Леді Хаос

- Я категорично проти цієї божевільної ідеї.

Гілеан застібнув ґудзик манжета і поправив рукав. Свіжовипрана сорочка виглядала ідеально, без жодної зморшки чи нитки не на своєму місці. Для нинішньої погоди вона була занадто легкою, шкіра ніби без перешкод відчувала легкий протяг, що йшов від зачиненого вікна. Втім, це була приємна, свіжа прохолода, яка скоріш бадьорила, аніж заморожувала. А бадьорість була наразі надзвичайно вчасним станом.

- А тепер скажи мені щось, чого я ще не знаю, - сухо відізвався він, про всяк випадок поправивши комір, який і без того лежав на своєму місці, ніби вкладений під лінійку. Потім з певним жалем потягнувся за важким теплим сюртуком, розвішаним на спинці стільця. – Леді Хаос?

Можна було не уточнювати, Рейні одразу зрозумів, що саме бажає дізнатись лорд Леворіан.

- Здається, я вже розповідав вам про неї. Ця особа має… ем… дещо ексцентричну репутацію і… час від часу стає епіцентром… некомпліментарних пліток, - підбираючи слова, відповів чоловік, відводячи погляд в сторону. Але вже наступне речення він промовив, заглядаючи лорду прямо в очі. – Просто повірте мені на слово, мілорде, зв’язуватись з нею дуже погана ідея.

Гілеан завмер на середині руху, повернувшись до підлеглого і задумливо зіщулившись.

- Чому мені зараз здалось, що ти ані жодного слова не сказав щодо її родини чи походження?

Рейні відповів гримасою, піджавши губи і прикривши очі в саркастичному прищурі. Але відповідати все ж довелось.

- Тому ще мені це невідомо. І, здається, нікому не відомо. Єдине, що можна стверджувати, це те, що вона або таки належить до якоїсь родини з вищого кола аристократів, або ж має дуже впливових друзів при Дворі. Ну або і те, і інше, - Рейні задумливо скосив очі, зіщулився ще більше. – Можливо вона шляхетного походження, просто не з Рійхелу?

Це справді могло б дещо пояснити, втім, з іншої сторони і значно ускладнити все інше.

- Маю сумнів, - прокоментував Гілеан, неспішно надягаючи сюртук. М’яка тканина кольору теплого молока приємно контрастувала з холодною білизною сорочки та непроникною чорнотою жилета і такого ж кравата, який попри всю скромність свого дизайну надавав вигляду чоловіка особливого витонченого лоску.

- Ну так, ви праві. Високих гостей з-за кордону суспільство знає поіменно, а низьким навряд чи спустили б з рук все те, що витворяла Леді Хаос.

- Тож я повторюю своє питання: леді Хаос?

- Леді Евервінд… скажу так, якщо я правильно зрозумів те, що вчора відбулось на ринковій площі – така поведінка цілком у її стилі.

- Мезальянси, коханці, бастарди, борги, кредити, заставлене майно?

- Як не дивно, нічого такого, що могло б стати по-справжньому небезпечним для репутації лорда Леворіана, мілорде. Принаймні нічого такого я пригадати не можу. Втім, - Рейні одразу ж виправив себе, - по-перше, я можу і справді не все пам’ятати, а по-друге, занадто високим є шанс, що до моєї відповіді варто було б додати «поки що нічого такого».

- Тут навіть сперечатись не буду, - Гілеан остаточно переконався в тому, що наразі виглядає відповідно своєму високому статусу і відвернувся від дзеркала, нарешті зустрівшись поглядами з двома іншими, що поки що сиділи мовчки за столом трошки віддалі, уважно дослухаючись до розмови. – Є що додати?

- Навіть якщо леді Евервінд свята, в чому особисто я щиро сумніваюсь, і навіть якщо Лігатум не був би забороненим, - заговорив один з них, - я все одно радив би вам відмовитись від цієї угоди. Зрештою, зв’язати навіки дві душі так, щоб їх не змогла б роз’єднати сама смерть, це не жарти. Ви ж пам’ятаєте, чому Лігатум взагалі заборонили, мілорде?

