Dominus Vobiscum

…Вдома Артур всівся послухати музику, поки я заходився переглядати свої записи в численних блокнотах. Обидва мої сини дивувались, як я не заплутувався в стенографічних карлючках і односкладових скороченнях, якими були густо списані всі мої записники, але я лише всміхався. Врешті вони вирішили, що їхній тато – чарівник слова, й відлипли від мене. Я згадав про пропозицію Маршала й вирішив накидати певні тези, щоб потім їх не забути. Цікаво, коли він розгребе свої справи?.. Відшукавши в шостому блокноті трохи місця, я виокремив його двома лініями та опустив ручку на папір, недбало дослухаючись до легкої ненав’язливої музики, що линула з кімнати сина. Не великий прихильник року, що був вкрай популярний зараз, Артур більше полюбляв регтайм. Ту пластинку, що він зараз слухав, купив йому Едвард…

…Катерина запалила чергову цигарку:

- І Маршал все одно любить мене. Дивна дитина.

- Ну… Мій син теж любить мене, хоча я не найкращий батько.

- А в тебе ж що? – покосилась з інтересом Катерина на мене.

- Спочатку ти докінчи свою історію.

Катерина гмикнула й кивнула.

Перший успіх прийшов до неї, коли Маршалу виповнилось п’ять років. Одного дня, у вихідний, вона вирішила піти до парку прогулятись, коли Роберт залишився з Маршалом удома. Вона захопила з собою папку, папір та олівці. Всівшись на першій лавці, яку вона побачила, Катерина заходилась малювати всіх перехожих людей.

Вона не помітила, як поряд з нею сіла статечна леді в чорному капелюшку й рукавичках до ліктів. Видно, в леді був неабиякий зір: вона помітила, що саме Катерина малює. Помовчавши якусь хвилину й споглядаючи роботу молодого таланту скоса, леді кінець-кінцем подала голос: “Ви гарно малюєте, панно. Ви не могли б отак намалювати мене?”

Катерина озвалась не одразу, не зрозумівши, що це було звертання до неї. Та ось їй здалося, що ніхто не відповів, тож вона повернулась, таки вгледівши сусідку: “Це Ви… до мене?” “Саме так, – підтвердила леді. – Я готова заплатити.”

Так Катерина стала здобувати собі ім’я та славу, користуючись задоволенням леді, якій сподобався її майже фотографічний портрет. Літня жінка стала розповідати своїм подружкам і друзям з “вищого світу” про нове дарування. За деякий час Катерині довелося залишити роботу в редакції, бо створювати портрети новоспечених замовників та приділяти час редакції стало неможливо.

День свого звільнення та отримане того ж дня крупне замовлення, яке тепер мало влаштувати її нову кар’єру, Катерина відсвяткувала великим тортом, трьома букетами квітів та десятьма гелієвими кульками, які приперла додому до ошелешеного Роберта. Як тільки вона пояснила йому причину радості, він понісся відкривати шампанське. Маршал вибіг з кімнати, почувши щасливий сміх мами. Притиснувшись до неї, спитав, що сталось. Він не звик до такої збудженої та щасливої матері, тому був дещо наляканим. “Іди сідай за стіл, дитя, зараз їстимемо тортика”, – замість відповіді мовила Катерина. Маршал не змусив її припрошувати його. І вже за столом вона в деталях розповіла про свій успіх, про крупне замовлення у вигляді цілої сім’ї з п’ятьох чоловік, в якій усі хотіли мати власний портрет її руки, і про майбутню славу.

Таким чином, її життя налагодилось. Дуже швидко вона стала популярною та почала подорожувати. Літню леді вона не забувала і особисто їй малювала всі портрети безкоштовно в якості подяки. Роберт до того часу був підвищений до головного метрдотеля і пишався своєю подругою, не відчуваючи жодної заздрості.

Коли Маршалові виповнилось чотирнадцять років, в нього з’явилась подружка. Його мати на той час об’їздила мало не весь світ, іноді беручи сина з собою. В основному він жив із батьком, але завжди чекав на маму, а вона не забувала про свою незвичну сім’ю. Тоді ж художниця розповіла синові про те, як кинула його в лікарні, що Маршал сприйняв нібито спокійно.

Їй була не байдужа доля сина, і вона приглядалася до його подружки. Врешті вона дізналася, що ця дівчинка була наркоманкою й вживала кокаїн, який брала хтозна-де. Тоді Катерина затрималась у Роберта й вирішила поговорити з сином. Якось увечері, коли вони пили чай утрьох, Катерина зачепила тему стосунків сина з його подружкою. Вона сказала, що їй не дуже подобається ця особа і що вона воліла б не бачити її поряд з Маршалом. Син огризнувся у відповідь, сказавши, що вона цілком нормальна людина. “А те, що вона вживає наркотики, для тебе абищиця?” – спитала Катерина. І тут Маршал спалахнув, кинув чашку на стіл і гірко кинув їй: “Вона хоча б не кидає мене, як ти!” І вибіг з дому. Катерина застигла на місці. Роберт подивився на неї. Вона зблідла, в неї на очах з’явились сльози. Катерина кліпнула пару разів, втерла солоні краплі й кивнула ніби сама до себе. “Він має рацію”, – тихенько мовила вона й пішла до своєї кімнати. За півгодини вона покинула дім Роберта, поцілувавши його в щоку. Вона вирушила на потяг, щоб більше не вертатися сюди. Їй стало ясно, що вона таки була нікудишньою мамою і мала зникнути тепер з життя своєї дитини, а не повчати її.

