Некромант. Книга третя. Віч-на-віч з ворогом.

Урюпінського боярина я загорнув у соболину шубу і відвіз на околицю міста, що була далеко за міською стіною. Тут закінчувалися маленькі дерев'яні хати та починався луг, за яким далі виднівся ліс. Я посадив його в стіг сіна, а поки він був непритомний, оглянув його руку. Закритий перелом. Магічним щупом я зібрав йому розламану кістку, а потім влив туди ману життя, гадаю, це має йому дуже допомогти. Далі я прибрав гематоми та синці, і зростив поламані ребра.

- Прокиньтеся, - наказав я йому.

Він відразу прийшов до тями і з подивом почав глядіти на мене, та озиратися на всі боки. Грифона я залишив з іншого боку стогу.

- Де ми знаходимося? - здивовано спитав він і додав: - Хто ви?

- Ви мене не пам'ятаєте? - запитав я у відповідь.

Боярин ще раз уважно глянув на мене і заперечливо похитав головою.

- Тоді це зовсім не важливо, - продовжив я. - Ми знаходимося на околиці міста. Я викрав вас прямо з галери, і тепер ви вважаєтеся рабом-втікачем. Не знаю, будуть вас шукати чи ні, але вам варто бути обережним.

Градоначальник здивовано заморгав очима, намагаючись усвідомити те, що почув.

- Але чому ви мене врятували? - спитав він.

- Тому, що можу, - відповів я.

Я взяв із кишені жменю золотих монет, які забрав на столі у короля і вклав її в руку градоначальнику.

- Це вам, гроші вам ще знадобляться.

Очі градоначальника стали ще здивованішими. Я підвівся на ноги і вже збирався йти.

- Зачекайте, - зупинив мене урюпінський боярин, - мені треба побачитися із моєю дружиною, знаєте де вона?

Я зупинився. Звісно, я знаю де його дружина. Але відвезти його туди буде безглуздо... Хм, якщо взявся допомагати людині, то чому б не зробити це як слід? У мене було ще багато часу. Нині тільки починає світати. А з огляду які на небі тучі, моя темна хмара протримається як мінімум до обіду.

- Я знаю, де ваша дружина і зможу привезти її прямо сюди, - відповів я, - чекайте на мене тут.

Чекати тут не було жодної потреби. Я просто не хотів говорити, що можу знайти боярина, де б він не був. Обійшовши стіг сіна, я схопився на свою химеру, пристебнув ремені й полетів назад до королівського палацу.

Щиро кажучи, мені дико подобалося літати. Вжух і ти вже на іншому кінці міста. Може навчити грифона закляттю Вуаль Темряви та літати на ньому вдома в Барбусії? Хоча зараз це не можливо. Для того, щоб приховати таку тушу, Вуаль Темряви має зжерти цілу тону енергії. Та й не дасть це стовідсоткову невидимість. Але літати можна вночі.

Немов яструб я пірнув вниз на алею з фонтанами та приземлився перед гранітними сходами палацу. Зіскочив із химери і швидко побіг назад до грального залу короля. Магічна енергія надавала мені бадьорості, і я автоматом регулював потужність свого Ляльковика. Збільшував коли було потрібно або повністю вимикав закляття. Сходами на другий поверх я збіг, зробивши два величезні стрибки.

Дружина градоначальника лежала там, де я її залишив. Я сів над нею, нахилився і тихенько наказав:

- Прокиньтеся.

Вона різко схопилася на ноги, здивовано подивилася на мене, судомно прикрилася і заметушилась по кімнаті. Нарешті вона зупинилася і здивовано почала дивитися на людей, що лежали непритомними на підлозі. Її погляд повернувся до мене.

- Що тут відбувається? - закричала вона.

- Заспокойтеся, вони просто сплять, - тихо відповів я.

Вона побігла до дверей, визирнула в коридор і почала кричати:

- На допомогу! Допоможіть! Хто-небудь!

- Можете не кричати, там далі всі теж сплять, - сказав я спокійним тоном.

Нарешті вона більш-менш заспокоїлась і повернулася до мене.

- Хто ви? - запитала вона підозріло.

- Друг вашого чоловіка, я можу відвезти вас до нього.

- Мого чоловіка заслали на галери, - з викликом сказала дівчина.

- Він утік і зараз чекає вас на околиці міста.

- Чому я маю в це вірити? - так само підозріло запитала вона.

Дружина градоначальника стояла біля дверей, прикривши свої груди руками. Я неквапливо встав на ноги, подивився їй просто в очі і відповів:

- Ви не зобов'язані мені вірити, і я не буду вас вмовляти, просто повернуся і скажу вашому чоловікові, що ви відмовилися їхати зі мною.