- З іншої сторони, вона могла просто запропонувати це лише як доказ серйозності своїх намірів, - знизав плечима інший. – Леді продемонструвала схильність використовувати дещо… специфічні формулювання для висловлення своїх думок. Я дійсно сумніваюсь, що вона говорила про це прокляття навсправжки.

Гілеан задумливо кивнув. Дійсно, така можливість і справді існувала. Якою б ексцентричною не була ця особа, при здоровому глузді вона ніколи б не запропонувала незнайомому чоловікові подібної угоди, на яку навіть далеко не всі до без тями закохані згоджувались йти. А якщо все ж це не жарт, то треба було б тричі обміркувати всі плюси і мінуси навіть простої розмови з подібною божевільною, не кажучи вже про серйозну угоду.

«Отже, Легатум»

Легатум був старовинним закляттям (чи то пак прокляттям), створеним ще за часів існування справжніх магів, і фактично мав пов’язувати душі двох людей в самому прямому сенсі цього слова. Колись давно воно було популярним як серед закоханих, так і ділових партнерів, підданих у вищих верств аристократії, але не дуже довго. Тяжіння до подібних способів вираження вірності швидко зійшло нанівець, коли стало зрозуміло, що зв’язок цей має занадто багато проявів, які, до того ж, були непередбачуваними і могли проявлятись по різному від людини до людини. Смерть одного легатора цілком могла потягнути за собою і швидку гибель іншого. Бували випадки, коли цим зв’язком передавались важкі захворювання, або ж навіть поранення, в тому числі й на великій дистанції. Відбутись могло будь-що, але найголовніше – легатори ніколи не могли нічого зробити одне одному, бо навіть спроба викликала жорстоку відповідь вищих сил, яка при цьому, за несправедливим, але обов’язковим правилом обрушувалась на обох учасників зв’язку – як винуватця, так і невинного. Хоча, варто все ж визнати, дехто користувався і цією неприємною властивістю.

«Хоча ні, найгірше це те, що розірвати угоду неможливо»

Останньою краплею, яка призвела зрештою до заборони використання Легатума, стала подія Червоної Ночі десь із півстоліття тому, коли легатор зміг якимось чином підняти з мертвих спочилого на полі боя короля Мортаніса, і той перетворився на щось справді жахливе, позбавлене свідомості і розуму, але спрагле до крові та жертв.

…Що, втім, зовсім не означало, що втиху Легатум не використовувався там, де його носіїв не змогли б відстежити чи звинуватити у використанні забороненої магії. Гілеан цілком міг зрозуміти тих, хто наражав себе на подібний ризик у певних обставинах та з відчайдушною потребою, але прилічувати себе до числа подібних вже точно не бажав.

Але. Завжди було це «але». Тож, але якщо ця жінка все ж говорила не алегорично, а цілком конкретно, і якщо вона справді знала про нього так багато, як намагалась показати, то просто так не стала би ризикувати, запропонувавши герцогу, і, що ще важливіше, хранителю Королівських Архівів Монтеверн подібного явного порушення закону. Навіть висловлені в жартівливій формі подібні закиди могли вартувати дворянину титула чи навіть майна, тож навряд хтось при здоровому глузді став би пропонувати подібне… не маючи суттєвої на те причини.

- Варто спочатку вислухати її, - нарешті, висловився Гілеан, перехопивши занепокоєні погляди своїх супутників. – Я хочу знати, з чим маю справу.

Рейні важко зітхнув, але вираз його обличчя давав зрозуміти, що він цілком усвідомлює мотиви свого лорда і попри все своє невдоволення відмовляти нікого не збирається. А ще, скоріш за все, йому і самому було дуже цікаво. Як і іншим двом, хоча вони і старались цього не показувати.

- О котрій призначено зустріч?

- На дев’яту, мілорде.

- Ні, я мав на увазі леді Евервінд.

-… На дев’яту, мілорде.

Гілеан змірив чоловіка важким поглядом, зітхнув.

- Отже, вона вирішила обрати цей шлях?

Ніхто з трійці не вимовив ані звуку у відповідь, але цього і не потребувалось.

