Dominus Vobiscum

…Я народився у вкрай консервативній та релігійно налаштованій родині. Тому було не дивно, що я ріс, точно знаючи, що “правильно”, а що – “гріх”. Мало не кожна хвилина мого життя була наперед продумана й зайнята чимось. Таким чином мої тодішні рідні (яких тепер я б навіть не підпустив близько до себе) намагались дисциплінувати та виховувати свою єдину дитину. Це все добряче попсувало мені життя.

Мартін, мій батько, надмірно суворий і постійно злий колишній вояка, заповзявся виховати з мене справжнього чоловіка ще тоді, коли я не вмів говорити. Найпевнішим методом виховання, на його солдафонську думку, був кулак з будь-якого приводу. І церква через день. Єдина причина, через яку він не використовував ременяку, – незручно було щоразу йти до шафи й брати, а зі штанів витягати було “нижче його гідності”. Наш новий священик, зовсім молоденький м’якосердий блондин на ім’я Марк, бачив на моєму обличчі синці. Я пам’ятаю, як його очі наповнювалися сльозами, коли він помічав чергову темну пляму в мене на вилиці чи щоці. Я, однак, відмовлявся від його втішань і ласкавих слів, щиро вірячи, що так не стану “справжнім чоловіком”, хоч і боявся батька страшно.

Попри всі заклики Марка про допомогу, старший отець у нашій церкві заохочував поведінку Мартіна, і мені здавалося саме таке ставлення прийнятним, бо я більше звик до стариганя. Це ідіотство в мене пройшло у вісім років, коли я від чергових повчань Мартіна налетів на стіл і розбив собі губу об його кутик. Наступного дня новий священик, уздрівши після служби мою розпухлу губу, вперше на моїй пам’яті проявив твердість характеру і підійшов прямо до Мартіна.

- Що це Ви знову виробляєте? – тихо й від того страшно прошипів отець, холодно дивлячись на мого батька.

Дивно це, мабуть, але в той момент молодий священик випромінював помітнішу силу та більшу рішучість, ніж загартований колишній солдат. Коли уривається терпець, людина багато на що здатна. Хоч Марк був на голову нижчий за Мартіна, він не відчував жодного страху перед опонентом. Мартін спокійно, не без певної поваги відповів, вклонившись:

- Виховую свою дитину так, як вважаю за потрібне, отче.

- Ви з нього каліку зробите.

- Я з нього зроблю чоловіка, отче, – відрубав Мартін.

Марк не став сперечатися й знову радитися зі старшим колегою, а натомість заявив у поліцію. Можливо, якби він не був священиком, то в нього б нічого не вийшло, бо в ті часи поліцаї не дуже звертали уваги на знущання з дітей. До слів служителя Бога, тим не менше, дослухалися.

Мартін пробував було довести, що, згідно з Євангелієм, “хто шкодує дитину, той погубить її”, навіть цитуючи відповідні розділи. Сам пастор чогось був категорично не згоден з цим постулатом. Врешті, після довгої судової тяганини, в батька відібрали право на опіку наді мною. Вийшовши з зали суду, Мартін крикнув молодому отцеві Марку, розлючений:

- Ти, шмаркачу, не знаєш, що таке правильне виховання!.. Ти руйнуєш святі сімейні цінності! Як тебе тільки взяли в священики?!..

Священик же, пройшовши повз нього, ніби повз порожнє місце, кинув недбало:

- До біса йдіть зі своїми сімейними цінностями.

Таке висловлювання, здавалося б, не відповідало його сану, але отець вважав, що з поглядами Мартіна можна вирушати тільки до рогатого в пекло.

Так я опинився під загрозою відправлення у дитячий притулок. В крайньому випадку мені б знайшли якусь сім’ю, але я знав, що мало кому треба дитина мого віку. Добросердий священик і тут не залишився осторонь і став домагатися по різних інстанціях права опікуватись мною. Йому довго втовкмачували, що він замолодий (йому на той момент було всього двадцять три роки), що він не зможе впоратися зі мною, що це занадто складно, що це неможливо, що… Але отець Марк проявив неабияку впертість. Його намагання не пройшли дарма. Пам’ятаю, як я почув новину про те, що в мене таки буде дах над головою. На час судових слухань я не міг перебувати в батьківському домі, і соціальні працівники забрали мене та помістили в так званий будинок для проблемних дітей. Я ділив кімнату з агресивним підлітком, який не міг дати собі ради. Мене він з якоїсь невідомої причини не зачіпав, але всім іншим діставалося від нього неабияк. Врешті-решт він був запханий у психлікарню, де, як я знаю, став абсолютно зламаним і безпечним овочем. Це було в ті часи, коли агресію дитини було простіше зневажити, ніж лікувати, зрозумівши причину. Як виявилося пізніше, його мати продавала його педофілам мало не за пляшку молока. Вона так і не побачила ніякої кари за це.

