Леді Хаос

Бульйон вистиг.

Гілеан отримав чашу з супом настільки гарячу, що ледь утримував її в руках, втім його голова була так переповнена думками, що сніданок встиг повністю вистигнути ще до того, як він зробив перший ковток. Рейні, який в інших обставинах за цей час прочитав би цілу лекцію на тему того, що потрібно гарно харчуватись, щоб перемагати, тепер просто мовчки сидів поруч, так само не зводячи погляду з нерухомої леді Евервінд.

Пройшла десь година з моменту, як вони дали їй ліки, проте жодної зміни не спостерігалось.

Повернувся Хобарт. Він спустився в діру у стелі, ніби велика вправна мавпа, користуючись руками на рівні з ногами, жваво збіг по завалу. Кинув швидкий погляд на жінку на підлозі, і тільки потім повернувся до свого майстра.

- Мілорде, радий бачити, що вам вже краще.

- Що там?

Хобарт присів поруч, підігнувши ноги і прийнявши чашу з бульйоном від Рейні. Відпив, зморщив носа.

- В місті дуже великі руйнування. Судячи з траєкторії ураження, пастка мала спрацювати дещо інакше, бо пошкодила ще кілька механічних в радіусі метрів трьохстах в сторону хвильового ударного потоку.

- Щось суттєве?

- Ні. Більше схоже на перестраховку, але чисто про всяк. Дуже недбала робота, зроблено явно на відчепись.

- Щось ще?

- На жаль, жодних слідів… не збереглось. Але я знайшов три входи в тунелі, які нам підходять для подальшого просування. Два з них… ну, нові.

Судячи з цієї інтонації, чоловік мав на увазі, що провалля утворились після цього вчорашнього вибуху, що в цілому мало рацію, але водночас давало причини підозрювати появу і нових завалів під землею.

- Спускався?

- Так, у всі три. Жодних пасток чи чогось підозрілого. На мою думку, один з них підходить нам найбільше. Новий.

- Але?

Хобарт знову відпив бульйону, задумливо пожував губи.

- Якщо вони поставили пастки…

- Думаєш, артефакта там вже немає?

- Я б сказав, що так, але…

- Але?

- …Я б все ж перевірив. Те, що вони ставили пастки, не означає, що самі дістались мети. Зрештою, проблема не тільки в лабіринті.

Хобарт мав рацію. Тайвен-тара називалась проклятим місцем не тому, що така страхітлива репутація допомагала змушувати інших триматись якнайдалі. Більш того, Гілеан вже навіть підозрював, що до цього часу їм не зустрілось жодної суттєвої перешкоди тільки тому, що ті, хто йшов перед ними, встигли зачистити цю частину тунелів. Інше питання, що він на їх місці скоріше б ставив пастки вже дорогою назад, навіть якби мав інший шлях відходу. Чисто для перестраховки. Але щось в тоні Хобарта змушувало його напружитись.

- Якщо ти думаєш, що достатньо лише того, що ми вже тут, тож чому б не… - почав було суперечити Рейні, але Гілеан його перервав.

- Ми вже втратили значно більше часу, аніж розраховували. Ти точно певен?

Хобарт спохмурнів, втім все ж впевнено і вперто відповів:

- Так, мілорде.

Цього було достатньо. Гілеан кивнув, Рейні заткнувся, хоч все в ньому – і вираз обличчя, і поза – вказували на те, що він був незгоден з цим рішенням. Єдине, що зараз складало головну проблему, так це те, що чим далі, тим менше Гілеан бажав розлучатись з Хобартом, тим паче, коли він сам був настільки ослабленим та ошелешеним. Він зміряв Рейні оцінювальним поглядом, намагаючись зрозуміти, чи здатен його підлеглий дістатись з безтямною леді Евервінд хоча б до того місця, де він зможе випустити сигнальну ракету і передати жінку Торгвейну. Ніби щось таке відчувши, чоловік дещо невпевнено спитав:

- А ви… Ви нічого не відчуваєте через… ну… Легатум?

Тоді, в кареті, кілька днів тому, його серце стиснулось лише від думки, що леді Евервінд варто позбутись. Але тепер, після того, що сталось вчора… Мабуть, якесь перевантаження чи втрата чутливості, чи ще щось таке, спровоковане настільки сильним напором магії. Зрештою, це ж був магічний зв’язок.

Чоловік покачав головою. Хобарт і Рейні, які не зводили з нього напружених поглядів, майже водночас відвернулись. Один знову уткнувся в свою миску, інший почав порпатись в своїй сумці, щось там шукаючи.

- А м’ясо? – раптово спитав Хобарт.

- Що?...

- Я знаю, скільки у нас запасів, тому не треба ля-ля мені тут. Де в цій водичці хоч щось пожувати дорослому, виснаженому чоловікові? Як ти думаєш, на скільки мене вистачить в такому небезпечному місці з такими-то харчами?

Брови Рейні полізли вгору, на обличчі з’явився вираз обуреної ошелешеності.

- Ти що, бляха, верзеш?

- М’ясо, кажу, де? М’ясо! Навіть вода з калюжі і те…

- Я ТОБІ КАДИК ВИГРИЗУ!

Це був навіть не голос, а рик, злий, агресивний, але не дуже гучний, а від того ще більш страшний. Всі троє чоловіків завмерли на своїх місцях, розгублено впершись поглядами в жінку, яка раптово сіла, широко розчахнувши очі.

«Вона… отямилась?» - пронеслось в голові Гілеана, але він навіть і сам не розумів, що зараз відчуває – шок, подив чи полегшення. В приміщенні стало так тихо, що було б чутно, навіть якби муха чхнула. Але замість мухи звук видав Хобарт.

- Схоже, вона збіса голодна, - все ще розгублено промовив він, а потім всміхнувся. – Міледі, м’ясо будете?

- Та звісно ж буду! - одразу ж відгукнулась жінка, і тільки після цього повернулась до своїх супутників, ніби тільки-но помітила їх існування. Простягнула руку. – Давай!

_____________

Так, це відсилочка) Хто пойняв – той пойняв.