Dominus Vobiscum

…Коли ми повернулися з прогулянки, Катерина по-дружньому цьомкнула мене в щоку і пішла до себе в майстерню, яка була в неї прямо в домі, в одній з кімнат. Готуватися до чергової виставки, яка мала відбутися через два тижні. Я тим часом піднявся по сходах до дверей будинку і спинився перед ними. Мені не дуже хотілося іти додому: погода була чудовою. Тож я, згадавши свої молоді роки, всівся на поручні, анітрохи не думаючи про те, яке враження я справлю на поважних леді та джентльменів, які, проходячи повз мене, переживали лише про манери…

…Едвард Артура відразу не злюбив. Спочатку його ставлення до молодшого брата було швидше індиферентним. Він, скажемо так, не звертав уваги на нього і тільки міг час від часу кинути в Артура зім’ятим шматком паперу, коли той заходився плачем. На Ді не впливали жодні повчання та покарання. Анна ставилась до Артура набагато тепліше, ніж до нього. Він теж не міг не зауважити ніжність матері до малого – те, чого він сам ніколи не отримував від неї попри турботу, яка була більше “для галочки”. Я думаю, саме це послужило поштовхом до неприязні, але сам Едвард не підтвердив цього припущення. Він казав, що в нього є свої причини не любити Артура. Які саме – він так і не пояснив.

Якось, коли в мене був той рідкісний вихідний, я взяв Ді та Артура на прогулянку. Оскільки молодший ще був занадто малий, він не брав участі у нашій розмові. Едвард не зважав на брата – уся його увага була прикута до мене. Він задавав вкрай цікаві питання, які діти його віку здебільшого не задають. Я почувався поряд з ним вільно – він усе схоплював на льоту.

- То ви справді не хотіли мене, – швидше ствердно, ніж запитально зауважив він, коли я розповів йому про те, як зустрівся з Анною. – Як я і думав.

Я зітхнув і погладив його по темній голівці.

- Тату, пробач, – прошепотів Ді, притиснувшись до мене. – Я не хотів тебе засмутити.

- Ти не засмутив мене, – всміхнувся я, перебираючи його волосся, – ти всього лише нагадав мені, що я не найкраща людина.

- Ти найкращий, – палко вигукнув він. – Не смій казати, що ти поганий!

Я глянув у його блискучі очиська. В них розгорівся вогонь. Я хихикнув.

- Ти дивне хлопченя. Інші діти, певно, зненавиділи б свого батька. А ти…

- Як я можу ненавидіти тебе? – стенув плечима Едвард. – Ти не хотів мене і все одно не кинув мене. Не віддав у прийомну сім’ю… І мама не зробила аборт…

Я стріпнувся. Звідки Едвард в такому віці знає, що таке аборт? Я так і спитав його. Він поправив свій рукав та абсолютно спокійно повідомив:

- Від мами.

- Що значить – від мами? Як це вона тобі…

Я затнувся на півслові. Раптом мені згадалася не така давня сцена, коли я побачив Едварда, засмученого і заплаканого. Тоді він втік від мене, і я не знав, що з ним сталося. Тепер мені відразу без усяких пояснень стало зрозуміло, чого він розплакався тоді. Ця маленька подія за певний час стерлася з моєї пам’яті за всіма моїми обов’язками та проблемами. Я миттю перевів погляд на Едварда. Він кивнув.

- Мама не мені це казала. Вона розмовляла по телефону з кимось. Я зайшов попросити в неї дозволу подивитися журнал, де була твоя стаття. Він тоді був на полиці біля неї, і я не міг його дістати сам. Але побачив, що вона говорить, і не став турбувати. Все по телефону говорила. Дуже була засмучена чимось… і так про це казала в телефон. Казала, що краще б вона зробила якось аборт. Таке відчуття, ніби плакала. Потім відразу замовкла й глянула на мене. Помітила.

- І вона тобі пояснила, що таке аборт? Ти питав у неї? – поспитав я, відчуваючи нестерпний біль в душі.

- Ні, – заперечив Едвард. – Я вибіг з кімнати і потім, пізніше, заліз на диван і взяв з полиці тлумачного словника. Знайшов там це слово. То й усе. Я розплакався. І не міг заспокоїтись. А ти тоді вийшов з кімнати й побачив мене. А я втік, бо думав, що ти скажеш те саме.

