Леді Хаос

Вона не з’явилась ані після вечері, ані до пізньої ночі, ані тоді, коли Гілеан змусив себе все ж лягти спати. Він довго ворочався на ліжку, борсаючись як у ковдрі, так і у важких думках. Корабель його розуму потрапив в сильний шторм, і його кидало з крайності в крайність, від більш-менш холоднокровного та зваженого обмірковування стратегії подальших дій до неочікувано бурхливого обурення порушенням слова зі сторони Морвейн; від фонового бажання провчити графа Вайза до пригніченого страху за життя дружини, бо як не крути, а це реально мало шанс стати причиною, чому вона так і не з’явилась (хоча легатичний зв’язок і не відсигналізував про це). Тож заснув він вже під ранок, коли темрява за вікном згустилась настільки, що нагадувала в’язке болото.

Прокинувся ж Гілеан від дивного відчуття, яке не одразу зміг осягнути. Тільки через кілька секунд до нього дійшло, про що саме сигналізувало тіло. Жіноча рука лежала на його талії, тепла плоть притискалась до його спини. Щоб переконатись, що йому це не наснилось, чоловік підняв краєчок ковдри. Рука і справді була там, перемотана бинтами, втім цілком взнавана. Миттєво прокинувшись і сповнившись обурення, Гілеан різко повернувся назад і одразу ж шубовснув з ліжка, сіпнувшись у зворотну сторону і прикусюючи язика, перетворюючи готову гнівну тираду на ледь чутне болісне шипіння.

За його спиною і справді опинилась Морвейн, з цим, власне, проблем не виникло. Інша справа, що по ту сторону ліжка виявилось ще одне тіло. Чоловіче тіло. Не мертве тіло. Незнайоме тіло. Чоловік просто дрих собі нахабно, похропуючи, розвалившись на чужому ліжку так, наче мав на це повне право, і якось занадто зухвало закинувши ногу на стегно Морвейн.

Миттєво зіпнувшись на ноги, Гілеан оголив меча і стрімкою безшумною тінню обігнув ліжко, наставивши лезо в сторону незнайомця. Але, опинившись з тієї сторони, ошаліло завмер на місці. Занадто вже знайомим було це породисте вольове обличчя, і це срібне й пишне, наче лев’яча грива, срібне волосся, що в безладді розкинулось по подушках. Хіба що цей був молодшим, а саме волосся помітно довшим.

- Так, це саме він, - нерозбірливо промичали по ту сторону ліжка, - ти не помилився. Це бастард Його Величності. Можеш звати його Лео.

Морвейн нарешті відірвала голову від подушки, явивши світу не тільки вм’ятину на щоці, але й цілком помітний, соковитий темний синець, і сонно зіщулившись втупилась на чоловіка.

- Так, я знаю, знаю. Його матір оригінальністю не страждала.

- Що ти… І це все, що ти можеш мені… Ні, ні, стоп. Я відмовляюсь в це вірити. Це просто якийсь дурний сон.

Гілеан нарешті опустив меча, з силою розтер обличчя вільною рукою.

- Ти не можеш так зі мною, - нарешті видав він і сам розуміючи, наскільки жалюгідно це прозвучало.

- Нє ну заради справедливості я маю тобі зізнатись, що відповідно до оригінального плану він наразі мав би бути у тебе в підвалі, - повільно сідаючи та позіхаючи, спокійно повідомила Морвейн. – Але він відмовився.

- …ти серйозно? – око Гілеана знову сіпнулось.

- Цілком і повністю. Можеш сам його спитати, - розвернувшись, Морвейн випростала ногу з-під ковдри і безцеремонно штурхнула Лео в бік, ледь не скинувши його з ліжка. У відповідь чоловік лише гучніше схропнув і продовжив спати, наче нічого і не сталось.

- Ти хоч… Ні, я не хочу цього знати.

Гілеан нарешті повернув меч до піхов. Його погляд сам собою повернувся до чоловіка на ліжку, вихоплюючи нові, раніше не помічені деталі.

- …Він старший.

Морвейн байдуже кивнула.

- Так. Найстарша дитина Його Величності, якщо точніше.

Останнє уточнення Гілеану було повністю байдужим. А от те, що його справді напружувало, так це те, що Лео явно виглядав старшим за спадкоємного принца. Це було найбільшою, найсуттєвішою і найнебезпечнішою проблемою на цей момент. І це вже не кажучи про те, що він виглядав значно більш схожим на власного батька, як зовнішністю, так і статурою. Настільки, що і тест на батьківство міг не знадобитись. Хіба що…

- Він справді?...

- Так. Можу поручитись. Ну або ж потримати його, поки ти проведеш хоч сто тисяч тестів на кревність із сам-знаєш-ким, - промовила Морвейн і якось по ідіотськи посміхнулась, виглядаючи зпросоні наче розплющена жабка.

- Це йому ти діставала Алдолум?

- Люблю тебе за твою надприродну кмітливість, чоловіченьку, - Морвейн показала йому кулак із випростаним великим пальцем, а потім повільно сповзла з ліжка, широко позіхаючи та почісуючи скуйовджене волосся.

Тепер, коли вона встала у весь зріст, виявившись одягненою лише в завелику чоловічу сорочку, Гілеан помітив, що в бинтах і синцях не тільки обличчя та рука. Жінка вся наразі виглядала так, наче напередодні вступила в бійку з гірською лавиною.

- А з тобою що?

- …Він не хотів приймати запрошення, - після паузи повідомила Морвейн, і Гілеан майже одразу зрозумів, що якщо в цьому твердженні і була правда, то лише дуже і дуже маленький її шматок. – То сраний Вайз ще не поїхав?

- То ти в курсі, що він приїхав? – питанням на питання відповів Гілеан, вперіщившись дружині в обличчя.

- Тому і поспішала сюди так швидко, як тільки могла. Не турбуйся. Він хотів розділити зі мною трапезу, то він це отримає… І до речі, вона твоя.

- …Що, вибач? – спантеличено перепитав чоловік, на мить втративши розуміння суті цієї розмови.

- Сорочка. Я ж бачу, як ти на неї зиркаєш. Не турбуйся, вона твоя.

- Що за нісенітниці ти верзеш? – огризнувся Гілеан, відвертаючись в намаганні приховати легкий спалах полегшення, який напружив і його самого. – Краще скажи, що ти плануєш робити.

- Ну, для початку прийняти ванну і привести себе в порядок. Потім поснідати з гівнюком і отримати наказ Його Величності. Потім дочекатись, поки він, нарешті, звалить звідси. Ну а після того нормально вибачитись перед тобою за затримку і пояснити дещо.

Гілеан знову повернувся до дружини, з подивом виявивши, що вона змогла підкрастись до нього впритул майже безшумно. Їх обличчя опинились на відстані долоні одне від одного.

Опанувавши себе, чоловік спокійно промовив:

- Радий, що ти усвідомлюєш необхідність як пояснень, так і вибачень.

- Рада, що ти теж за мною скучив, - посміхнулась Морвейн у відповідь, нахабно закидуючи йому руки на плечі.

- Коли це я таке казав? - випростався він, намагаючись відхилитись подалі, і разом з тим не дати їй побачити легку усмішку, що виникла на слові «теж».