Dominus Vobiscum

…Ми пройшли повз нашу міську семінарію. Я скоса глянув на скромну будівлю. Потім – на молодшого сина. Хоч у мене були свого часу інші думки, ким би могла стати моя дитина, я був радий його вибору і тепер щиро бажав, щоб Артур зміг вступити до семінарії.

Думки перейшли до Едварда. Упевнений атеїст, свого часу він би, певно, висміяв Артура, якби той висловив свої плани. А тепер він, страшно переживаючи, чекав би за дверима екзаменаційної кімнати й першим став розпитувати Артура: “Ну, що? Пройшов? Які питання були?”

Я не міг стримати усмішки, роздумуючи про ту братську ніжність, яку відчував Едвард тепер до Артура.

…На суді були присутні Едвард, Артур, Анна, та я. Представники соціальних служб визначили нашу долю тим, що запросили деяких моїх колишніх студентів “розповісти про мене суду”.

Десь після півгодини обговорень та прояснення фактів, пані Рад попросила слова та сказала наступне:

- Ваша честь, я б хотіла додати свій коментар до ситуації, що склалася на даний момент.

Суддя кивнув. А жінка продовжила:

- Зараз у громадянки Анни Таллінн, очевидно, більше шансів отримати опікунство над Едвардом Монтом та Артуром Монтом. Одначе, якщо суд дозволить, я скажу, що, на мою думку та на думку соціальної служби, яка займається цією справою, громадянин Альберт Монт заслуговує на рівноправний розгляд його кандидатури. Альберт Монт володіє хорошими характеристиками, знайшов собі респектабельну стабільну роботу, яка може забезпечити дітей, а також має житлову площу, придатну для дітей. З Вашого дозволу, Ваша честь, я та адвокат пана Монта хотіли б запросити людину, яка може підтвердити мої слова щодо його характеру та довести, що Альберт Монт не може бути винним в тому, через що пішов зі свого колишнього місця роботи, себто з університету. Таким чином, суд зможе розглядати його кандидатуру як гідну, не беручи до уваги необґрунтовані звинувачення.

- Саме так, – подав голос адвокат, призначений для мене. – З дозволу суду я запрошу людину, яка може свідчити на користь Альберта Монта.

До зали суду зайшов… Георг, патлань і розбишака. Той самий, який найбільше виступав на мій захист, коли я полишав університет. Я був невиразно радий, що саме він вирішив стати на мій бік. Аж зачесався акуратно й одягнув костюм для такої знаменної події. Пройшовши стандартну процедуру з Біблією, яка мені в таких випадках здавалася занадто претензійною, він приготувався до запитань. Його попросили розповісти про мене. Я не відривав погляду від нього. Георг, не задумуючись про те, що він у залі суду, почав:

- Знаєте, я небагато маю сказати. Все, що я знаю, це те, що пан Монт – найкращий був викладач у нашій альма матер. Я не певен, що можу сказати хоч щось погане про нього. Він дуже хороша та добросерда людина. Його у нас всі любили. Він завжди допомагав нам усім, якщо нам щось було треба. А щодо конфлікту з ректором… Конфлікт був заснований на ідіотс… Прошу вибачення, абищиці. Ви, може, не знаєте… Та певно, що не знаєте. Та дівиця, через яку пан Монт пішов з університету, теж пішла. Сама. Вона розповіла своїй подружці, що про все набрехала – і про домагання, і про любов. А подружка, дуже хороша людина, як я виявив, розповіла про це на кафедрі.

- Тобто Ви стверджуєте, що Ваш колишній викладач не винен в тому, в чому його звинувачувала його учениця?

- Саме це я й стверджую, – твердо сказав Георг. – І я заявляю, що він вартий того, щоб отримати опіку над своїми дітьми.

Я був приємно вражений цим ревним бажанням підтримати мене. Тим часом мій адвокат знову подав голос, узявши якісь папери до рук:

- Ваша честь, я зібрав деякі відомості та бачився з панною Єлизаветою Стерн та її батьками. Я тримаю в руках юридично затверджені та підписані самою панною Стерн письмові свідчення про те, що вона не казала правду, коли розповідала про домагання.

- Можна питання, Ваша честь?.. – спитав адвокат Анни. Отримавши кивка у відповідь, він повернувся в наш бік: – А як же вона зізналася в брехні? Вона не знала, що наклеп карається законом?

- Пан Монт особисто відмовився подавати на неї в суд, – спокійно пояснив мій адвокат. – Це певним чином заспокоїло панну Стерн, і вона погодилась розповісти все так, як було насправді.

Ту саму історію розповіла й подружка Лізи, про яку згадував Георг; її теж викликали на засідання. Наприкінці засідання суддя майже ласкаво спитав Едварда й Артура, з ким вони б хотіли жити більше. Артур стенув плечима засоромлено. Він любив і Анну, і мене, тому для нього ця вся процедура була неприємною. Він не знав, як вибрати між батьком і матір’ю. Нажахані очі хлопченяти випромінювали біль, злість та розгубленість.