- Дурню я тоді зробила, – сказала Катерина, дивлячись на цигарковий дим. – Треба було бігти за ним, просити пробачення, а я… Повелася як остання егоїстка.

За деякий час Маршал повернувся додому, несучи букет з ліліями. Спитав у батька, де мама. Роберт відповів, що вона пішла, щоб більше не псувати життя Маршалові. Той кинув квіти на тумбочку в вестибюлі й, заледве дізнавшись, куди пішла мама, помчав за нею.

Він нагнав її вже тоді, коли вона чекала на свою чергу пред’явити квиток провідниці. Маршал відразу побачив невисоку фігуру, що нагадувала хлопчика-підлітка з коротко стриженою головою. Він підбіг до неї, розштовхавши натовп, і припав до неї. “Мамо! Мамо! Будь ласка, пробач мені, мамо!” Він плакав, притискаючись до неї, не зважаючи на погляди присутніх. Катерина, все ще засмучена, нерозсудливо відштовхнула його й подала провідниці квитка. Тоді Маршал знавісніло вирвав квитка в жінки й рвучко роздер його на шматки, кинувши їх на вітер, що підхопив біленькі клаптики й розвіяв їх. Катерина дивилась на нього широко розплющеними очима, як і провідниця, явно шокована таким зухвальством. Маршал же пропікав свою матір заплаканими очима, чекаючи на її рішення. “Не кидай мене.” Катерина зітхнула, відпустила свого чемоданчика й міцно обійняла сина. Він вчепився в неї, знову розплакавшись. Провідниця не заважала їм. Тільки коли Маршал відпустив Катерину, все ще тримаючи її за руку, м’яко уточнила, що пані, певно, не поїде. Катерина мовчки кивнула й повела Маршала до таксі. Він прихопив її чемоданчик й поволік за собою.

- Більше ми не конфліктували. Ніколи. Він пробачив мене і мою недоладність. І кинув ту дівчинку. Розповів її батькам про її залежність.

Роберт загинув за кілька тижнів після того інциденту. Рятуючи чотирирічне дівча з-під коліс п’янючого водія, він сам втрапив під машину й помер у лікарні. Маршал важко переживав смерть батька, а Катерина втратила кращого товариша. Хлопець став жити з мамою. В нього розвинулась клінічна депресія, яка продовжувалась майже рік. Маршал замкнувся в собі й виходив з дому тільки в школу, де з нього слова треба було витягувати кліщами. Тільки недавно депресію вдалось вилікувати з допомогою відомого психіатра, до якого звернулась іменита мати. Так смерть Роберта ще більше підштовхнула Катерину й Маршала одне до одного. З тих пір вони стали практично нерозлучні.

- …Ось, в принципі, й усе, – закінчила Катерина, гасячи цигарку. – Маршал навіть не стільки небажана, скільки неочікувана дитина. Ми пробачили одне одного й стали найкращими друзями.

Я кивнув.

- Співчуваю. Щодо Роберта. Це жахливо – втратити найбільшу підтримку.

- Ти, певно, добре знаєш це? Багато чого побачив на війні?

- Я втратив бойового товариша на війні. Я намагався не дуже дозволяти цьому впливати на моє життя. Але війна вдарила по моїй психіці, по моєму загальному стану… А потім ще й усе інше навалилося, і я почав шукати професійну допомогу. А де працював Роберт? В якому готелі?

Катерина покрутила в руках запальничку.

- В “Континенталі”. А що таке?

- Нічого… – пробурмотів я.

Мені згадався той адміністратор, який підкинув інформацію про архівні документи. Це було якраз у “Континенталі” в тому місті, де жила сім’я Катерини. І його усмішка була кривуватою, він був схожим на того молодого чоловіка, що я бачив на малюнку Катерини на її виставці.

- В нього була кривувата така усмішка, правда?

- Саме так. Він не міг усміхатися повністю через давню дитячу травму обличчя, – сказала Катерина. – Не міг ворушити обома сторонами губ. Чого ти питаєш?

- Я просто згадав, як якийсь адміністратор в “Континенталі” з такою усмішкою свого часу дав мені цінну інформацію для моєї статті. Я думаю, що це був Роберт. Я бачив його портрет у тебе в галереї, і мені здалось, що я його десь зустрічав.

- А-а-а… Роберт мені розповідав про молодика-журналіста, якому за деяку плату підказав, де шукати…

- Архівні матеріали, – довершили ми в унісон фразу.

Катерина розцвіла.

- Правда ж, він милий був? – На її обличчі сяяв усміх.

- Милий… А головне – корисний, – мугикнув я.

- Він був адміністратором. Бути корисним – його основний обов’язок, – підперла щоку долонею Катерина.

Я зиркнув на годинника. Була четверта година ранку, скоро мало світати. Йти спати було вже безглуздо, тому я запропонував чашечку кави, щоб збадьоритись. Катерина пристала на мою пропозицію та запалила чергову цигарку.

- Quid pro quo, – сказала вона. – Тепер твоя черга розказати мені про своє життя.

- Розіллю каву по чашечках та почну…