Dominus Vobiscum

…Я почув голос Артура з сусідньої кімнати. Він подзвонив якомусь своєму товаришеві і зараз балакав з ним про майбутній свій виступ на шкільних спортивних змаганнях. Футболом він не горів, як свого часу я, але все одно став захисником шкільної команди. Як одного разу повідомив мені його тренер, Артур був доволі сильним гравцем і мав перспективи. Його, одначе, не приваблювала кар’єра футболіста. Він більше цікавився спокійними видами діяльності, а футболом займався для підтримки фізичної форми. Я ж тим часом вийшов з кімнати Едварда і прикрив двері. Забрів на кухню та заварив чаю. Крикнув Артурові:

- Ти поїв?

- Ага! – почулося з іншої кімнати. – В кафе ходив з друзями.

В кафе ходив… Ну-ну. “Закінчить говорити – насварю”, – подумав, чудово знаючи, що ніколи не зачеплю його.

- …Свої реферати з впливу Госпітальєрів на епоху Хрестових походів підготуйте на наступний семінар. Усно презентувати не треба, я перевірю їх сам. Хто не принесе – зніму п’ять балів з підсумкової оцінки. Всім все ясно? Питань нема?

- Нема!

- Добре, – відповів я, складаючи папки на стіл. – Тоді всі вільні. Гарного дня.

Студенти безладно потягнулися до виходу. Я вже був зібрався виходити й собі, але уздрів біля виходу з аудиторії одну зі своїх учениць, не дуже здібну, але старанну дівчину. Нічим особливо не примітна, вона була, як про таких кажуть, пробивною та нахабнуватою. Певно, через те, що народилася в провінційному містечку, яке на карті не одразу побачиш, і не хотіла туди вертатися. Пізнала смак великого міста. Звинувачувати її в бажанні зачепитися за місто й мати краще майбутнє я не мав права. Однак мені були не до вподоби її методи. Не раз я бачив, як вона мало не відкрито вішалася на вдвічі, а то й втричі старших за неї “татусів”, якщо бачила в них щось варте уваги. Гроші та власну квартиру, наприклад. Але я не її батько, щоб щось казати.

Поцікавився, в чому була причина затримки.

- Я… пане Монт, я хотіла спитати, якого обсягу має бути реферат.

- Мінімум дві сторінки, не більше чотирьох. Я ж казав, – приховуючи втому, дещо роздратовано відповів я.

- Казали? – з псевдо-невинним хихиканням перепитала вона. – Пробачте, я не дочула. А що Ви робите сьогодні?

- В мене таке відчуття, що це не Ваша справа, панно, – мовив я ввічливо, однак твердо. – І не потрібно задавати подібні питання викладачеві.

Я вже вийшов з аудиторії, але почув її голос:

- Чому ж, пане Монт? Ви симпатичний і не монах. Я теж ніби нічого…

Я повернувся до неї:

- Ідіть готуватися. Лише на красивих оченятах Ви не виїдете. Я за “нічого” ставити оцінку не збираюся.

Я не став чекати на її відповідь та пішов собі в інше крило корпусу. Мені було гидотно на душі, я знав, що вона просто так не відстане. І мав рацію.

Наступного дня побачив її у себе прямо під кабінетом. Вона сиділа, підібгавши ноги під себе і поклавши сумку поруч з собою. Я зітхнув і підійшов, ставши над нею.

- Щось сталось?

- Ви подобаєтеся мені, – без вагань повідомила вона. – Я… Я закохана.

Я не стримав короткочасного сміху.

- І Ви так відверто про це заявляєте? Мало не вдвічі старшій за себе людині?

- Вік не проблема.

- Панно, мені не дуже віриться у Вашу закоханість. Ви мене навіть не знаєте.

І тут її щоки спалахнули.

- Але я справді кохаю Вас! – вигукнула вона.

- Та невже? – поспитав я вже м’якше, знаючи, що маю поводитись обережно. – Чого ж Ви тільки пару тижнів тому чіплялися до нашого директора атлетики?

- А він від мене не відмахувався.

- Вичерпна відповідь.

- Що ж, добре, – відкинула вона пасмо волосся, встаючи. – Я хочу Вас. Просто хочу. Мені подобається Ваше військове минуле. Я знаю, що Ви теж не проти. Ви не стариган і не імпотент же. Я не збираюся використовувати Ваш статус… Ви ж одружений.