- Я не знаю, пане… Ваша честь, – промовив він тихо. – Я не знаю.

Едвард, навіть на секунду не задумавшись, сказав:

- Тато. Я хочу жити з татом.

- Ви не могли б сказати нам, чому саме Ви хочете жити з татом?

- Тому, що тато любить мене. Знаєте, Ваша честь, я… я знаю, що останнє слово за судом, але я… дуже прошу Вас і суд взяти до уваги моє бажання. Будь ласка.

Суддя кивнув.

Врешті ми дізналися рішення суду. Взявши до уваги коментарі працівниці соціальної служби, Георга та самого Едварда, суд віддав мені право опіки над нашим старшим сином. Артур залишився з Анною. Тільки зачувши вирок суду, Едвард зірвався з місця, підбіг до мене й обхопив руками. Я машинально стис його в обіймах. Слова судді дійшли до моїх вух, але не до мозку. Я не вірив, не міг повірити, що тепер більше не повинен боротися за право бути з тим, кого колись вважав за порожнє місце. На очах у мене виступили сльози. Пані Рад стояла недалеко від нас, явно задоволена результатом справи.

За якийсь час я таки зміг відпустити Едварда, який сяяв від щастя, дивлячись мені прямо в очі. Усміх не сходив з його обличчя. Боковим зором, розвиненим з часів війни, я помітив Артура, який стояв, прикипівши поглядом до Едварда. Анна акуратно гладила його по стриженій голівці. Мене вдарило: Артур буде не зі мною, хоч як би я хотів його зараз забрати.

Коли ми вийшли з будівлі суду, я побачив наших нових знайомих: Катерину та Маршала. Жінка стояла, притулившись плечем до колони будівлі, і ліниво палила. Вона була у короткій темно-синій джинсовій куртці, яка тільки підкреслювала її худу зграбну фігуру. Маршал, не особливо звертаючи увагу на перехожих, всівся на сходах на одній нозі, вивернувши другу ногу так, що вона здавалася зламаною. Йому, втім, було очевидно зручно.

Сходи будівлі суду були дещо незвичні, бо вели до входу і посередині раптом пірнали вниз. Коли людина підіймалася до колон грецького стилю, то бачила, що сходи переходили в невелику платформу та ще одні сходи, які тепер вели донизу, в заглиблений величний, навіть помпезний, вхід. Саме на цих “нижніх” сходах і сидів Маршал. Його мати, таким чином, стояла над ним. Я навіть не подумав спитати себе чи їх, що вони тут роблять. Я чогось не сумнівався, що це Едвард сказав Маршалові, коли буде слухання, і той потяг матір з собою, не бажаючи чекати новин удома, а вона спонтанно вирішила “чом би й ні”. Власне, як я виявив пізніше, так воно й було.

Я присів навпочіпки перед Артуром, обійняв його й поцілував у щоку.

- Ти ж приходитимеш до мене, так? Тату?

- Приходитиму, я обіцяю. Я дуже тебе люблю.

- І я тебе, – муркнув хлопчик. – Приходь швидше. Добре?

- Добре, – ласкаво мовив я, хоч на душі мені було кепсько від того, що я не бачитиму його щодня.

Попрощавшись із ним та Анною, я підійшов до своїх нових друзів. Едвард за мною.

Маршал підхопився і першим спитав, навіть не чекаючи, поки ми й привітаємось:

- Ну? Як там?

Він на ходу потис руку мені й Едвардові. Я всміхнувся, тамуючи біль від розлуки з Артуром:

- Тепер Едвард тільки мій.

Катерина викинула руки в повітря, вигукнувши:

- А! Я знала, що так і буде!

- А як же Артур? – провадив Маршал.

- Тато може бачитись з ним щотижня, якщо хоче, – пояснив Едвард.

- Так. Я приходитиму щотижня до нього.

- Угу… Як щодо набігу на кафе? – запропонувала Катерина. – Відсвяткуємо.

Ми всі дружно пристали на цю пропозицію. Тут я побачив, як з дверей вийшла пані Рад. Я вибачився перед компанією та швидко підбіг до неї. Вона обернулася.

- Дякую Вам, пані, – сказав я. – Ви не уявляєте, як допомогли мені.

- Чому ж… – легенько всміхнулась жінка. – Деяким чином уявляю.

- Не хочете піти з нами в кафе? – запросив я її. – Ми вирішили трошки відсвяткувати цю подію.

- Звісно, я рада буду посидіти з вами, – кивнула вона.

В цей момент до нас приєднався Георг.

- Чуваки, мої вітання!

Я не міг стримати усмішку.

