Леді Хаос

Не зважаючи на певне бажання скинути напругу через бій, Гілеан до останнього прораховував варіанти, які змогли б дозволити уникнути цього. На жаль, істота (чи ж то механізм) рухалась як раз з напрямку, який був їм потрібний, і єдиним шляхом залишався той, яким вони сюди потрапили. Можна було б, звісно, сподіватись на те, що істота була занадто великою, щоб пролізти в діру в стіні, і занадто тупою, щоб просто дійти кінця проходу і повернути назад, але краще все ж було підготуватись до найгіршого сценарію.

Жестом давши іншим команду якомога тихіше повернутись в попередній тунель, Гілеан проліз у отвір останнім, одразу ж прикидаючи стратегію подальших дій. В першу чергу потрібно було розміститись так, щоб істоті було неможливо їх побачити, почути чи унюхати одразу (наскільки це взагалі було можливим, враховуючи, що як мінімум свій запах вони вже встигли тут залишити, як і, певно, якісь інші, менш очевидні сліди). По друге, встати так, щоб мати змогу отримати будь-які можливі переваги. Ну і, звісно, на час загасити світло, щоб не привертати зайвої уваги. На щастя з останнім було легше, оскільки наразі єдиним джерелом сяйва для них залишався світлячок – невеличка магічна сфера, яка плавно левітувала над їх головами.

Розміститись вирішили прямо за стіною, що розділяла тунелі, оскільки прохід тут був достатньо просторим, щоб вони не заважали одне одному рухатись, якщо все ж таки доведеться битись. Та і якщо істота виявиться сліпою, у них залишався солідний шанс взагалі залишитись непоміченими.

Переконавшись, що кожен з членів загону дійсно зайняв остаточне своє положення, Гілеан віддав світлячку команду згаснути, але залишатись активним і розміститись так, щоб осліпити того, хто буде рухатись у діру з тієї сторони, якщо виникне така потреба.

На жаль, вона таки виникла.

***

Спочатку в діру в стіні, що поєднувала два різних тунелі, сунулось щось тонке і чорне, щось, що нагадувало щуп чи, може, лапку мурахи, якщо вони взагалі бувають такого розміру. Щуп повозив у повітрі, злегка торкнувся підлоги прямо перед ним, а потім надприродно швидкими рухами наніс цілу серію ударів у всі боки – перед дірою, навколо неї, по стіні, що її оточувала. Ці удари, настільки швидкі, що від руху розмивалось у очах, а повітря свистіло, мов розсічене гострим лезом, майже миттєво змінились іншими, повільнішими, але разом із тим і потужнішими. Всього три знадобилось, щоб замість маленького отвору десь півтори на півтори метри з гучним гуркотом з’явилась величезна діра, крізь яку можна було б проїхати високою каретою.

Слідом за першим щупом в пролам сунувся одразу з десяток інших, кожен з яких рухався і різні сторони, заповнюючи собою весь простір. Хрускіт, скрегіт, шурхіт, яке вони видавали, дещо нагадували почутий здалеку звук, але все ж було не зовсім ним.

Потім показався і тулуб.

Пролунало негучне, втім чітке клацання. Яскраво спалахнуло світло, спрямоване на діру в стіні, і навіть раніше, ніж члени загону встигли розгледіти істоту крізь зіщулені очі та підсвічені клуби пилу, повітря зі свистом розсік важкий товстезний арбалетний болт.

Рейні влучив, втім змушений був відкинути зброю в сторону. Відтепер арбалет ставав не тільки непотрібним, але й небезпечним для інших членів загону. Металева дуга плечей пристрою гучно, з відлунням дзенькнула об камінь підлоги, втім звук заглушило ревіння істоти.

Це і справді було щось мурахоподібне. Здоровезна довга туша ніби складалась із тілець десятка мурах розміром з коня кожен, зліплених до купи ніжками назовні. Ці ніжки – щупи вкривали тулуб густо і рівномірно, не даючи зрозуміти, де у потвори знаходиться голова, очі чи хоча б якась інша впізнавана та, бажано, вразлива частина тіла. Світло істоту явно не осліпило, вона взагалі рухалась наче навпомацки, благо мацати було чим. Арбалетний болт, який влучив десь в гущину лап, було геть зовсім не видно, але відсутність крові (чи що там мало бути замість неї) та жвавість істоти змушували думати, що якщо шкода якась і була, то навряд чи вагома.

Гіршим же за все було, мабуть, те, що істота дуже гарно орієнтувалась у просторі та була занадто рухливою, занадто проворною. А ще завдяки своїм ніжкам, як з’ясувалось вже дуже скоро, з легкістю та надзвичайною швидкістю пересувалась стінами і стелею так само легко, як і підлогою.

Гілеан відскочив в сторону, останньої миті забираючись з траєкторії удару одного із мацак, водночас відсуваючи назад запалювальний артефакт. Хоча вогонь, особливо магічний, у переважній більшості і був універсальним засобом проти будь-яких істот, наразі він з просто небезпечного (підпалювати невідомо що, знаходячись у обмеженому просторі під землею, в принципі було так собі ідеєю) остаточно перетворився на небажаний останній вибір. Судячи з того, що чоловік встиг розгледіти, істота була достатньо гнучкою, щоб при бажанні втиснутись в майже будь-який вузький простір, в якому вони б могли спробувати сховатись. Уявляти, що може статись, якщо за тобою поженеться така почвара, вже не хотілось, а додавання до складника ще й вогню взагалі створювало найжахливіші перспективи з можливих. На щастя, на паску поруч із цим артефактом висів і інший, який тепер став максимально доступний для швидкого вихоплення та активації.