Це нахабство розлютило мене.

- Замовкни, – тихо гаркнув я. – Вимітайся звідси й іди до гуртожитку. І більше ніколи не смій навіть натякати на подібне.

Вона подивилася на мене зі злістю, яку провокує зачеплена гордість, і з високо піднятою головою зникла з поля зору. Я ж зайшов до свого кабінету та без сил сів за стіл. Я відчував, що моїй роботі в цьому закладі надійшов кінець. Не знаю, чого мені так подумалося тоді, але я розумів, що це був найочікуваніший фінал. Тільки якщо вона не відчепиться від мене.

За якусь часину вийшов. Перестрів того самого директора атлетики, хоч і привітного, але водночас самозакоханого чоловіка. Я зупинив його і спитав:

- Це правда, що Ліза спала з тобою?

Цей дещо зверхній товариш ніколи не відхрещувався від приписуваних йому статевих перемог та пишався ними. Саме це, певно, не сприяло нашим приятельським стосункам, оскільки я не уявляв себе другом людини, яка спала з усіма підряд і ще й вихвалялася цим. Він широко всміхнувся і кивнув:

- Гаряча штучка, що й казати. Але швидко набридає. Дуже швидко. Занадто тисне. Їй треба би акуратніше обробляти свою жертву. Тоді, можливо, в неї і вийде затягти якогось дегенерата в подружнє життя. Ех… Співчуваю я тому страждальцеві… Ох, співчуваю… Стоп, – раптом перервав він свої просторікування. – А тобі чого це цікаво? Це те, що я думаю? Вона й до тебе?..

- Угу, – буркнув я невесело.

- У, брате. І ти її відшив?

- Саме. Мені якось подібні стосунки не до смаку.

- Чорт забирай! – вигукнув він. – Брате, вона може насолити. Добряче. Ти б обережніше там… Знаєш, таким здається, що весь світ обертається навколо них. Тим більше наше начальство того… – Він постукав себе по скроні.

Я кивнув і подякував йому. Мені стало зовсім недобре. Душевно. Я пішов з університету втомлений і похмурий. Знову, сам того не усвідомлюючи, прибув до художньої крамнички. І знов побачив ту майже фотографічну точність, той рисунок хлопця-підлітка, який впав мені в око. Мені раптом закортіло побачити, якими є інші роботи майстрині. Це було не так складно; в нас видавалося немало журналів та збірок, присвячених популярним та перспективним художникам. Оскільки ця Катерина Енде була відомою, я був певен, що не один журнал показав якусь добірку її робіт.

Я посунув до найближчого книжкового магазину і спитався в продавця, чи нема в них збірок Катерини Енде. Продавець кивнув і виклав на прилавок два видання. Один на мистецьку тематику, свіжий номер цього місяця, присвячений їй та її творчості. На обкладинці були її фотографія та слова, надруковані великими літерами: “Катерина – це я!” Інше видання було невеликою квадратною інформативною брошурою, що описувала її найкращі на той момент рисунки. Такі часто видають або в музеях, або перед виставками. Я придбав обидва видання і пішов до найближчої лавки на вулиці.

Інтерв’ю мені читати було не дуже цікаво. Говорити з людиною особисто і дізнаватися інформацію з інтерв’ю – різні речі. Тому я зосередився винятково на графічних картинах. Не маючи мистецького таланту, я не міг визначити технічну довершеність її робіт, але був зачарований її талантом як простий глядач. Мені особливо сподобався рисунок вродливого підлітка з чорнявим неслухняним волоссям та ледь глузливо викривленим кутиком губ. Того самого, що з вітрини. Під рисунком я побачив підпис: “Маршал Енде”. То це, певно, її родич. Може, син, бо схожий на неї. А, може, й брат. В будь-якому випадку, він був дуже привабливим зовні. Як і сама художниця.

Через пару днів після того інциденту зі студенткою наш ректор викликав мене до себе в кабінет. Я не був радий цьому, однак не став протестувати. Дочекавшись кінця занять, я пішов до його кабінету та постукав у двері.

- Заходьте, відчинено! – пролунало зсередини.

Я зайшов і наблизився до столу ректора.

- Аг-га, Альберте! – привітно, але водночас якось напружено вигукнув він, гучно розмішуючи цукор у чашці з чаєм. – Чаю будеш? Може, кави?

