки те й робив, що капостив мені. Боже, брате, стільки людей померло: моя мати вбита, подруга, Ян, чорт забирай, тітка померла в друге. Може, досить секретів, це вже не забава, розваги вже давно закінчились. Це все, я стільки наробила дурниць, чуєш? Я спалила це кляте СТО, я вже не довіряю нікому, та й собі я вже не вірю. Тих п'ятнадцять років я живу як в тумані, не пам'ятаючи деяких днів або й тижнів.
— Я маю для тебе подарунок, — говорить Олег.
— Ні, досить! Ніяких подарунків, один мені вже боком вийшов, що я досі не можу розгребти всю ту катавасію.
— В будинку, там є сейф, він схований в бібліотеці. Відкрий його, код до нього — назва книги, яку подарувала тобі мама. Там лист, вона все пояснила. Вибач мені, сестричко.
Виходячи з відділку поліції, мене зустрів Віктор та передав конверт з результатами ДНК. Ми домовились зустрітись втрьох у мене вдома о 20:00.
Прийшовши додому, я намагаюсь відчинити сейф. Проблема в тому, що мати ніколи не дарувала мені книги, немає взагалі подарунка, що залишився через стільки років. Дарували: одяг, маркери, фарби, але не книги. Щоб дарувати книгу, потрібно зацікавитись, що любить читати твоя дитина, але їй було байдуже, тому як я маю відкрити цей сейф? Перебираючи усі книги на полицях, які були в цьому домі, мені однаково не знайти того, чого не існує.
— Єдина книга, — промовила я вголос, та побігла до спальні. Там вона і лежала, як завжди, це її мені подарувала тітка. Набираю цифри 1720 («Маленький принц», перші літери назви книги, номер «м» та «п» в алфавіті), і сейф відчинився. З сейфа я витягла лист та згорток тканини. Відкривши, я побачила кинджал, старий, ручної роботи, на якому вигравіювана лілія.
Ввечері о 20:00 до мене, як і домовились, прийшли Макс та Віктор.
— Друзі, вип'ємо, — підношу три бокали та пляшку бурбона та наливаю їм.
— Лід є? — запитує Віктор.
— А кола? — туди ж Макс.
— Боже, та ви два збоченці, хто хороший бурбон розводить водою або колою? — говорю я. — Серйозно, хлоп'ята, це огидно.
— Що ти хочеш від нас? — запитує Макс. — Нам ліпше не бачитись після всього, що діялось напередодні.
— Я зроблю все можливе, і ви мені допоможете, щоб розгребти ці всі незавершені справи, — говорю я.
— Ні, з мене досить, — промовив Макс.
— Ми потрібні одне одному, дозволь нагадати, що станеться з твоєю сім'єю, — кажу Максу.
— І що далі? — запитує Віктор.
— А ти збіса як гадаєш? — говорю йому. — Ми команда після тої сраки, в яку ми влипли. Скоро буде з'їзд сім'ї, вони оберуть голову — це буде Тарас. Ми маємо там бути усі троє. Я та Віктор маємо запрошення, а ось ти, — я глянула на Макса, — ти будеш супроводжуваним одного із нас, тобі обирати.
— Як це розуміти? — запитує Макс.
— Ну, ти прикинешся парою, тобто хлопцем когось із нас, — говорю я. — Але пам'ятай, потрібно добре грати свою роль, щоб усі присутні повірили, що це справжнє кохання.
— Ну, я вибираю тебе, Дор, — говорить Максим. — Я не маю нічого проти тебе, Вікторе, але зіграти роль коханця хлопця мені не вдасться.
— Спокійно, Макс, тобі не треба спати з кимось із нас, ха-ха, ну ти хитрий хитрюга.
— А... я... — промовив Макс.
— Але ти нічого не втрачаєш, я жахлива в ліжку... справжнісінька правда, — сказала я, випиваючи свою склянку бурбона.
— Тож ми все вирішили, — говорить Віктор та виймає зі своєї сумки машинку для тату.
— Що ви задумали? — запитує Макс.
— Ти хочеш стати членом «Сім'ї»?! Отож, мовчи! Дай руку, ця лілія — символ, що дає можливість пройти на зустріч з сім'ями, — говорить Віктор.
— У тебе теж є така? — запитує Макс мене.
— Ха-ха... ха, господар не носить повідець, а одягає на свого пса, — говорю я.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!