***

Столичний Дворець Его Величності Едара Блумхейра, короля Квітолії, виглядав дуже оригінально. Яскраві та барвисті прикраси, стрічки й ліхтарики дивно комбінувались із простою та грубою архітектурою старовинної фортеці з її низькими стелями, масивними дверима, маленькими віконичками-бійницями та невеличкими кімнатками, які поєднувались одна з одною в подобу заплутаного лабіринту, скупо заставленого різнокаліберними меблями, скоріш за все привезеними пращурами нинішнього правителя за часів їх активних завойовницьких походів за межами трьох союзних королівств. На фоні темних важких стін, які більше підійшли б оформленню в’язниці, аніж дворця, всі ці убранства нагадували маленький рожевий бантик на загривку скуйовдженого та розгніваного ведмедя – людожера.

Гілеану доводилось схиляти голову кожного разу, коли він перетинав черговий поріг, яких на його шляху вже трапилось немало, і це напружувало. Здавалось, ніби це зроблено спеціально, щоб змусити його проявляти повагу до короля та його сімейства проти його власної волі. Але ще більше його напружувало те, що він не знав, чого йому очікувати. Якщо б з рівняння прибрати леді Евервінд, яка наразі начебто очікувала його в залі прийомів Його Величності, то існувало одразу кілька варіантів розвитку подій, які Гілеан прорахував наперед ще до того, як ступити на землі Квітолії. Хоча шанс провалу місії був невисоким, самого факту його можливості було достатньо, щоб розробити стратегії на будь-який можливий передбачуваний випадок… але всі вони не враховували появу настільки вагомої змінної, яка, до того ж, була занадто непередбачуваною, щоб усвідомлено корегувати плани по ходу.

«І все ж я десь чув про неї», - напружено розмірковував чоловік, копирсаючись в пам’яті. Те, що ці спогади не давались йому в руки вже не перший день, доводило, що події мали бути не дуже значущими, втім і зовсім дрібничкою їх теж назвати не можна, оскільки най і слабкий, але відбиток у свідомості вони все ж залишили. І це теж було тривожним дзвіночком.

Нарешті слуга, який слугував Гілеану поводирем, відступив в сторону, зігнувшись у шанобливому поклоні і відкриваючи прохід, який вів в яскраво освітлену кімнату по ту сторону.

- Лорд Леворіан, майстер Монтеверну! – оголосив церемоніймейстер, і Гілен рішуче ступив через поріг, відсунувши в сторону свої сумніви та важкі роздуми. Наразі від нього вимагалась максимальна увага та вміння швидко реагувати на будь-які зміни в ситуації, тож відволікатись не вартувало. Все це можна було б обміркувати і потім.

- Вітаю, Ваша Величносте, - ввічливо схилив він голову, миттєво зорієнтувавшись в просторі і знаходячи поглядом грубу подобу трону, що стояв не прямо навпроти дверей, як в Рійхелі або ж в дворцях більшості поважних королівств, а по ліву руку, в кутку, на не дуже високому тронному камені. - Для мене велика честь бути вшанованим вашим запрошенням.

Випрямляючись, чоловік окинув поглядом простір навколо себе. Невеличкий зал зі стелею дещо вищою, аніж у інших кімнатах, важезний дерев’яний довгий стіл з лавками, гобелени на кам’яних стінах, кілька слуг, кілька придворних і… Леді Евервінд з надзвичайно задоволеною посмішкою в підозріло інтимній близькості до трону короля, який виглядав цілком звичним до подібної фамільярності та навіть ніби втішеним цим. На суворому бородатому обличчі застигла широка посмішка, очі підозріло поблискували в яскравому світлі десятка гасових ламп.

- Радий вітати вас, лорде Леворіан, - голос Едара Блумхейра звучав до пари замку, такий же грубий, важкий і низький, ніби ричання звіра. При чому, як не дивно, статурі короля він не зовсім відповідав, адже Его Величність виявився на диво худим. Високим і худим, мов та шпала, а з урахуванням густої скуйовдженої бороди – мов та швабра. Але, попри всю недоладність цієї зовнішності Гілеан все одно відчував загрозу чоловіка навпроти. Едара Блумхейра однозначно не вартувало недооцінювати. – Шкода, що ви не заглянули до мене одразу ж після прибуття.

Гілеан був готовий до подібного коментаря і навіть набрав в груди повітря, щоб озвучити заздалегідь підготовлене пояснення, проте король продовжив говорити.