Я зробив невелику паузу і неквапливо пішов на вихід. Вона відсторонилася пропускаючи мене. Коли я вже йшов коридором повз картини з Юпітером, дівчина гукнула мене:

- Стійте, ви справді можете відвезти мене до нього?

- Так, - спокійно відповів я, - але спочатку подумайте, чи вам це потрібно? Зараз ваш чоловік це раб-утікач і змушений ховатися від влади. Може вам краще залишитися тут?

Вона напружено дивилася на мене, а я терпляче чекав на її рішення. Нарешті вона рішуче закивала і відповіла:

- Я піду з вами.

- У такому випадку вам краще одягтися тепліше, - порадив я, - і взяти одяг для вашого чоловіка, зніміть що-небудь, що підходить з цих людей.

Я повернувся до кімнати і спостерігав, як вже повністю одягнена дружина урюпінського градоначальника стягує штани з якогось музиканта. Потім вона зняла другий комплект одягу із товстого мага-охоронця. Діловито зірвала штору з дівчини, що лежала біля столу, і стала упаковувати туди речі.

- Гадаю, вам варто захопити ще й їжу, - порадив я їй, - навряд чи вашого чоловіка хоч чимось годували.

Вона відразу взялася збирати їжу зі столу в білу скатертину. Поки вона готувалася, вона ще встигала розмовляти зі мною:

- Я знаю всіх друзів свого чоловіка. Ви точно не один із них.

Я промовчав.

- Може ви один із підручних магів його дядька? - знову спитала вона.

- Ні.

- Тоді який вам сенс допомагати нам?

Я знову промовчав. Насамкінець дівчина згребла зі столу всі купки із золотими монетами собі в кишеню. Я швидко просканував їх Магічним Зором, на монетах більше не було чарівних печаток чи прокльонів. Коли дружина урюпінського градоначальника перестала збиратися, вона підійшла до мене і простягла один з пакунків, той що був більш важчим. В принципі, мені не важко було б його нести. Але мені не сподобалася швидкість, з якою бояриня почала використовувати мене у своїх інтересах. Я мовчки проігнорував цей жест, розвернувся і швидко пішов на вихід.

Вона бігла за мною. Ми стрімко проходили повз сплячі пости. Коли вийшли надвір, і дівчина побачила будівлі, що продовжували горіти, вона не витримала і запитала:

- О боги! Що тут сталося?

- На фортецю напали, - лаконічно відповів я.

- Що? Але хто міг на таке відважитися? Невже боягузливі римляни розпочали з нами війну? - стривожено прокоментувала дівчина.

- Нам варто поспішати, - змінив я тему.

Я коротко свиснув, для годиться звичайно, і з кущів вийшла моя химера.

- Ой, - вигукнула дівчина.

- Не бійтеся, птах не кусається.

- Я не боюся грифонів, але цей якийсь дивний, у нього очі світяться, і він, здається, трохи більший.

- Розбираєтесь у цьому питанні? - знову змінив я тему.

- Так, у мене дід відомий маг-химеролог, я часто бачила різних магічних звірів.

- Літали?

- Смієтесь? Хто б мені дозволив таке.

- Добре, тоді зараз полетимо.

Дівчина ошелешено дивилася на мене, а я почав швидко одягати їй пояс для польотів. Потім посадив її в сідло разом із баулами, і пристебнув ремені. А після сам сів на заднє сидіння і забрав у неї пакунки, як виявилося недаремно. Підкоряючись моїй волі грифон стартував у небо.

- Ааааааааа!!! - закричала дівчина.

Вона міцно вчепилася в сідло руками, побілілими від напруги. Але слава всім богам, дружина урюпінського боярина швидко втомилася, і далі ми летіли мовчки. Через п'ять хвилин наш грифон досяг околиці міста, і ми стали плавно знижуватися, кружляючи над місцем зустрічі. Я не хотів лякати дівчину ще сильніше.

Коли ми приземлилися, до нас почав бігти урюпінський градоначальник. Дівчина спритно відстебнула страховий пояс і кинулась йому на зустріч.

- Марфушка, - ніжно сказав боярин, обіймаючи свою дружину.

- Пупсик, - відповіла вона на його обійми.

Поки вони обіймалися, я делікатно поставив поруч із ними баули з награбованим добром. Трохи подумав. Мені від них більше нічого не треба, та і я наче все зробив. Не чекаючи, поки вони закінчать обійматися, я сів у сідло грифона і полетів додому.