Некромант. Книга третя. Віч-на-віч з ворогом.

Всю решту дня, вечір і ніч я спав міцним сном без сновидінь. Прокинувся рано-вранці, свіжий та бадьорий. Після смачного сніданку сходив і поголив сиву щетину. Думаю, треба зайнятися своєю зовнішністю, бо мої знайомі можуть мене не впізнати. А якщо впізнають, то у них можуть виникнути зайві питання.

Для фарбування волосся я взяв еліксир життя і розмішав у ньому хну та басму. Для надання більш чорного відтінку я подрібнив в алхімічній ступці антрацит і обробив усе темною енергією, насиченою своєю волею. З першого разу добре пофарбувати волосся у мене не вийшло, довелося робити це вдруге.

Моє волосся стало ще чорнішим ніж було, воно навіть набуло блиску антрациту. Але взагалі різниця з моїм природним кольором була ледь помітна. Чого я, власне, і домагався. Мана життя і мана смерті мали надовго закріпити потрібний мені результат.

Зморшки я обробив кремом, що омолоджує. Колись давно купив його для одного експерименту. Зараз його залишок зберігався у мене в залізній скрині, призначеній для алхімічних препаратів. Я майже забув про його існування, а ось тепер згадав.

Звичайно, крем не міг миттєво прибрати всі зморшки, але косметичний ефект був дуже добрим. Моє обличчя, яке раніше виглядало водночас і молодим, і старим, перестало впадати у вічі своєю незвичайністю. Просто воно стало виглядати трохи старшим. Такий ефект подобався мені навіть більше.

На очі я одягнув круглі темні окуляри. Точно такі, які постійно носив Айгор. Зброю я вирішив не брати з собою, захопив лише жетон військового інструктора.

За двадцять хвилин я вже був біля входу до будівлі КСБ. У приміщенні головної прохідної на мене уважно подивився черговий маг. Не знаю, що саме йому не сподобалося, можливо, це просто була професійна деформація.

- Вам призначено? - спитав він з легкою підозрою.

- Ні, але я хочу зустрітися з Єлизаветою фон Стронг, - сказав я і показав свій жетон.

- Добре, чекайте, - відповів він і кивнув своєму помічникові, який одразу пішов кудись.

За двадцять хвилин до мене прийшла Міла Вільнева. Ми привіталися, вона недбало окинула мене швидким поглядом.

- Ідіть за мною, Олександре, - байдуже сказала дівчина.

Ми піднялися на другий поверх і зайшли до невеликої кімнати, що була схожа на камеру. Я вже бачив такі раніше. На єдиному вікні були грати, пофарбовані у білий колір. У самій кімнаті були тільки два стільці та стіл.

- Чекайте тут, - буденно сказала Міла і пішла.

Одна маленька деталь змусила мене посміхнутися. Ідучи з кімнати, спеціальний агент КСБ Міла Вільнева зачинила двері на засув з іншого боку. Так, вона тупо мене замкнула. Ну-ну, а власне на якій підставі мене позбавили можливості вільно пересуватися?

Я чекав двадцять хвилин, але нічого особливого не відбувалося. Тоді я заліз на стіл і ліг там на спину, підклавши під голову руки. Мені поспішати нема куди, я можу дозволити собі чекати стільки, скільки захочу. Але це я вирішуватиму, як довго мені тут бути, а не Мілі з її дитячим замком. Спочатку я дрімав, а потім і зовсім заснув.

Прокинувся я через дві години глибокого сну, бо до моєї кімнати знову зайшла Міла. Вона дивно глянула на мене лежачого, але ніяк не стала це коментувати.

- Ідіть за мною, - знову сказала дівчина і вийшла з кімнати.

Я без зайвої метушні зістрибнув зі столу і вийшов із камери. Міла чекала на мене зовні. Разом з нею було чотири високі воїни в шкіряних обладунках і шоломах з кінськими гребенями. У правій руці вони тримали римські пілуми, а в лівій невеликі круглі щити. Поруч із ними стояв стихійний маг другого рангу, на поясі у якого висіла кобура з магічною зброєю.

- Не відставайте, - сказала дівчина і бадьоро пішла коридором.

