Леді Хаос

На щастя жінка йшла не дуже швидко, тому чоловіки встигли наздогнати її, навіть не напружуючись. Втім, сказалось і те, що вона різко зупинилась, не досягнувши широкої арки входу. Між темним проваллям порталу і Морвейн залишалось метри два, ба навіть трішки більше, але вона чомусь навіть не думала продовжувати свій рух чи намагатись роздивитись, те, що, можливо, чекає її по ту сторону порогу. Ні, вона якось трішки відсторонено втупилась в невиразну гірку каміння, що була навалена зліва. Найзвичайнісінька суміш кількох каменів кладки, що були вибиті зі своїх місць, та уламків мурування стіни від будинку поруч. Сміття, якого в покинутому місті має бути достатньо, і яке часто є його невіддільною ознакою.

- Якого милого ти…

- ЗАМРІТЬ!

Голос Марвейн не був гучним, проте сприйнявся якось гостро, наче окрик або навіть ляскіт хлиста в повітрі. Обірваний на півслові Гілеан завмер на місці, хоч і з певним сумнівом, а ось двоє інших чоловіків зреагували майже інстинктивно, підпорядкувавшись наказу леді Евервінд. І перш ніж хтось з них встиг запитати у неї, що саме сталось, вона якось дивно, ніби краб, покрокувала боком в сторону каміння, виглядаючи так, наче намагається протиснутись у вузький коридор. Досягнувши мети присіла, обережним рухом розгребла купку, смикнулась і зашипіла, засунувши кінчика пальця в рот, як інстинктивно робить дитина, коли вколеться.

А тим часом чоловіки напружено роздивлялись обриси сигілу, накресленого на землі. Він ледь помітно сяяв, і, мабуть тому, той, хто його створив, прикрив малюнок купкою камінців.

- Свіжий, - прокоментував Рейні. Він виглядав так, наче згоряв від цікавості, але боявся навіть поворухнутись. – Щось я його не впізнаю.

- Це леворійський, - спокійно відгукнулась Марвейн, озираючись на чоловіків. – Не той, що я думала, але близький до нього. Можете розслабитись, головне ближче до входу не підходьте. Наразі це мінімально безпечна відстань.

Чоловіки коротко перезирнулись. В них на шиях висіло по дорогому, надзвичайно потужному медальйону, який мав би відсигналізувати про наявність подібних пасток та інших неприємних сюрпризів, але жоден з них навіть зреагував. Не кажучи вже про те, що на їх карті були відсутні примітки щодо небезпеки перед входом. Але найпідозрілішим, звісно, було те, що знайшла пастку саме Морвейн, та ще й одразу впізнала, що це таке і як воно працює. Свіжу пастку, варто було б зазначити.

- Ну і як її деактивувати? – спитав Гілеан, нічим не видаючи своїх думок. – Скільки це займе?

- Поняття зеленого не маю, - відгукнулась жінка, знову збивши своїх супутників з пантелику. Вони явно очікували іншої відповіді, і ця суміш розгубленості з недовірою, що проступила на їх обличчях, була навіть в чомусь кумедною. – Що? Те, що я впізнаю патерн, ще не означає, що я в цьому розбираюсь.

- Як ти взагалі його вирахувала? – Гілеан нарешті зрушив з місця, наближаючись до сигілу. Яку б гру не затіяла ця жінка, якийсь час йому доведеться їй підігрувати. Принаймні до того моменту, поки сам розклад, хоча б в загальних рисах, не стане йому зрозумілим.

Замість відповіді Морвейн мовчки підділа пальцем ланцюжок на шиї і витягла з-за ворота медальйон, майже такий самий, як у чоловіків. Але все ж дещо відмінний.

- Дивно, а наші не зреагували, - прокоментував Рейні, разом з Хобартом наслідуючи приклад свого Лорда. Невдовзі всі четверо вже стояли напівкільцем біля сигілу-пастки, уважно його розглядаючи. Морвейн схилилась трішки вперед, нависаючи над малюнком, і медальйон, що досі вільно висів назовні, одразу ж почав посмикуватись та пульсувати. Підтвердивши правдивість своїх слів, вона повернулась в попередню позу, скинула голову, заглядаючи знизу вверх в обличчя Рейні.

- А оновлення ви давно встановлювали?

- Ммм… що? – дещо розгублено перепитав він.

- Ну тобто ви попхались в прокляте місце не дізнавшись про найсвіжіші новини? Що, не чули про абгрейд ідентифікаторів? – з осудом уточнила жінка. – Ви ще скажіть, що не взяли із собою запас гідрокуль!

Чоловіки перезирнулись між собою. Рейні порозовів від сорому.

- Ой, та ладно, гідрокулі! – Морвейн переводила погляд з одного на іншого, ніби намагаючись зрозуміти, чи не піджартувують вони зараз з неї. – Кульки такі, розміром з перлини. Достатньо однієї, щоб повністю задовольнити спрагу, ну?

Вона навіть полізла в мішечок, що висів у неї на поясі і дістала одну таку – невеличку світло-блакитну сферу, яка вільно каталась по долоні жінки, на манір скла уловлюючи нечисельні проблиски сонця. А зрозумівши, що її супутники бачать цю штуку вперше, важко зітхнула, ховаючи кульку назад.

- Невігласи…

- Думаю, наразі вже немає сенсу це обговорювати, - сухо прокоментував Гілеан. – Виправимо цей промах, коли повернемось.

- Логічно, - на диво легко погодилась Морвейн, знову повертаючи увагу до сигіла на землі. – То що будемо робити?

