Dominus Vobiscum

…Невелика проблема – написати тези до статті. Набагато більша морока їх потім розвинути та написати повноцінний і цікавий матеріал. Я вирішив подзвонити Маршалові та поцікавитись його прогресом. Надзвичайно працьовита молода людина, він міг здатися лінькуватим неробою через те, що все робив ніби знехотя та через силу. Лише люди, які працювали з ним, знали, що він палав своєю справою і що колеги та головний редактор його цінували навіть без журналістської освіти. Власне, він сказав мені якось, що таки піде колись до університету, але не раніше того часу, як заробить достатньо грошей, щоб навчатись якісно. Пам’ятаючи свій досвід навчання і роботи одночасно, я не міг не погодитись, що його рішення правильне. Ніхто не збирався підганяти його. Та він нікому й не дав би підганяти себе…

…Артур недовго прожив з Анною. Вона померла. Про її смерть я почув від Марка, коли приїхав вимотаний з відрядження ввечері. Марк вийшов зустріти мене й зі звичною м’якістю сказав, що в нього дуже погані новини. Я відразу захвилювався:

- Що сталось? Розказуй.

Марк ледь чутно повідомив:

- Анна померла. Тільки що дзвонили з поліції.

В душі все скрутилось. Анна, не старша за мене, цілком, як ми всі, включно з нею, вважали, здорова жінка – і раптом померла? Я сперся спиною на вхідні двері.

- Як це – померла?

Хоч і ніколи не любив Анну й не був з нею близький духовно, я все ж не хотів, щоб її не стало. Її образ постав переді мною таким, як я її бачив біля будівлі суду, – дещо втомленою, але акуратно зачесаною, в строгій спідниці й в сюртуку.

- Від серцевого нападу, – пояснив Марк.

- Від серцевого нападу? – повторив я, все ще намагаючись перетравити інформацію.

Марк кивнув.

- В неї якось раптово заболіло в грудях, Артур злякався, подзвонив у швидку… Але врятувати не змогли.

Я звів очі й подивився на отця. Він стояв мовчки, чекаючи на мої подальші дії. Я спитав:

- А Артур… Як він?

- Плаче, – зітхнув Марк, – принаймні плакав, коли поліцейські дзвонили. Вони дозволили йому сказати пару слів. Треба їхати. Вони чекають, не можуть залишити Артура самого. Так що…

- Я зараз же їду туди, – докінчив я.

Марк тільки кивнув.

- Ти на мотоциклі? – швидше ствердно спитав він.

- Саме так, – кинув я, вже вибігаючи з будинку.

До Артура я прибув уже далеко за північ, жахливо перевищуючи швидкість. Виснажений, розбитий, боячись за молодшого сина, я влетів у квартиру, що була чогось незачинена. В кімнаті сиділи один поліцейський та заплаканий, очевидно нажаханий Артур. Хлопчик відразу кинувся до мене й обійняв за шию. Я притис його до себе, мало не задихнувшись від тривоги. Поліцейський подивився на мене:

- Сержант Дюбуа. А Ви?

- Я батько Артура. Колишній чоловік Анни, Альберт Монт, – представився я, старанно намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Поліцейський кивнув та потиснув мені руку:

- Співчуваю, пане. Дякую, що так швидко приїхали.

- Дякую Вам. Дякую, що залишилися з моїм сином.

Сержант підняв долоню:

- Це мій обов’язок, пане Монт.

- Я тут, маленький, – тихо мовив я, гладячи Артура по голівці. – Зараз повернуся. Тільки до мами зайду. Я нікуди не дінуся. Добре?

Син кивнув, ледь трусячись.

Я відпустив його й зайшов до Анни.

Вона лежала в сусідній кімнаті на ліжку. Кімната, й так невелика, стала зовсім маленькою від присутності в ній мертвої людини. Своєрідного антуражу додавали зашторені вікна, через які не пробивалося світло з вуличних ліхтарів, роблячи кімнату схожою на склеп. Анна майже не змінилася, хоча смерть вже наклала на її обличчя свій незмивний відбиток. Бліде, витягнуте обличчя відразу привернуло мою увагу. Хоча в кімнаті було зовсім темно (я не ввімкнув світло), її фігура в червоному платті чітко виділялася на білому простирадлі, а обличчя майже зливалося з подушкою, тому з іншого кінця кімнати на перший погляд могло здатися, що на ліжку лежить людина без лиця. Тільки сірувато-бліда пляма, обрамлена волоссям. Я зітхнув. Не відчував у своїй душі пустки, яка з’являється після смерті когось любого серцю, проте якась непевна туга ворухнулась в мені. Все ж Анна була великою частиною мого життя, і я не міг викреслити її зі своєї особистої книжки. Та й не збирався.

По щоці скотилась сльоза, яку я втер.

Витяг із шафи покривало та накрив Анну. Вийшов з кімнати й закрив двері. Артур дивився на мене широко розкритими очима, сидячи у вкрай незручній позі прямо на підлозі й очевидно не помічаючи цього. Я опустився на підлогу біля нього й обійняв його. Артур ткнувся мені в шию.

- Не бійся, синку. Не бійся.

Він випручався, встав, пішов до тіла матері, схлипуючи. Я ж, вирішивши не нав’язуватися йому, попрямував на кухню розібрати справи з сержантом. Все робив механічно, майже на автоматі. Мої проблеми та обов’язки відійшли на другий план, я думав винятково про молодшого сина, про його душевний стан, про його нещасливе личко.

