Dominus Vobiscum

…Катерина запропонувала пройтися до місцевого скверика. Я пристав на цю ідею. Жінка обкрутилася навколо своєї осі на носочках і пішла взуватися. Я тихенько зітхнув, подумавши про те, що цей скверик, певно, був найкращим місцем для прогулянок у всьому нашому величенькому місті. Хоча були й більші, й розкішніші, й презентабельніші, жоден з них не міг витіснити з мого серця цей затишний скверик. Основною його принадою, на мій погляд, була тиша. Катерині ж він подобався через маленькі акуратні лавочки, кожна з яких була розташована під яким-небудь деревом. Ці лавочки були небагаточисельні, але – що дивно – я ніколи не бачив, щоб всі вони були зайняті. Хоч одна з них та була вільна. І ніколи цей скверик не був залюднений. Найбільше число людей, яке я нарахував якось, коли мені було нудно, – тридцять. Серед них – троє пар, на обличчях яких відразу було видно першу закоханість. Та небесна тиша, що панувала в сквері, мала не менш заспокійливий ефект, ніж вогонь церковних свічок. Прошу вибачення, що так ретельно описую цей скверик. Просто той факт, що цей скверик подобався Едварду, робив його чи не найособливішим місцем на землі.

Зайшла Катерина, обережно стукаючи невисокими каблуками по підлозі.

- Ходімо?

…Я років з десяти мріяв про те, як стану військовим. Гірких асоціацій з Мартіном не відчував, усвідомивши, що він був просто від природи жорстоким. Тому після закінчення школи я, не особливо маючи бажання відразу йти до університету, пішов добровольцем у морську піхоту. Марк не дуже схвалював мій вибір, але й не засуджував, розуміючи, що моє бажання сильніше за мене. Він, як мій опікун, повинен був дати офіційну згоду на те, щоб я пішов на військову службу – мені тоді було лише сімнадцять. Він уважно почитав документ перед тим, як підписати його. Я слідкував за його очима – вони швидко-швидко бігали по рядках, не впускаючи при цьому жодної деталі. Врешті він тихенько спитав мене:

- Ти справді хочеш цього?

Я кивнув. Він ще якусь мить повагався, потім узяв ручку і рішуче підписав документ. Я відчував, що йому нелегко далося це рішення, бо він дуже сильно любив мене і боявся за мене. Одначе він не бажав перешкоджати моїм мріям і тому відпустив свого підопічного.

Оскільки до відбуття в тренувальний табір залишався ще час, я вирішив погуляти наостанок. Не так звісно, як багато інших молодих людей в моїй ситуації. Я не спав з усіма дівчатами, яких бачив, не напивався й не гульдибанив так, ніби помру наступного ранку. Та якось я побачив одну симпатичну дівчину і вирішив запросити її пройтися зі мною. Її звали Анною. Скажу відразу, що якихось особливих почуттів в мене до неї не було, але сходити в кіно та в кафе з нею можна було. Вона, підозрюю, так само ставилась до мене, хоч цього й не казала прямо. За кілька днів до знаменної дати ми вперше зблизились інтимно. Це виявилось, як я потім зрозумів, у деякому сенсі моєю помилкою. Але не помилкою Анни. Та тоді я, молодий та безголовий, про це не думав. За чотири дні після того я попрощався з Марком і зі своїм домом. Відбув на військову підготовку.

Я їхав в автобусі, що мав привезти мене до підготовчого табору, і марнославно думав, як стану героєм і як Марк пишатиметься мною. Власне, невдахою він мене ніколи не вважав, але я все одно чогось був упевнений, що не можу бути рівнею такій винятковій людині, поки не стану кимось. На той момент я бачив себе ніким.

На службі мені в цілому подобалося, наш сержант був (що дивно) не особливо суворим. Він сам брав активну участь у бойових діях на далекому Сході та провів певний час на східних островах, тому знав не з чуток, як утихомирювати та підкорювати неслухняних. Я хотів довести самому собі і нашому капітанові, що достойний поваги. Саме тому я робив усе можливе для того, щоб стати найкращим у своїй справі. Під “усім можливим” малося на увазі все, чого нас навчали на курсі молодого бійця перед тим, як відправити на війну. Власне, тоді війни поки ще не було, вона почалася пізніше.

Одного разу, коли до нас на перевірку приїхав той самий капітан Рід, він дивився лише на мене. В кінці показових тренувань він підізвав до себе сержанта та щось йому сказав. Ввечері той мені повідомив, що капітан мене запримітив і похвалив. Найзнаменнішим фактом було те, що до цього капітан нікого не хвалив. Узагалі.