Роздався стук. Довгий скрегіт. Удар, що супроводжувався різким видихом. Хобарт відлетів в сторону і врізався спиною у стіну. У нього перехопило подих, але, на щастя, поки що це було його єдине ушкодження. Рейні вискочив перед ним і зайцем шубовснув в сторону, відволікаючи істоту від товариша і спритно відстрибуючи в сторону. Приземлився на зігнуті руки, перекотився землею і одразу ж вскочив на ноги, різко змінюючи траєкторію. Істота рвонула за ним, але майже одразу розвернулась на всі сто вісімдесят, вискотом-вереском реагуючи на влучний удар від Морвейн. Одна з лапок, відсічена десь на половині довжини, відлетіла в сторону, не припиняючи рухатись навіть у повітрі. Одразу з десяток щупів потужним таранним ударом спрямувався на жінку, але останньої миті припав на стіну над нею. Гілеан зістрибнув, також перекотившись. Використовувати вагу свого тіла задля того, щоб смикнути почвару, було розумним рішенням, але не дуже вдалим. Вже в середині маневру чоловік відчув, як паморочиться в голові і сутеніє перед очима. Він розумів, що ще не повністю оговтався після тієї проклятої пастки, але, схоже, дещо переоцінив себе. Там, де при нормальному простому русі тіло відчувало і поводило себе більш-менш, на перших же хвилинах бою воно вирішило дати рокову слабину. І хоча окрім рятування Морвейн Гілеан зміг позбавити істоту ще одного щупу, це геть зовсім не вартувало отримання поранення. Змушуючи себе рухатись далі попри темряву перед очима і дезорієнтацію від удару об землю, чоловік болісно вдарився в гострий кут і незграбно завалився поруч. Дух вибило. Паморочилось. Щось пролетіло перед ним, на відстані долоні, але перш ніж Гілеан встиг зреагувати, його носа торкнувся знайомий запах.

Хобарт.

Мурашині лапи знов заскреготіли по лезу клинка. Чоловік важко хекнув, приймаючи удар на себе. Але цього разу істота була розумнішою, і одна з лапок вдарила не через верх, а по низу. Гостро запахло кров’ю. Хобарт просичав крізь стиснуті зуби, але не відступив. Гілеан, який забарився буквально на секунду, вистрибнув знизу і вперед, першим ударом відсікаючи щуп, що стирчав з рани в боку підлеглого, а іншим вкарбовуючи артефакт у згущення на тілі почвари, що прочинилося завдяки напору Хобарта. Пролунав жахливий хрускіт, який перекрив сповнений болю вереск монстра. Металевий кілок артефакту розкрився, наче механічна квітка, міцно чіпляючись пелюстками за хітин панцира істоти, і за мить серцевина вже пронизала поверхневий захисний шар плоті.

Гілеан відсахнувся, примудрившись навіть напівослеплений вивернутись від удару більшості лап, і відступив, водночас гучно ляскаючи в долоні, привертаючи до себе увагу істоти. На щастя, йому вдалось. Тепер залишалось тільки якось протриматись, поки артефакт не зробить свою справу. Йому пощастило. Як він і прикидував, прохід, з якого вони ще нещодавно прийшли, виявився майже точно за його спиною. Швидкий погляд в сторону підтвердив, що Рейні зметикував вчасно, і прямо зараз відтаскував пораненого Хобарта за межі зони досягнення лап істоти.

От тільки Морвейн не було видно.

Гілеан напружився. Їх загін був звичний бійок, хоч і з власне монстрами їм досі щастило зустрічатись не так вже й часто. Вони точно знали сильні та слабкі сторони одне одного, були в курсі і манери бою, і наявних артефактів та зброї одне одного. Вони навчились діяти одностайно і вже не потребували команд, пояснень чи уточнень. Але вона… Хоча до цього майже все вказувало на наявність у леді Евервінд хоча б мінімального бойового досвіду, вміти битись самотужки і бути частиною злагодженої команди – це були геть зовсім різного рівня навички. Зараз йому лише залишалось сподіватись на те, що вона хоча б приблизно зрозуміла, що саме коїться, чи може навіть побачила артефакт, і не втрутиться в…

Але ні. Зовсім непередбачувано істота почала розвертатись назад – хоча ні, це був не поступовий, а цілком одночасний процес різкої зміни траєкторії руху на геть протилежну. Її увагу привабило щось, чого Гілеан не міг бачити через тулуб монстра і стіни тунелю, що звужувались на цій ділянці. А точніше майже гарантовано хтось.

- Бодай тобі… - вилаявся Гілеан, стрибаючи вперед, в самісіньке згустіння лап істоти. – Сюди дивись, покруч сраний!

Але він був істоті вже не цікавий. Одразу кілька щупів відмахнулись від нього, наче від настирливої комахи, завдаючи могутнього удару в грудину (аж ребра хруснули), і чоловік відлетів назад, врізавшись спиною в стіну тунелю. Не зважаючи на нестачу повітря та червоні плями, що заметушились у нього перед очима, чоловік зажбурнув в істоту її ж кінцівками, які все ж встиг відсікти під час свого відчайдушного стрибка, і одразу ж кинувся вперед, заносячи клинка. Навіть в такому стані він усвідомлював, що його нинішній ворог якось занадто вже зосереджений на комусь іншому.

І цим кимось могла бути тільки вона. Його наречена.