Те, з якою спокійністю хлопчик говорив про це, збентежило мене. Але в нього, видно, тоді ж усе перегоріло, бо він не виявляв жодних емоцій під час розповіді. Говорив так, ніби переказував завчений текст, не маючи ніякого стосунку до його змісту. Я міцніше притиснув хлоп’я до себе, почуваючи себе головним винуватцем його болю. Він зарився обличчям у мою куртку і прикрив очі.

- Мені шкода, що ти не мав кому розповісти про… це, – сказав я, з непевністю вимовивши останнє слово.

Едвард подивився на мене своїми величезними блискучими очиськами.

- Ти був зайнятий, тату, – відповів він, не переймаючись тим, що займало мене. – Та й мама не винна. Якщо когось не хочеш, то це втомлює. Мабуть… Я радий, що вона не пішла до мене пояснювати нічого. Ти такий красивий, – раптом ні з того ні з сього сказав він, поправивши комір моєї куртки. – І Марк теж красивий, – додав син. – Чому він не став актором?

Я не зміг стримати усмішки. Мені згадалося, що свого часу я сам задавав собі таке саме запитання. Моя любов до дитини все росла й росла.

- Розумієш, рідний, – пояснив я, – Марк не мав на меті стати музою режисерів. Це суперечить його релігійним переконанням про стриманість та адекватну самооцінку. А ти думаєш, що його сутана не підходить йому?

- Дуже підходить, – енергійно закивав Едвард. – Вона личить його фігурі. А він мені хто? Якщо тобі опікун, то мені він… прийомний дідо? Є таке?

Я не знав. І не став цього приховувати.

- Може, і є. Швидше за все…

Тут Артур почав рюмсати. Я відволікся на нього, а в очах Ді відразу спалахнули злісні вогники. Він відвернувся від нас і втупився в розчахнуте до половини дерево, що стояло неподалік. Його ревнива поведінка ставала все помітнішою для мене. Мій старший син буркнув:

- Ти любиш його, правда?

Я повагався з відповіддю. Я знав, що знову завдам йому болю, якщо скажу, що люблю Артура. Він знав, що Артур був більш очікуваною дитиною і що його мати не ставилась так до Артура, як до нього самого. Причин такого фаворитизму я не знав і питати, чесно скажу, не збирався. Тому я, заледве заспокоївши малечу, повернувся до Ді. Його очі тепер горіли не захопленням, а злістю. Я обійняв його. Син ткнувся в мою футболку і прошепотів:

- Скажи, що ти хоча б любиш мене більше. Будь ласка.

Я не знав, що відповісти. Едвард сприйняв моє мовчання загрозливо спокійно, але різко встав і посунув додому. Я встав за ним. Раптом Ді знов озвався:

- То ти так і не сказав, хто мені Марк.

- Взагалі, прямо кажучи, він тобі ніхто. В його документах на опікунство не було зобов’язань щодо моїх власних дітей чи… кгм… згадок про ступінь споріднення з ними. Але йому подобається вважати тебе своїм другом.

- Я хотів би, щоб замість мами в нас був Марк, – безхитрісно мовив Едвард. – Тоді б ми були щасливіші.

Того ж вечора я засів у себе в кімнаті, готуючись до чергового робочого дня. Наступного ранку мені треба було їхати в інше місто у відрядження на конференцію викладачів, тож я збирав речі на кількаденну подорож. Едвард попросив у мене дозволу подивитися мої недопрацьовані ще статті. Я недбало кивнув, – мовляв, читай, якщо хочеш. Він схопив зі столу якийсь рукопис та впився в нього поглядом. Як він мені по секрету сказав якось, йому давно кортіло почитати мої роботи. Ще з тих пір, як він років у чотири дізнався, що я “пишу історії”. Та він боявся навіть заїкнутися про свої бажання, допоки наші з ним стосунки не стали теплішими.

Я тим часом подзвонив священику. Він, як я й просив, сходив до лікаря, і той запропонував йому, серед інших порад, перестати працювати так багато. Певна річ, це для Марка було майже непосильною задачею, адже він настільки звик до такого розпорядку, що не міг отак відразу змінити своє життя. Після кількох гудків Марк таки зняв трубку, і я почув тихе:

- Я слухаю.

- Привіт, Марку, – озвався я, – то ти все ж послухався лікаря, еге ж?