Спочатку йшла Міла Вільнева, за нею два воїни, потім я, слідом за мною ще два воїни, замикав ходу маг, який йшов, тримаючи руку на руків'ї чарівної палички. У мене почали закрадатися підозри, що я чекав на Мілу так довго, тільки тому, що дівчина спочатку шукала цю дуже необхідну циркову трупу, а потім вони ще й деякий час репетирували, як треба правильно ходити.

Мила йшла бадьорим кроком. Несподівано мені теж захотілося взяти участь у цій виставі. Я став потихеньку сповільнювати крок. Задні воїни теж його сповільнили. Передні зиркнули на мене і так само притримали ходу. Мила спочатку цього не помітила і трохи вирвалася вперед, але потім побачила і, обернувшись, сказала мені незадоволеним тоном:

- Олександре, чи не могли б ви поспішити? Ми тут справами займаємося, а ви витрачаєте наш час.

- Так, я вже здогадався, що ви дуже зайняті люди, - відповів я нейтрально, - але поки я на вас чекав, так і не зміг зрозуміти, чим саме ви тут займаєтесь. Та й зараз не дуже розумію.

Я розвів руками і здивовано вказав на наш конвой.

- Якщо ви цього не розумієте, - відповіла Міла з легким роздратуванням, - це ще не означає, що ми тут демонам хвости крутимо, у нас повно важливих справ.

- Тоді вам треба проводити роз'яснювальну роботу, - порадив я їй, - щоб у людей, на кшталт мене, не виникало ідіотських підозр.

Я зробив невелику паузу і спокійно додав:

- Думаю, я поговорю з королем про необхідність публічного звіту для вашої служби.

- Олександре, ви, здається, забули, що ви більше не таємний радник.

- Так, але це не означає, що король перестав прислухатися до моїх порад.

Міла заткнулася. Вона пильно подивилася мені у вічі, а потім розвернулася і мовчки пішла вперед. Ми спустилися на перший поверх, потім у підвал, а далі пішли вузькими гвинтовими сходами і спустилися ще глибше під землю.

Десь на рівні п'ятнадцяти метрів нижче підвалу, ми зайшли до слабоосвітленого підземелля. Пройшовши вузьким цегляним коридором, з арковою стелею, ми зупинилися перед масивними залізними дверима. Міла насилу потягла їх на себе, відкрила прохід і сказала мені з легким викликом:

- Прошу, Олександре, вам сюди.

Я байдуже подивився їй у вічі та без жодних вагань зайшов. Тяжкі двері з брязкотом зачинилися за моєю спиною. Я почув, як рухається важкий засув з іншого боку дверей.

Зайшовши, я уважно оглянув приміщення, де опинився. Це була велика простора кімната, стіни якої були складені з масивних гранітних блоків, кожен вагою понад три тонни. Вона була добре освітлена цілою купою магічних ліхтарів. У центрі приміщення стояла маленька кругла табуретка. Далі за чотири метри від неї був встановлений широкий масивний стіл. За яким на високому стільці, як на троні, сиділа Єлизавета фон Стронг.

Начальниця служби безпеки була чимось дуже зайнята і робила якісь записи до товстого зошита. Я неквапливо підійшов і сів на табурет, поклавши стопу лівої ноги на коліно правою. Потім зняв із себе темні окуляри та сховав їх у кишеню сорочки. Здається, я вже був у схожій ситуації. Коли розмовляв із заступницею ректора академії Магнуса, яка за сумісництвом була ще й головою служби безпеки Єлисейграда.

Але зараз все було набагато крутіше. Магічний Зір підказав мені, що перед столом Єлизавети в стелю були вмонтовані міцні залізні грати, яки могли миттєво впасти, бо додатково розганялися сталевими пружинами. Напевно, щоб у разі небезпеки відгородити Єлизавету від фізичного контакту. За її спиною, у стіні були зроблені потаємні двері із запасним виходом звідси.

Крім того, у стіл начальниці КСБ було сховано два станкові арбалети, кожен з яких був заряджений сотнею магічних стріл. Кожну стрілу було зачаровано стихійним закляттям, гадаю, щось із магії льоду. Варто Єлизаветі натиснути ногою на педаль, і в мене миттєво полетить смертоносний залп.

