Леді Хаос

- Дякую, друже, за те, що черговий раз віддано послужив своїй державі. Ми не забудемо твоєї вірності і твоєї мужності.

Його Величність з усмішкою поплескав Гілеана по плечу, наче батько, задоволений успіхами старшого сина, на якого він вже встиг звикнути покладати всі надії та не мав жодних сумнівів в тому, що той справиться навіть з найскладнішими завданнями.

Гілеан мовчки схилив голову, після чого отримав ще одну порцію похвали. Король безцеремонно та водночас турботливо скуйовдив йому волосся, за що заслужив виразне кахикання зі сторони свого радника, в очах якого читалось явне несхвалення подібної неформальності. Радника, звісно, вкотре проігнорували, що не додало йому гарного настрою. Але тут ще можна було посперечатись, хто наразі вибішував його більше – Його Величність, який вчергове наочно демонстрував найближчому оточенню свою щиру прихильність не найчистокровнішому дворянинові Рійхелу, ставлячи вискочку навіть вище за власного сина та спадкоємця і встаючи на його сторону навіть тоді, коли це йшло всупереч інтересам держави (в тому їх вигляді, в якому бачили це інші дворяни країни). Чи ж бо «герцог», який досягнув свого титулу не як пристало достойним представникам блакитної крові Рійхелу, а за допомогою того, що Його Величність звик називати «винахідливістю та розумом», а всі інші «вмінням не тільки вибратись з найглибшої дупи, а й повернутись звідти з сувенірами». Звісно ж, «сувенірами» в його конкретному випадку майже завжди було те, чого найбільше жадав король. І, що теж вартувало визнати, далеко не кожен раз Його Величність дбав виключно про інтереси Рійхелу, жертвуючи власними. Не зрідка як раз траплялось навпаки. Хоча навіть так Його Величність все ж примудрявся вчасно та вправно вирішувати будь-які проблеми та підтримувати в державі відносні спокій та порядок.

Не без участі все того ж вискочки Леворіана.

- Отже, твою нагороду ми ще обговоримо пізніше, - король нарешті покінчив з пестощами і повернувся до високого, вище людського зросту, дзеркала, щоб поправити парадний одяг, підібраний відповідно до неочікуваної та навіть непередбачуваної, але все ж святкової нагоди. Убрання сиділо на ньому ідеально, вигідно підкреслюючи все ще широкі плечі та вузьку талію чоловіка, та дозволяючи сірому зі сріблом волоссю розташуватись на стоячому комірі ніби грива благородного лева, прикрашена зверху стриманим, але елегантним обідком корони. – Якщо чесно, я планував нагородити тебе шлюбом з моєю донькою, Кларисою…

Кахикання радника перетворилось на якусь подобу захльобування, з якою чоловіку вдалось справитись не одразу, але і цього разу він був повністю проігнорований.

- …Але що ж поробиш. Ти мій друг, Гілеане, а друзі мають поважати вибір одне одного, навіть якщо не згодні з цим самим вибором.

- Вельми вдячний за вашу милість, Ваше Величносте.

- Прибережи свою ґречність, - хмикнув король. – Я чомусь впевнений, що ти ще хоча б разок, але пошкодуєш, що поспішив із цим шлюбом. Тим паче, що це ж не просто рішення, продиктоване вдячністю. Сам знаєш, наскільки Клариса захоплюється тобою. Цей шлюб міг би стати подарунком небес для всіх нас.

Відображення скосило погляд, намагаючись вловити хоча б найдрібніші зміни у виразі обличчя співрозмовника, але лорд Леворіан залишився звично незворушним.

Почекавши трохи хоч якоїсь реакції і не дочекавшись, король посміхнувся.

- Ну-ну, це всього лише слова, друже. Не сприймай занадто серйозно. Я ж сказав, що поважаю твій вибір, яким би він не був. А до речі…

Його Величність розвернувся обличчям до Гілеана і заговорницьки посміхнувся, з зацікавленням схиляючись ближче до герцога.

- …який він, твій вибір? Я її знаю?

Гілеан задумливо примружився, потім все ж кивнув.

- Думаю, це цілком вірогідно, Ваша Величносте.

- Ого, а це вже цікаво. Добре, не кажи ім’я, просто опиши, яка вона. Я спробую здогадатись сам.

- Ну, вона…

Цього разу пауза герцога вийшла значно довшою, а вираз обличчя з напружено задумливого перетік в розгублений, що зрештою трансформувався в зосереджено-скептичний.

- Навіть так? – розсміявся король. – Ти мене остаточно заінтригував! То яке слово ти намагаєшся підібрати? Наївна? Невибаглива? Чиста й непорочна?

- Оце вже ні, - трішки навіть занадто різко відізвався Гілеан, викликавши у короля заливистий регіт.

- Чесно кажучи, я побоювався що ти, як ті дурні з жіночих романів та простолюдинських уявлень про життя шляхетних синів Рійхелу, одружишся на якомусь дівча з народу, без роду-племені. Чи хоча б на «чесній та самовідданій» дочці якого-небудь збіднілого барона, - захоплений ідеєю несправдження подібної абсурдної можливості, Його Величність пропустив поза увагою погляд Гілеана, який на словах «без роду-племені» якось підозріло на кілька секунд ковзнув десь убік. – Справді, я навіть уявляв собі якось, як вона, вся така наївна та проста, як три копійки, буде повчати наших придворних інтриганок, а ти захищатимеш її від їх помсти наче той лицар в сяйнистому обладункові. Але це був би не ти, правда?

Він знову плеснув по плечу Гілеана.

- Але якщо не така, то яка ж тоді? Жіночна та чуттєва настільки, що очей не відвести, та достатньо підступна, щоб заманити в свої сіті самого лорда Леворіана? Або ж яскрава і обдарована, силою та величчю своєю рівна моєму любому другові? Чи, може, настільки екстраординарна, що затьмарила тобі собою весь білий світ?

«Підступна і яскрава майже настільки ж, наскільки екстраординарна, - подумки відповів Гілеан. – Хоча я б все ж підібрав дещо менш… компліментарні визначення»

- Вона… єдина у своєму роді, - нарешті промовив він, викликавши новий приступ реготу у співрозмовника.

- Ну тоді я точно маю особисто з нею познайомитись!

- Вона як раз мала прибути. Я приведу її до вас, Ваша Величносте.

Король схвально кивнув, відпускаючи Гілеана, і лише коли за ним зачинились двері кабінету, повернувся до радника з виразом обличчя, на якому не лишилось ані сліду від веселощів чи навіть усмішки.

- То ми все ще не знаємо, з ким маємо справу?

- Прошу вибачення, Ваше Величносте, - схилився в напруженому поклоні той. – Не схоже, щоб лорд Леворіан навмисно приховував її особистість, але…

- Але ви нічого не змогли розкопати, - обірвав його король, різко відвертаючись геть. – Ви знову розчарували мене, Міріліне. Вкотре.

І, не даючи чоловікові ані шансу на пояснення чи виправдання, рішуче закрокував до інших дверей. До дверей, які мали зрештою привести його до великої прикрашеної бальної зали, сповненої гостей навіть з інших країн. Гостей, які зібрались лише для того, щоб привітати лорда Леворіана, майстра Монтеверну, з його шлюбом, який став шоком для всіх, хто знав герцога особисто або хоча б чув про нього.

…Включно з Його Величністю, який дуже не любив подібних сюрпризів.