Була саме шоста година вечора, а Марк зазвичай залишався в церкві допізна, тому я не думав, що застану його вдома. Подзвонив же я йому саме для того, щоб перевірити, чи він хоч намагається дотримуватись порад лікаря. Марк кахикнув пару разів і слабко засміявся.

- Я ж знаю, що ти розсердишся і засмутишся, якщо я проігнорую його поради, – прокоментував він. – Хоча це було нелегко.

- Я розумію, – відповів я. – Ну, як у тебе там справи?

- Гм… Старший отець пішов… так би мовити, на пенсію, і не скажу, що я занадто засмучений, – обережно, але чесно розпочав Марк.

Я кивнув сам собі, знаючи, що Марк не був великим прихильником патетичних християнських спічів старшого отця та ставився до нього лише зі стриманістю справжнього віруючого. Нерідко, коли я ще був підлітком, то помічав, як під час недільних служб із дітьми за участю отця Йоганна отець Марк проводив кісточками пальців по губах, непомітно стираючи мимовільну посмішку з вродливого обличчя. Його вроджена делікатність та християнська сумирність не дозволяли йому відкрито глузувати зі словесних трактатів на кшталт “Джаз і гнів Господній: Чи є між ними зв’язок?” І саме через подібні відверто дегенеративні лекції, які проводив отець Йоганн після служби та читання Біблії, його любив Мартін. Звісно, і я свого часу відвідав кілька таких лекцій, поки до мене не дійшла їхня безглуздість. Сталось це після того, як мене відібрали в Мартіна, ага. З часом, треба зауважити, Марк таки вмовив колегу припинити займатися розповсюдженням дурні серед неокріплих умів. Одначе старший отець продовжував займатися цим словоблуддям у приватних розмовах (особливо в присутності неповнолітніх). Але й не можна сказати, що Йоганн був зовсім поганим. Марк відзначав його терплячість і відразу до матеріального.

- І що, ти тепер один? – поцікавився я.

- Ні, – знов кахикнув Марк. Трохи помовчавши, ніби збираючись з силами, додав: – Вчора прибув новенький священик, зовсім молодий, прямісінько з семінарської лавки. Дуже милий на перший погляд хлопчина. Вогонь в очах і палке бажання навернути всіх на правильний шлях. Тільки я попросив його провести годину Ісуса з дітьми, він відразу понісся виконувати прохання.

Я засміявся. Цей товариш вирішив довести свою професійну придатність з першого ж дня. Марк, почувши мою реакцію, сказав з лагідністю в голосі:

- Не глузуй, зіпсований хулігане. Він же не може бути індиферентним.

- Не буду, пане Монт, – мугикнув я. – Як ти почуваєшся?

- Як-як… Як завжди. Трохи втомлююсь, але коли перестав залишатись допізна, то якось легше.

- Ясна річ. І навіть не думай поновлювати цю свою згубну звичку.

Марк попросив передати привіт моїм дітям. Я пообіцяв, що передам, і поклав трубку. В цей час Едвард закінчив читати мій рукопис і поклав його на стіл. Поклав, одначе, незграбно, і зачепив стосик з паперами. Вони розлетілися по підлозі. Ді відсмикнув руку і винувато подивився на мене.

- Пробач, – прошепотів він, зіщулившись.

Я зітхнув. В колишні часи я б, може, і вилаяв його. Але тепер я не міг (та й не хотів) карати його чи навіть зауваження робити. Я всього лиш попросив його допомогти розібрати листки з текстом. Він кинувся швидко-швидко перебирати папери. Його маленькі пальчики та гострозорі оченята були хорошими асистентами. Ми з ним за кілька хвилин розіклали всі папери й розсортували за темами. Ді підповз до мене й обійняв за талію. Я занурився пальцями в його волосся і поцілував у тім’я.

- Дякую.

- Я сумуватиму за тобою, тату, – якось апатично мовив хлопчик. – Ти колись візьмеш мене з собою?

- Коли ти підростеш, Ді.

Хлопчик без ентузіазму кивнув.

- Коли ти повернешся?

- За шість днів.

Ді здригнувся. Йому була неприємна сама перспектива залишитися разом з Анною та Артуром наодинці. Але він нічого не відповів, приготувавшись чекати на моє повернення. А я думав, чи говорити з Анною про той інцидент, чи залишити все в минулому.