Історія Li або як я вбила свого боса

Не їдь, благаю, не погоджуйся на пропозицію моєї матері. Щоразу говорю Ірині:

— Я хочу, зрозумій, Дор, я не зможу сама поступити, а твоя мати пропонує мені навчання за кордоном. Це такі можливості, та й Тарас там навчається. Ходім зі мною за компанію, твоя мати тобі допоможе.

— Допоможе вона? Ти хочеш бути в боргу перед нею до кінця життя? Невже тобі потрібно це рабство?

— Рабство? Ти про що? Наші батьки друзі. Коли твоя мати хоче допомогти, то не гріх цим скористатися.

— Ха-ха, закарбуй собі на носі, подруго, в неї немає друзів, і все, що вона робить, потрібно тільки їй. Чи ти хочеш мати угоду з дияволом?

— Дор, припини, це твоя мати.

— Молю тебе, не роби цього. Ми можемо поступити разом де тільки ти захочеш, але не там, де хоче вона. Благаю, я тебе люблю і не хочу, щоб ти страждала.

Наступного дня мені сказали, що Іра поїхала в Берлін. Це був останній день нашої зустрічі. Через декілька днів ми дізналися про авіакатастрофу, де загинули тітка і батько. Я втрачала контроль над собою і показала свою слабкість. Коли ти слабкий, не показуй це, бо тебе зразу доб'ють.

Відпусти...

Я прокидаюся, у мене зв'язані руки до ліжка. Відкриваю очі, бачу лише білі стіни, лікаря і матір.

— Така трагедія для нашої сім'ї, лікарю, — говорить мати. — Її крихке серце настільки страждає, що розум не в змозі все осягнути. Будь ласка, попіклуйтеся про неї.

— Ми все зробимо, що в нашій змозі, — відповідає лікар.

Пастка, я попала в пастку. Як мені з неї вибратися?

— Мамо, я не робила цього, чуєш, я б ніколи не зашкодила собі.

— Бачите, лікарю, вона тільки це говорить, а як мені? Я її знайшла у ванні непритомною, навкруги повно крові.

— Не хвилюйтеся, ми допоможемо їй. На два тижні вона залишиться тут, ми зробимо обстеження. Психіатр зробить необхідні дослідження, і ви не впізнаєте свою доньку, вона буде чемненька та уважна до вас, — мовить лікар.

Психіатрична лікарня може зробити з будь-якої людини мавпочку, яку можна контролювати. Тут тільки потрібно знати, які таблетки давати, і все, ти вже непрацездатна людина з багатьма страхами. Куди я попала, чорт, мені необхідно звідси забратися. Перша спроба втечі провалилась, і мене зловили. Зрозумівши, що за мною потрібен цілодобовий нагляд, до мене підселили в палату сусідку — дівчину з тривожним розладом. Вона все любила контролювати, а коли щось було не на своєму місці, хоч маленька деталь, то вона одразу робила такий крик, що збігалися санітари з усього відділу. Вона стала ідеальним наглядачем наді мною. Я на неї не сердилася, навіть коли вона наробила крику серед ночі, бо пропав ведмедик. Вона ще боялася світла машин, які відбивалися через вікно. Я запропонувала помінятися ліжками, це мені врятувало життя.

Ніч найстрашніша. Я прокидаюся від шурхоту і бачу, як новий санітар стоїть тепер уже не над моїм ліжком і знімає ремінь зі своїх штанів.

— Ей! Ти збоченець! — я тільки відчула, як по моїй руці стікає кров того виродка. Ложка застрягла у нього в горлі. Моя сусідка по палаті прокинулася, не зрозумівши, що відбувається.

— Не кричи, чого репетуєш? Я тобі врятувала життя, — промовила я, та відчула укол в спину, а потім все закрутилося, і я прив'язана до ліжка. Як виявилося, цьому покидьку нічого не сталось , і це мене врятувало від реальних проблем.

Лікар повідомив мою матір, що мені необхідно продовжити лікування та затриматися на певний час.

— Чорт, чому я люблю попадати у халепу?

— Зупиніться, вам туди не можна, — кричить в коридорі медсестра. Я чую голос:

— Впустіть мене до неї, я адвокат Шевченко Дарії Миколаївни.

— Адвокат? Який ще адвокат? — подумала я.

— Доброго дня, я Пилипенко Ігор, я адвокат вашої пацієнтки. Негайно відв'яжіть її від поруччя ліжка, мені необхідно поговорити з моєю клієнткою. Ось мій дозвіл від суду про право розпоряджатися всім майном, а також її опікою до повноліття, тобто до завтрашнього дня.

— Ви мій адвокат, чому? — запитала я.

— Так, — відповів він. — Від завтрашнього дня ви успадкуєте майно тітки. У разі вашої непрацездатності все майно перейде в міжнародний фонд, де буде передано на благодійність.

— А... що було б, якби мене визнали божевільною ще до повноліття? — питаю я.

— У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, і вони отримають лише 30% майна, решта буде заморожено до того, як ви зможете вступити у заповіт. Ваша тітка хотіла вас захистити та зазначила, що спадок буде отримано лише досягнувши двадцяти п'яти років. До досягнення встановленого віку є окремий рахунок для вашого навчання, але я радив би вам виїхати з країни заради вашої безпеки. Я все зможу організувати, будь ласка, ці монстри вас зжеруть.

— Щоб вбити монстра, потрібно самому перетворитися на монстра. Втеча мене не врятує, і я не буду завжди тікати.

— Так, що повідомити усій вашій родині? — запитав адвокат.

— Скажіть їм, що я відмовляюсь від особового рахунку, всі гроші прошу перевести на благодійність, а заповіт... побачимо, коли виповниться двадцять п'ять років, тоді вирішимо.

Розмова адвоката з моїми родичами призвела до неймовірного чуда. Як виявилося, це був нещасний випадок, я хотіла позбирати розбиту люстру і поранилася. Лікар схвально кивнув, і вже сьогодні я була вдома з люблячою сім'єю.

— Чим ти плануєш займатися? — все запитувала мати. — Чого віддала гроші з рахунку, ти знаєш, що ми на нулі після банкрутства фірми батька.

— Буду працювати у ресторані дідуся, — відповіла я.

— А мені, мені що робити? Ти знаєш, я не справлюся сама, і ще рахунки за навчання твого брата. Що ти наробила, доцю?

— Не смій, не смій мене так називати. Що тобі робити? Та роби, що хочеш, дорога відкрита, можеш зі мною посуд мити. На обох роботи вистачить.

Через місяць сколихнула жахлива новина на усю нашу область — було вбито молодого лікаря п'ятого психоневрологічного відділення клінічної психіатричної лікарні — 17 колотих ран у пах.

***

Зупинись, — промовляю собі, — ці спогади тебе з'їдають.