Звісно, та війна, як і майже всі інші війни, була безглуздою. Одначе, ворогуючим державам так не здавалося. Тому, як і в будь-якому іншому збройному конфлікті, уряд потребував “м’яса”. Кваліфіковані військові кадри завжди були на вагу золота, але й звичайний солдат мав змогу вислужитися до певного звання. Таким чином я, виконуючи накази та проявляючи певну ініціативу (в розумних межах, щоб не відправили в штрафбат), дослужився до сержанта.

Всі діти – безсмертні. Принаймні так вони вважають. Так вважав і я тоді. Я справді був зовсім юним, одначе без якогось особливого страху йшов у бій. Найпевніше тому, що не дуже уявляв собі, що мене там чекає. Після того, як я вперше побачив вибух бомби недалеко від себе, вперше побачив, як гине людина – не просто людина, а мій товариш по службі, – тоді до мене врешті дійшло, що таке війна. Але, з іншого боку, ми воювали проти комуністів, і це мені додавало бадьорості й віри в те, що я роблю.

Мене добряче потріпало на тій війні, хоча я там був недовго до того, як мене визнали більше не придатним до військової служби в гарячих точках, – чотири місяці. Цього мені було більш ніж достатньо. Звідти я додому привіз і “подарунок” – два рубці на лівому боці, згори прямо над тазовою кісткою. Звісно, мене це не дуже зачіпало. Особливо після того, як рани загоїлися та перестали нагадувати про себе щохвилини. З певної точки зору, я навіть пишався цими рубцями. Вони означали, що я вже здобув якийсь досвід.

Я став героєм, витягши з-під небезпечного завалу п’ятнадцятьох цивільних і двох своїх військових побратимів, коли в будинок, де вони перебували в той момент, влучила бомба. Власне, героєм мене назвав наш воєначальник, а потім, пізніше, і президент, коли вручив мені срібну Медаль Честі. Тому додому я повернувся з нагородою та твердим відчуттям, що я став справжнім чоловіком. Перша людина, якій мені хотілося розповісти про свій досвід, звісно – отець Марк. Він якраз був у церкві – розповідав щось людям, які зібралися навколо нього. Я, щоб не заважати процесові, стояв надворі. Тільки коли я побачив, як люди виходять надвір, то зайшов сам. Марк стояв біля вівтаря – так само молодий, абсолютно не змінився. Тільки очі – втомлені, трохи засмучені, затуманені. Я підійшов до Марка, він звів очі на мене й усміхнувся.

- Привіт, Альберте, – сказав він, обіймаючи мене.

Відтак неквапно обдивився мене і пару разів кивнув.

- Ти тепер зовсім красень… І герой.

Я був у своїй літній уніформі і з орденом на грудях. Ми стояли один навпроти одного. Один у чорній сутані, інший – у чорній уніформі. Мене дуже переймала його думка. Лише його думка. Інші мене мало обходили. Я спитав:

- Отче, як ти думаєш… Я можу називати себе справжнім чоловіком тепер, після служби?

Марк стенув плечима.

- Я не певен, що цю твою “справжність” можна виміряти службою в збройних силах. А от твоїм вчинком, за який ти отримав медаль, – так. Я бачив відвертих паскуд, які не гідні були зватись людьми і мали військовий досвід. – Я миттю зрозумів, про кого він говорить. – Твій подвиг, тим не менш, вартий справжнього чоловіка, якщо тобі це так важливо. І я радий, що маю право називатись твоїм опікуном. Хоч і колишнім.

Я всміхнувся, знаючи, що Марк пишається мною і в душі радіє моєму поверненню. Того вечора, коли я вернувся на кілька днів додому, ми дуже довго говорили з ним. Цього разу, певно, вперше, більше розповідав я. Мій опікун здебільшого слухав, підперши підборіддя кулаком. Лише зрідка він порушував свою мовчанку, щоб уточнити щось. Тоді я помітив, що його обличчя стало зовсім бліде, майже біле. Одначе сам Марк, здавалося, не відчував якогось дискомфорту через це. Чи приховував. Він не звик привертати увагу до своїх проблем та афішувати їх. Коли я спитав, чи його турбує щось, він всього лише хитнув головою:

- Не хвилюйся за мене.

Він по-батьківськи поцілував мене в щоку і побажав спокійної ночі.