- Ти справді не знаєш, що це?

- Ну, технічно… Воно дуже схоже на «трясучку». Це така штука…

- …яка викликає локальний землетрус на обмеженій ділянці території, - перервав її Рейні, радий, що хоч в чомусь виявився обізнаним. – Я чув про такі.

Втім, його радісний запал швидко згас під льодяним поглядом лорда.

- Так, вірно. Вони не так, щоб дуже популярні, через наслідки використання, втім доволі широковідомі. Але в леворійському варіанті «трясучки» ось цей елемент, - Морвейн обережно очертила пальцем в повітрі завиток, дублюючи той, що був намальований на землі, - інакший. І я не можу зрозуміти, що це. В оригіналі це як раз і є «поштовх». Але тут…?

- Тобто воно працює за принципом трясучки, але не трясе? – уточнив Гілеан. – Чи зміна одного символа змінює і інтегративне синергетичне вивільнення?

Морвейн задумалась.

- Ні, навряд, - зрештою, відповіла вона. – Леворійські сигіли доволі прості, бо це їх головний сенс. Власне, через доступність навіть новачкам їх і заборонили на території королівств. А окрім того…

Вона схилилась трішки нижче, спираючись на землю біля малюнку і майже торкаючись його медальйоном.

- … ось тут, бачите? Якби воно пов’язувалось, тут мало б бути єднання.

Гілеан сперся на коліно, присідаючи поруч із жінкою. Кілька секунд уважно розглядував патерн перед собою, а потім, обережно відсунувши Морвейн подалі і майже прикриваючи її рукою і плечем, лівою встромив короткий металевий кілок точнісінько в те місце, де малюнок сигіла трішки вигинався через нерівність ґрунту. Удар був миттєвий, без замаху, але дуже сильний та ідеально націлений. Покритий складними узорами кілок хруснув, потім спалахнув низьким синім полум’ям, а вже кілька секунд після того загорівся і сигіл, вигоряючи повністю і викидуючи сильний поштовх повітря навколо себе. Гілеану довелось схилитись вперед, щоб не впасти, Рейні і Хобарт мимоволі відступили, а Марвейн хлопнулась на п’яту точку. Втім, виглядала вона при цьому веселою, а навіть широко посміхалась.

- Непогано, чоловіченьку! Ви таки все ж щось та підготували! – похвалила вона.

Гілеан не став виправляти її і уточнювати, що вони ще не одружені, чи навіть те, що насправді вони доволі серйозно підготовлені до цієї подорожні. Замість цього він повернувся до неї та спитав:

- Помітила?

- Так, звісно. Затримочка! – вона клацнула пальцями. – Схоже, ця штука мала закоркувати вхід після того, як ми зайдемо.

- Схоже, - спокійно погодився чоловік.

Якщо це справді так, то тоді Морвейн вже виглядала не так підозріло. Якою б насправді не була її ціль, вона навряд би захотіла бути запертою з ними в цьому небезпечному місці, та ще й з обмеженим запасом припасів… Якщо, звісно тільки в її планах з самого початку не було «знайти» та знешкодити цю пастку, щоб справити гарне враження про себе.

«Леді Евервінд і гарне враження», - подумки прокоментував Гілеан та ледь помітно помахав головою. Точно. Бажання викликати довіру до себе та справити позитивне враження якось не дуже комбінувалось з тим образом, що міледі вже встигла по собі створити. Та і якщо вона так гарно його знала, як намагалась продемонструвати, то явно розуміла, що подібними трюками його не провести. Тоді будь-який мотив влаштовувати такі фальшиві пастки у неї відпадає.

Але якщо не вона, то хто це міг бути? Зрештою Рейні мав рацію – цей сигіл дуже свіжий. Навряд чи йому більш ніж тиждень, плюс-мінус.

- А чи, бува, не знаєш, чи не отримував хто останнім часом такий самий дозвіл на вхід?

- Мене запевняли, що ми перші за останні п’ять чи навіть більше років. І що всі попередні дозволи вже давно втратили свою силу, - підіймаючись, Морвейн перехопила уважний погляд Гілеана і, обтрушуючи одяг від пилу, уточнила. – Я теж готувалась, а ти як думав. Мені не дуже хочеться потрапити в якусь халепу, а тим більше через власну неуважність.

Рейні знову порозовів, вловивши в останніх словах шпильку на свою адресу, але від коментаря утримався. Гілеан випростався, поглянув на сонце, яке вже встигло значно піднятись над горизонтом.

- Обговоримо це іншим разом, - зрештою, у них було не так вже багато часу, особливо на те, що не мало практичного значення прямо тут і зараз. – Є щось ще?

Морвейн озирнулась по сторонах, уважно придивляючись і прислухаючись, ніби навіть і принюхуючись.

- Ніби більше нічого.

Гілеан повернувся до двох інших, що тихо стояли в стороні. Рейні знизав плечима, а Хобарт мовчки вказав пальцем в сторону порога біля входу. Гілеан кивнув, підтверджуючи, що помітив. Але й не помітити теж було складно, зрештою ця пастка була механічною і встановили її настільки давно, що камінець активатор став виділятись серед інших в кладці, залишившись єдиним, що все що стояв на своєму місці ідеально рівно. Погляд, кинутий на Морвейн, підтвердив, що вона теж бачить і цілком розуміє, що саме перед нею.

«Що ж, от і почалось», - подумав Гілеан, повертаючись до чорного провалля проходу.