Леді Хаос

- На майбутнє я був би тобі дуже вдячний, якби ти не відходила від нас і не діяла на власний розсуд, зрештою ми тут разом як…

- Добре.

- …і тому… Що? – Гілеан повернувся до Морвейн, але жінка виглядала цілком серйозною і зібраною. Ані тіні звичайної зухвалості та жартівливості.

- Я сказала, що я згодна. Ти маєш рацію. Якщо ми будемо діяти злагоджено, у нас буде більше шансів як на успіх, так і на виживання.

- …Але ти все-таки пішла туди без нас.

- Думаю, наразі вже немає сенсу це обговорювати, - Морвейн на диво вдало спародіювала його тон, і навіть холодний вираз обличчя. – Зрештою, цей промах виправлено.

Хобарт пирхнув, але одразу ж став серйозним, як тільки погляд Гілеана звернувся до нього.

- То зараз…?

- Ми разом зайдемо всередину, оминаючи пастку біля порогу, - тон жінки тепер став нагадувати тон учня, у якого вчитель сто восьмий раз питає одне і те ж саме: рівний, монотонний, незацікавлений. – Потім, після тунелю, буде перший зал з трьома виходами. Там ми зупиняємось і дозволяємо Хобартові перевірити…

- Підеш з ним.

- Що, вибач?

- План дещо змінився, - спокійно пояснив Гілеан. – Ми вже з’ясували, що наші інструменти недосконалі. Тож підстрахуй його…

Він запнувся, втім все ж зміг вимовити.

- Будь ласка.

- Та без проблем, - Морвейн знизала плечима, але було помітно, що вона дещо повеселіла. – То що, рушаємо?

- Леді вперед! – вимовляючи це, Рейні виглядав так, наче видав достобіса вдалий та доречний жарт, але коли Морвейн скористалась можливістю і миттєво шмигнула в темне провалля кам’яного проходу, чоловік змінився в обличчі. І йому для цього не потрібно було навіть ловити на собі важкий погляд свого лорда.

Прохід в підземні переходи нагадував майстерно оброблену печеру. Високе кам’яне склепіння, що було видно ззовні, кроків через п’ять дуже плавно переходило в мармур, гладкий на початку і мозаїчний далі. Хоча з вулиці могло здатись, що вони увійшли в будівлю, не дуже високу і чимось схожу на стилізований старовинний храм, прикрашений декоративними сталагмітовими вежами, насправді це був лише початок довгого переходу під землею. Хоча в Тейвен-тара і існували звичайні вулички простонеба, найголовніші дороги та переходи були сховані під товщею каменю, що краще, аніж все інше, свідчило про важке і войовниче минуле проклятого міста.

Тунелі були широкі та просторі. Навіть в найвужчому з них можна було цілком проїхати каретою або возом, та ще і йти поруч із ним, не відчуваючи тисняви. В головних же артеріях було достатньо місця для понад чотирьох великих возів, виставлених в лінію. Не у всіх сучасних містах можна було зустріти стільки простору для руху. Втім, це якщо говорити про оригінальний, первинний вигляд тунелів. Наразі ж, стільки часу потому, вони вже не були такими зручними для пересування. Частина проходів обвалилась, місцями просіла підлога, час від часу в стелі виднілись проріхи, крізь які проглядало сонце. Каміння, сміття, уламки валялись всюди, а іноді звисали зверху, наче сталактити, які грозились будь-якої миті впасти на голову. Кожен звук породжував зловісне та спотворене відлуння, тому загін волів розмовляти якомога менше і пересуватись якомога тихіше, навіть не зговорюючись між собою.

На щастя, з ними була мапа. І, теж на щастя, в більшості вона відповідала реальності. Розходження ж зустрічались переважно там, де були обвали, які, скоріш за все, з’явились вже після створення мапи. Збігались також і пастки, невеличка частина з яких деактивувались через механічні ушкодження, вплив погоди та природних факторів, тож перші кілька кілометрів вони змогли здолати без перешкод, лише двічі змінивши бажаний напрямок через необхідність знаходити обхід, і безпроблемно долаючи всі перепони.