- Втім ваша чарівна дружина вже все мені пояснила. Я все розумію, - він перевів погляд на Морвейн і та відповіла йому якоюсь занадто масляною та багатозначною усмішкою, що явно натякала на зв’язок значно більший, аніж дружній. Око Гілеана нервово сіпнулось. – З великим жалем і скорботою я також погоджуюсь відпустити вас додому вже сьогодні, як просила ваша дружина. Хоча це і було дуже давно, але я пам’ятаю, як молодятам не йметься побути наодинці.

Він хмикнув, а потім нарешті знов повернувся до Гілеана.

- Тож спростимо цю церемонію. У мене вже все готово, - король скупо махнув рукою, і один із дворян, що до того просто мовчки стояли неподалік, майже не рухаючись, підніс гостю згорток паперу, з краю якого висіла на шовковому шнурі королівська печатка.

Гілеан швидко пробігся очима по тексту і не втримався від того, щоб одразу ж зиркнути на короля, аби переконатись, що це не жарт, і правитель Квітолії дійсно не тільки відкликав Хортів, але й надавав майже необмежений, в тому числі і в часі, доступ для Лорда Леворіана в більшість місць королівства, включаючи й два з п’яти Заборонених Міст. Це було настільки неочікувано, що чоловік навіть розгубився, втрачаючи безцінний час замість того, щоб, як велося, ввічливо подякувати за такий подарунок.

- Бачу ви вражені, лорде Леворіане, - знову хмикнув король, задоволено запустивши пальці в бороду. – Чесно кажучи, я і сам не очікував від себе подібної щедрості. Пишайтесь, ви – перший дворянин, і навіть не квітолійський! – який отримав королівський дозвіл на відвідування Аржат-махала і Тейвен-тари!

Цього разу Гілеан зміг вчасно опанувати себе, вклоняючись вже значно нижче, аніж минулого разу.

- Цей дар, Ваша Величносте, настільки визначний, що я ледь можу знайти слова, щоб висловити свою вдячність.

- О, я це бачу, - звеселився король, а потім знову переглянувся з Морвейн, виглядаючи при цьому з нею як змовники, які задумали якусь капосну витівку. – То ви задоволені моїм подарунком?

- Більше, ніж Ви можете собі уявити. Але ж…

- Тоді не будемо втрачати час, - перебив його король. – Перейдемо власне до церемонії.

- Церемонії, Ваша Величносте?

- Так, звісно. Лігатум, - король подивився на Гілеана так, ніби був щиро здивований розгубленістю свого гостя. А той і справді виявився настільки збитим з пантелику, що не одразу зміг сформулювати відповідь. Погляд його ковзнув по обличчях інших присутніх, але всі, що дворяни, що прислуга, виглядали так, наче нічого надзвичайного не відбувається, і мова йде про якусь дрібницю, типу винагороди якого-небудь камергера за достойну службу додатковою мірою золота, а жодним чином не про заборонену прокляту магію. – Зізнаюсь щиро, я навіть вражений вашою рішучістю зробити це.

- Я теж, Ваша Величносте.

Гілеан перевів погляд на «леді Леворіан», яка саме в цей час рушила до нього впевненою та рішучою ходою. Обличчя її трохи змінило вираз і набуло вигляду не дуже лестної поблажливості. Не спиняючи швидкості, вона припала – а радше врізалась – до тіла чоловіка, обвиваючи його шию руками і притискаючись до грудей.

- Це лише аванс, - прошепотіла вона в його вухо, лоскотнувши шкіру теплим диханням, а потім додала вже значно голосніше. – Відтепер ми будемо навіки пов’язані одне з одним, коханий. Ти радий?

- Безмежно, - процідив Гілеан крізь зуби, але все ж зміг зобразити усмішку на обличчі. – Повірити не можу в таке… щастя.

Явно уловивши слово, яке мало б прозвучати замість «щастя», Морвейн смішливо зіщулила очі, а потім гнучко, наче змія, перетекла в сторону, підхоплюючи чоловіка під ліву руку.

- Ми готові, Ваша Величносте.

Король з очікуванням втупився в обличчя Гілеана, бажаючи побачити від нього підтвердження, і майже не вагаючись той кивнув.