- Ні. Розказуй, чого позвав. Ти просто так до себе не викликаєш. Без обхідних давай, – відповів я.

Начальник стенув плечима та з дзенькотом поставив чашку на стіл.

- Без обхідних так без обхідних, – погодився він. – Значить, слухай: одна з твоїх студенток звинувачує тебе в домаганнях.

Я стиснув зуби і глянув на нього. Таки директор атлетики мав рацію. Вона вирішила помститися мені за те, що я її відшив.

- І ти, за своєю хорошою традицією, в це повірив без доказів.

- Не смій зі мною так говорити, – сказав ректор.

- А як мені з тобою говорити? – підняв я брови. – Ти все своє життя віриш першим-ліпшим і не слухаєш доказів інших.

- Я вірю студентам! – підвищив голос він. – Навіщо їй брехати?

- Тобто студенти не можуть оббріхувати викладачів, – іронічно протягнув я. – Чудова тенденція: справжнім жертвам насильства ніхто не вірить, а брехух ледь не на руках носять.

- Що ти можеш сказати на свій захист? – перейшов у наступ ректор.

- А що вона може сказати конкретно? Вона може довести, що я домагався? Чи в нас в країні вже відмінили презумпцію невинуватості?

- Я вірю їй, Альберте, – похитав головою начальник. – Сам знаєш, що ти чоловік видний. Цілком може виявитись, що ти не такий невинний, як здається. Та й у неї останнім часом, я помітив, оцінки покращились…

- Може, тому, що вона намагається їх покращити і робить це успішно? – роздратовано кинув я. – Я щось не розумію, що ти мені інкримінуєш: що я сплю з нею чи що я її домагаюся? Це ж не одне й те саме.

Ректор відсьорбнув чаю.

- Я нічого тобі не інкриміную, Альберте. Я просто хочу дізнатися, що сталося.

- Сталося так: вона пару днів чіплялася до мене, і я двічі вказав їй на неприпустимість такої поведінки, – пояснив я, заледве стримуючись. – Можливо, був грубіший, ніж треба, визнаю. І вона вирішила дошкулити мені таким чином. Про її репутацію липучки та любительки старих п… поважних людей всі знають. Та я думаю, я теж їй чогось приглянувся. Може тому, що все ж не дуже приємно спати з молодиком, який ще за Цезаря в університет ходив, який би не був багатий чи надійний. Тобі ясно чи ще раз пояснити?

- Не розмовляй зі мною так! – прикрикнув ректор. – Ти забуваєш, що я твій начальник!

- А як я маю розмовляти з тим, хто вірить першій-ліпшій нестриманій студентці, а не викладачеві, якого знає не перший рік? – поцікавився я.

Ректор роздув ніздрі та стукнув пальцем по краю столу.

- Її батьки вже вимагають розслідування та компенсації.

- Це ж за що? За брехню своєї донечки?

- В тебе є два виходи, Монте…

- І про жоден з них я слухати не збираюся, – відрубав я. – Хочеш – звільняй мене. Я не дуже плакатиму, що позбувся такого начальства. Знайду собі іншу роботу.

- Але її батьки… – все ж спробував пояснити ректор.

- До дідька лисого можеш послати її батьків, – кинув я, вже встаючи. – І її заодно. Я перед ними плазувати не збираюся. Принесу тобі заяву на звільнення завтра. Але запам’ятай: я не дозволю паплюжити свою репутацію. І повір: якщо справа дійде до суду, я мовчати не буду.

- Альберте…

- До побачення. – Я грюкнув дверима і пішов до свого кабінету. Збиратись.

Вже там, у своєму куточку я трохи заспокоївся. Весь той стрес, який останнім часом знову накопичувався в мені, я виплюснув зараз на ректора і врешті відчув себе краще. Мені чогось стало легко та спокійно. Моє рішення було вкрай імпульсивним та не дуже раціональним, але я вже не надавав цьому значення. В мене було трохи збережень, тому за своє найближче майбутнє я наївно не дуже переживав, вважаючи, що знайду нове заняття швидко. Звісно, я розумів, що цей інцидент може стати певною перепоною в моїй боротьбі за дітей, але марнославно вирішив, що впораюся з усім цим. Я склав свої небагаточисленні речі та сів за стіл. Подивився у вікно і зітхнув втомлено. Згадав, що так і не поговорив з Анною про розлучення.