- А ти як? Не хочеш з нами в кафе?

- Я вже там, пане Монт! – гмикнув Георг, мотнувши довгим волоссям.

Таким чином, нас стало вже шестеро. Ми посунули в затишне кафе з абсолютно невідповідною його інтер’єру назвою “Чотири пера”. Очевидно, власник закладу був прихильником роботи Альфреда Мейсона, але не подумав, що оформити кафе треба було б у стилі роману. Всі стіни були оздоблені кольоровим камінням різної величини, яке нагадувало дорогоцінні камені. Але не моя це справа – розказувати власнику, як вести бізнес і оздоблювати кафе.

Ми розділилися на дві групки, поки йшли до кафе. Катерина, Едвард, Маршал та Георг ішли попереду, ведучи жваву дискусію про літературу, викликану назвою кафе. Ми з пані Рад ішли позаду. Я вирішив спитати її про дещо, що мене цікавило вже певний час:

- Чому Ви так ревно помагали мені? Ви так само могли стати на бік Анни.

Пані Рад зітхнула і пояснила якось сумовито:

- Свого часу мого тата підставили так само, як Вас. Тільки він був шкільним учителем. Він був так само невинним і навіть не знав тієї дівчинки. Але його слухати не стали. Її батько був впливовим у нас чиновником. Врешті-решт тато… Скоїв самогубство. Не зміг жити з таким соромом. Незаслуженим соромом. Якось так.

Я кивнув, нічого не сказавши.

В кафе ми провели години три, після чого пані Рад пішла додому, бо в неї цього дня мав би бути відгул, якби слухання в нашій справі не призначили на сьогодні. Також я дізнався, що Георг кинув навчання після того, як я звільнився, та тепер хотів піти в морську піхоту. Сказав, що чхати хотів на навчання з тими істориками, які залишились на кафедрі. Наступного місяця він планував іти на службу і затримався тільки тому, що хотів допомогти мені в суді. Я був щиро вдячний йому. Хоч мені й було сумно від того, що він кинув навчання, я не мав права засуджувати його. Він, власне, тільки на мої пари й ходив, регулярно пропускаючи заняття інших викладачів і не журячись з цього приводу. Я не був певен, що морська піхота – підходяще місце для такого хлопця, як Георг, але я міг і помилятися. Суперечити йому я не збирався. Можливо, його таланти розкриються саме на службі. Його справа. Я, не приховуватиму цього, тепер хотів почути про нього та його доблесть у лавах збройних сил.

Повернувшись додому з гуртом, я першим чином покопався у себе в особистих речах і витяг свою медаль. Я не часто розглядав свою нагороду, не вважаючи себе вартим медалі. Вона трохи потьмяніла за ці роки, але все одно не втратила свого вигляду, призвана служити предметом гордості для свого власника. Я поклав медаль назад у коробочку та засунув її в шухляду.

До кімнати зайшов Едвард.

- Підемо до Марка? Він напевне чекає на нас.

- Звісно, – кивнув я.

Я накинув куртку на плечі та пішов до церкви з Ді, поки Катерина і Маршал заповзялися щось нашвидкуруч готувати на вечерю. Ми прибули, коли він саме читав вечірню молитву. В церкві було повно народу, але ми все ж знайшли місце ззаду. Марк помітив нас, і його серйозно-спокійне обличчя проясніло. Його негучний голос вільно линув, доносячи до людей священні слова молитви. Багато хто з присутніх не міг зрозуміти латинських слів без молитовника, написаного двома мовами, але однією з особливостей отця Марка була непоясненна здатність доносити людям саму суть молитви навіть без перекладу. Не розуміючи слів, його парафіяни все ж розуміли, що він каже.

Ми зачекали, поки люди вийдуть з церкви, та підійшли до отця. Його струнка постать, яку чорний колір робив ще худішою, ледь зігнулася в поклоні нам. У акуратно зачесаному волоссі не було жодної сивої волосини. Якби не поодинокі, ледь помітні зморшки біля очей, він здавався б зовсім молодим, як і раніше. Він майже нечутно напів-ствердно мовив:

- Я бачу, все залагодилось?

- Майже. Едвард тепер мій.

Марк всміхнувся, погладивши Едварда по голові.

- А Артур?

- З Артуром я тепер можу бачитись щотижня.

Отець прикрив очі, легенько зітхнувши.

- Бідолашне дитя, – сказав він. – Стоїть між двох світів. Якщо дозволиш, я поїду з тобою якось. Провідати його.

Я кивнув. Він замовк, про щось замислився. Ані я, ані Едвард не сміли порушити його роздуми. Я був повністю згоден з отцем, але й Анна мала право виховувати свою дитину. Кінець-кінцем він виринув з трансу, кліпнув пару разів, ніби звільняючись від важких думок, та глянув на нас:

- Ходімо додому.