Поки Гілеан спирався на мапу, Морвейн просто вивчала навколишній простір. Хоча для цього в неї був цілком логічний мотив – потрібні їй квіти могли рости будь-де в цьому тунелі – виглядала вона при цьому так, наче потрапила в якийсь парк розваг, цікавий і сповнений дивничок, а поводилась сумирно лише тому, що дала обіцянку супутникам, які склали їй компанію в цій веселій пригоді. Це трішки бісило Гілеана, проте він і сам не міг до кінця зрозуміти чому саме. Розум підказував, що йому має бути байдуже на її ставлення до всього цього, поки жінка діє розумно та обережно, і не створює клопотів. Втім, якийсь посмак, якесь дивне відчуття на межі усвідомлення змушувало його час від часу зиркати в сторону Морвейн, переконуючись, що все в порядку, і вона ніде не встигла нашкодити.

Все дещо змінилось, коли вони увійшли в зал, значно меншій, аніж попередні, і, разом із тим, найбільш пошкоджений у порівнянні з тим, що їм вже зустрічалось на шляху. Колись куполоподібна, наче половинка від ідеальної сфери, стеля прогнила і провисла всередину великими шматками мармуру, що висів на зігнутих і скручених металевих спицях і тросах, а дерев’яні сидіння, які нагадували самі себе лише дуже і дуже віддалено, прогнилі та майже безформні, створили ідеальний простір для того, щоб накопичувати пил та вологу і дощову воду, що проникала ззовні. Тепло ж, що надходило знизу, відчутно підігрівало як камінь, так і повітря, додаючи останній необхідний елемент в цю мікроекосистему. Знаходитись тут було небезпечно, та ще й слизько від місцевої подоби мха, який вкрив більшу частину підлоги, але для Морвейн цей зал був наче скарбниця, оскільки ідеально відповідав умовам, в яких зазвичай росла потрібна їй Пекельна Квітка.

- Всім гуртом йти не варто, - Морвейн повернулась до Гілеана, не стільки радячись з ним, скільки ставлячи перед фактом. – Я швиденько все обшукаю і повернусь. Можете або почекати мене тут, або рушити далі. Я наздожену, якщо що.

- Ми почекаємо, - відповів чоловік, ледь не додавши «але будь обережна». Зрештою, поки що ця жінка поводилась досить розумно, щоб навсправжки попереджати її про це, а поза цим контекстом подібні фрази можуть бути сприйняті нею як своєрідний елемент флірту та піклування, чого Гілеан категорично не бажав. Його вже і так сіпало від того, як вона майже кожну ситуацію намагалась вивернути так, щоб нагадати йому про їх умовний «шлюб» та уявне кохання.

Поки чоловік поринав у свої думки, Морвейн встигла дістатись першої купи сміття і, очевидно враховуючи можливість наявності магічних та механічних пасток, обережно її перевірила, так нічого й не знайшовши. Друга купа була значно більшою, та ще й заваленою великим шматом мармуру зверху. Хобарт вже сіпнувся було їй на допомогу, втім жінка і тут справилась самостійно, використавши уламок лавки – довгу пласку дошку – як важіль. Морвейн діяла так впевнено і вправно, наче для неї подібні заняття були не те, що не в новинку, а навіть дуже звичними, що знов сколихнуло в Гілеані певні підозри. Нарешті, в третій купі їй наче пощастило. Жінка спритно втиснулась між двома уламками каменю, що стояли підпираючи один одного, і висунулась раніше, аніж вся конструкція встигла завалитись на неї зверху, запилена, з подряпаними руками, але щаслива. Наближаючись до чоловіків, що сумирно чекали у потрібного їм виходу з зали, вона тримала щось у витягнутих вперед складених човником руках, і перш, ніж Гілеан встиг зреагувати, розвернула їх долілиць. Щось маленьке та швидке вилетіло вперед і врізалось в груди Рейні раніше, аніж хоч хтось встиг зреагувати. Врізалось і зависло, смикаючи рожевими лапками і хвостом.