Він довго мовчав після того, як сержант пішов. Дивився на поставлену перед ним чашку з чаєм. За деякий час глянув на мене й таки мовив:

- Знаєш, вона… Їй було дуже боляче. Пекло в грудях дуже сильно. Потім вона сказала, що ти будеш найкращим татом для мене, якщо вона помре… А медики приїхали через кілька хвилин після цього.

В мене щось стиснулось усередині. Хоч Анна не любила мене, вона все ж думала про мене в останні хвилини, навіть якщо тільки як про батька свого сина. Я згадав наше перше побачення. Воно не було дуже романтичним, але все ж приємним спогадом. Як Артур мені пізніше повідомив, Анна теж згадувала те перше побачення без смутку і навіть іноді з усмішкою.

Майже повна чашка чаю так і залишилась стояти на столі, коли я повів Артура в ліжко. Але він відмовився лягати в спальні й пролежав усю ніч у вітальні біля мене, беззвучно плачучи. Наступного ранку я звернувся в похоронне бюро.

На похороні вранці вихідного дня було не дуже багато людей: декілька подруг і співробітників Анни, її начальник, її товариш, в якого вона була закохана, Марк, Едвард, Артур і я. Едвард не хотів іти на похорон, заявивши, що це не його справа. Але я все ж умовив його востаннє побачитись з Анною. Він здався тільки тому, що я попросив його. Вдягнув свою уніформу та приїхав до нас автобусом. Зустрічав його Артур. Сам попросився і наполягав. Едвард не зронив жодного слова на шляху до квартири. Артур не наважувався заговорювати з роздратованим старшим братом. Мимохідь кинувши вітання на автовокзалі, Ді твердим, суто солдатським кроком вирушив у потрібному напрямку, не звертаючи уваги на Артура, який мало не побіг за ним. Ця очевидна зневага ще більше роз’ятрювала рани хлопчика, але він не показував цього, боячись нарватися на зверхні насмішкуваті ремарки.

Хмарного ранку ми зібралися на кладовищі біля розритої ями, яка мала тепер стати останнім притулком Анни. Я неуважно слухав молитви священика, більше думаючи про душевний стан Артура. Він переживав її смерть болісно, його мучило відчуття втрати й невизначеності. Опіка над ним автоматично перейшла до мене, і я не мав турбуватися хоча б про це. В той же час Артур тепер мав пристосуватись до життя без любої йому людини.

Марк стояв непорушно, як статуя, склавши руки в смиренній позі, не зронивши ані слова. Тільки раз за всю церемонію, під кінець, я почув від нього тихеньку фразу, звернену швидше до неба, ніж до будь-кого з присутніх у цей момент біля нього:

- Requiescat in pace.

Коли все було закінчено, та присутні почали збиратись на поминки, я побачив, як Артур відійшов від публіки в затінений куточок під деревом, наче силует від того хлопчика, що я знав. Він плакав, втираючи сльози кулаками й соромлячись своїх почуттів. Він ненавидів показувати свої почуття в присутності Едварда.

І навіть тут, на похороні своєї матері, він думав про Едварда. Він думав про те, що Едвард скаже про нього. Ховався насамперед від Едварда та від його осуду. Сам Едвард стояв поруч з Марком та без будь-якого виразу на обличчі розглядав свіжу могилу. Він дуже добре приховував знуджений вигляд в очах, не бажаючи привертати увагу людей своєю неприйнятною в даній ситуації поведінкою.

Я вже зібрався йти до Артура, аж раптом Едвард повернув голову в той бік, куди відійшов брат, і повів губами. Подумавши якийсь момент, він зітхнув, розвернувся по-солдатськи точно та попрямував туди. Я пробував спинити його, щоб він не зачіпав Артура, але старший син тільки відмахнувся від мене, лише сказавши, що знає, що робить. І тут я побачив найдивнішу сцену в своєму житті. Найдивнішу тому, що вона була абсолютно непередбачуваною.

Едвард підійшов до брата й без жодного слова обійняв його. Обійняв уперше в житті. Артур, певно, не дуже зрозумів, що то був Едвард, і вчепився в нього, плачучи на його плечі й уже не втираючи сліз. Едвард не відпускав Артура, повільно гладячи його по голові. Так він заспокоїв брата.

Я ошелешено дивився на це видовище. Потім перевів погляд на Марка, який при всій своїй стриманості все ж мав здивований вигляд. Він явно був не менш зачарований цим втішанням, ніж я. Ми не промовили ані слова й навіть не обмінялися кивками. Просто стояли й дивилися на цю маленьку сумну й водночас зворушливу картинку.

Коли до Артура все ж дійшло, що його обіймає старший брат, він відсахнувся від Едварда, ніби нажаханий думкою, що той зараз кине яке-небудь гостре образливе слівце. Але той стояв з відкритим і – що приголомшливо – теплим поглядом та чекав на Артура. Артур, повагавшись, знову притулився до брата. Я по губах Едварда розібрав, що він прошепотів: “Мама завжди буде з тобою”.

- Все-таки смерть зближує людей як ніщо інше, – зронив Марк.

Артур слабко всміхнувся Едвардові.

Того дня вони стали рідними братами.

Увечері того ж дня, по прибутті на квартиру я почув, як Артур спитав Едварда:

- Ти не ненавидиш мене?

Навмисно недбала, але наповнена ніжністю відповідь Ді зігріла мене:

- Ні. Ти ж мій брат, правда?