У стелі кімнати були зроблені таємні отвори, через які в мене цілилися воїни та маги, тримаючи в напружених руках арбалети і чарівну зброю. Під моєю табуреткою було приховано вогняний амулет, що мав закляття спрямованого вибуху, строго вгору. Крім того, у Єлизавети на колінах лежала магічна паличка. Я дійшов висновку, що вся ця кімната була створена для особливо важливих переговорів. Можна сказати для смертельно важливих переговорів.

Єлизавета як і раніше вдавала, що вона дико зайнята і навіть жодного разу не глянула на мене. Добре, мені теж поспішати нема куди. Я став холоднокровно спостерігати за її діями, гадаючи, чи справді начальниця КСБ щось пише, чи просто малює каракулі.

Через п'ять хвилин Єлизаветі набрид цей цирк, вона підняла голову і запитала:

- То що ви хотіли, Олександре?

- Хочу попередити вас, Єлизавето. Більше ніколи не ризикуйте моїм життям без моєї на то згоди.

Єлизавета відкинулася на спинку стільця, а руку непомітно поклала на руків'я магічної зброї. Вона зневажливо подивилася на мене і сказала:

- Це звучить як загроза.

- А це і є справжнісінька загроза, - спокійно пояснив я.

- І ви серйозно погрожуєте мені? - награно здивувалася Єлизавета. - Голові наймогутнішої організації у Барбусії?

- Ви не лишаєте мені вибору.

- Ну, і що буде, якщо я проігнорую ваші слова? - зацікавлено запитала начальниця КСБ.

Я холодно подивився прямо в очі Єлизаветі і спокійно відповів:

- Я вас знищу.

Ми довго дивилися один одному у вічі. Напруга в кімнаті поступово зростала, я відчував, як завмерли воїни і маги, що спостерігали за нами, вони навіть дихати перестали. Але я не дав напрузі дійти до точки кипіння і спокійно запропонував:

- Перш ніж я звідси піду, ви дасте відповідь на одне просте запитання. Що ви обираєте? Війну між нами чи мир?

Очі Єлизавети перетворилися на дві вузькі щілинки. Я неквапом підвівся зі свого стільця і додав:

- Пропоную укласти мир.

З цими словами я пішов до столу начальниці КСБ і простяг їй праву руку долонею вгору, для рукостискання. Коли я підвівся, напруга в кімнаті закипіла. Єлизавета з викликом продовжувала дивитися мені у вічі, ігноруючи мій жест.

Гаразд. Я став рахувати про себе до десяти. Час життя Єлизавети розпочав свій фінальний відлік. Якщо вона зараз не потисне мені руку, то я вб'ю її Спалахом Темряви, а разом і всіх присутніх тут. Ніхто навіть смикнутися не встигне. А якщо встигне, то я в змозі пережити всі їхні пастки та магічні атаки.

Далі я вільно піду звідси. Можу зробити це таємно, під прикриттям Вуалі Темряви, а можу зробити це абсолютно відкрито з веселими магічними спецефектами. Прижену сюди Костяного Звіра з казарм Безсмертного Батальйону, а може, навіть весь Безсмертний Батальйон. Нехай співробітники КСБ на своїй шкурі дізнаються, чи дійсно їхня організація наймогутніша в Барбусії, чи ні. Хоча другий варіант вкрай малоймовірний. Просто я теж можу так зробити.

Далі піду до Конона Яросного і розповім цю кумедну історію. Побачимо, що скаже король. Якщо мені не сподобається його відповідь... То я просто зберу речі, сяду на грифона і полечу кудись. Можливо навіть у Рим або Венецію. Світ великий, а я надто засидівся на одному місці.

Коли я вже подумки промовив цифру дев'ять, Єлизавета важко зітхнула і потиснула мені руку.

- Мир, - сказала вона.

Напевно, вона відчула, що в неї немає іншого вибору. Я мовчки розвернувся і пішов на вихід. Тяжкий засув з іншого боку дверей я відсунув Магічним Щупом і легко відкрив замкнені залізні двері.