- ААА!!! – голос Рейні, який нарешті усвідомив, що саме тільки що сталось, якось неочікувано злетів до верхніх нот, трансформуючись у фальцетний вопль. – ЗНІМІТЬ ЦЕ З МЕНЕ, ЗНІМІТЬ, ЗНІМІТЬ!!

- Та ладно тобі волати, це ж малесеньке мишенятко… - розгублено здійняла брови Морвейн, глядячи на чоловіка круглими очима.

- ЗНІМІТЬ! ЗНІМІТЬ ЦЕ! ЗНІМІТЬ З МЕНЕ!!

Але навіть якби хтось хотів йому допомогти, зробити це було б надзвичайно важко, адже чоловік метався наче навіжений, то кружляючи навколо своєї осі, то різко змінюючи траєкторію руху. Це тривало аж допоки Хобарт не схопив його за воріт біля потилиці і не трухнув так, що у чоловіка аж зуби цокнули. Цього виявилось цілком достатньо, щоб Рейні заспокоївся, точніше перелякано і збентежено притих. Хобарт тим часом повернув його обличчям до себе, і спокійно зняв мишеня, яке втрималось на своєму місці тільки справжнім дивом і було ще більш наляканим, аніж Рейні. Воно виявилось настільки маленьким, що цілком влізло в кулак Хобарта.

- Міледі зла, - похмуро вимовив він.

- О Боги, ти правий, - одразу визнала вона, - мені таки треба вибачитись.

Хобарт відпустив воріт супутника, і той присоромлено насупився, демонстративно обтрушуючи одяг. Морвейн зробила крок в його сторону, але останньої миті неочікувано оминула, ласкаво торкнувшись кулака Хобарта.

- Вибачай, маленький, - промуркотіла вона із помітно відчутною провиною та покаянням в голосі. – Я навіть уявити не могла, що дядя тебе так перелякає.

Рейні прочистив горло, відвертаючись і явно відчуваючи себе не на своєму місці.

- Я думав, це пацюк… павук. Так, я думав, що це отруйний небезпечний павук, - пробурмотів він собі під носа, але ніхто не звернув на це уваги. – Я, чесно, саме так і подумав, присягаюсь!

Хобарт тим часом трішки розперіщів пальці, не розтискаючи їх, але даючи жінці змогу подивитись на мишеня всередині свого кулака.

- В нього так серденько калата.

- От бідося, - Морвейн м’яко підхопила руку чоловіка і наблизила до неї обличчя. – Вибач, будь ласочка, я не зі зла.

- Треба відпустити, поки його удар не вхопив.

- Так, так, ти правий! Звісно.

Хобарт рушив до тієї купки сміття, з якої Морвейн витягла тваринку, і опустився на коліна. Жінка присіла поруч із ним. Обидва з придихом стежили за тим, як розтискаються пальці чоловіка, і як мишеня, замерши на мить від переляку, одразу ж шубовснуло в проміжок між плиткою і уламком деревини.

- Можливо, ви зруйнували його житло, - задумливо промовив Хобарт.

- Можливо, - після паузи підтвердила Морвейн і важко зітхнула.

- Нічого страшного. Думаю, рано чи пізно воно все одно б впало.

- Думаєш?

- Так, я…

- Не хочу влізати в ваше миле воркування, але вам не здається, що все це вже занадто? – сухий, холодний голос розлився по залу, і обидва винуватці одразу випрямились, ставши плечем до плеча, обличчям до Гілеана, що стояв навпроти них, схрестивши руки на грудях.

- Вибачте, я більше так не буду, - наче насварена дитина, Морвейн слухняно опустила голову, визнаючи свою провину.

- Я теж… більше не буду, - завагавшись, вторив Хобарт, викликавши у жінки ледь помітну посмішку, а у Гілеана важке зітхання.

- Боги, за що мені це все, - промовив він, потираючи повіки вказівним та великим пальцями правої руки.