Того вечора, коли мого нещасного сусіду перевели в психлікарню, я довго дивився у вікно. Розглядав ту доріжку, якою його повели лікарі. Він пручався, але, здавалося, уже знав, що з ним зроблять місцеві ескулапи. Кінець-кінцем я відвернувся від вікна та всівся на кострубатого стільця, замислившись про власне майбутнє. Я багато чув від інших дітей та деяких дорослих, що прийомна сім’я – це не завжди щось хороше. Боявся, щоб мене не відправили до когось ще гіршого, ніж Мартін. Я знав, що отець Марк боровся за право опіки наді мною, але мені здавалося, що його спіткає прикра невдача в цій битві.

Хтось постукав у двері. Я зістрибнув зі стільця і застиг на місці, готуючись до найгіршого. До кімнати зайшла молода жінка – працівниця соціальної служби. Її зазвичай акуратні короткі завитки були трішки розкуйовдженими. Певно, від хвилювання чи біганини. За нею зайшов… Марк. У незвичній тоді для мене одежі – простенькій чорній куртці та джинсових штанах того ж кольору, які тоді були, скажімо так, рідкісним явищем на священиках. Я жодного разу не бачив його в чомусь, окрім сутани, то спочатку і не впізнав. Тільки придивившись до молодого чоловіка, розгледів у ньому нашого священика. Я стояв, дивлячись на дорослих спідлоба, не очікуючи нічого хорошого. Та ось жінка мовила:

- Альберте, тепер у тебе буде опікун.

Вона вказала очима на отця, що стояв, скромно заклавши руки за спиною. Тихенько попередивши, що залишить нас, щоб принести якісь документи, працівниця вийшла. Я мовчав, думаючи, що це – злий жарт. Марк кліпнув кілька разів підряд і підійшов до мене. Я відсахнувся від нього, ніби від прокаженого. Він став на місці, не наближуючись до мене.

- Альберте, – сказав, – я… Я… Ти будеш жити зі мною. Якщо ти не хочеш, – додав якось сумовито, – скажи. Я не буду… не буду наполягати. Я піду, якщо ти не хочеш жити в мене. Якщо хочеш, для тебе знайдуть… сім’ю.

Це останнє слово прозвучало зовсім безнадійно. Тоді я ще не знав чого. Тільки набагато пізніше я дізнався причину, через яку він так хотів бути моїм опікуном. Він простягнув руку мені. Я мигцем зиркнув на нього, повагався пару секунд і врешті вклав свою долоню в його. Марк якось полегшено зітхнув і стиснув мою руку. В цю мить працівниця соціальної служби повернулась в кімнату. Вона побачила, що я не протестую проти такого вирішення мого майбутнього.

- Я бачу, ви порозумілися, панове, – весело прокоментувала вона картинку.

Марк кивнув, щасливий.

Тож врешті я опинився в його маленькому двоповерховому будиночку недалеко від церкви.

Я не сказав Маркові жодного слова, поки ми йшли до його хатини. Він теж не порушував тишу, певно, не бажаючи займати мене без причини. Мабуть, це було грубо з мого боку, але тоді я був занадто занепокоєний власними переживаннями, щоб підтримувати якусь розмову.

Втім того ж вечора, коли в мене знову з’явився дах над головою, я тихенько зайшов до вітальні, де перебував Марк. Я хотів якось віддячити йому за те, що він зробив для мене. Світло у вітальні було вимкнене, господар дому стояв біля вікна, трохи втомлений від протистояння. Я, не знаючи, що сказати, і воліючи не руйнувати заспокійливу тишу, обережно підійшов до отця і по-дитячому незграбно обійняв його зі спини. Марк не здригнувся від несподіванки, як можна було б очікувати. Він повернувся до мене і погладив по голові.

- Тепер ти в безпеці, – тепло сказав він.

Саме так, у повній безпеці, я й почувався, хоч і не розумів до кінця, звідки в мене взялося це відчуття. Підсвідомість підказувала, що тепер мені нічого не загрожує, і ніщо погане не може зі мною статися.

Марк відвів мене в мою нову кімнату на другому поверсі, яку заздалегідь підготував. Зачекав, поки я вляжуся, легенько поцілував мене в скроню і вийшов, прикривши двері. Якесь непевне щастя повільно ворушилося всередині мене. Це було вперше.

Наступного ранку я вислизнув зі своєї нової кімнати і зайшов на кухню. Отець вже був на ногах: він завжди вставав до шостої години ранку. Він стояв біля плити і щось готував. Одна тарілочка вже стояла на столі. Я привітався. Марк обернувся.

- Доброго ранку, Альберте, – кивнув він. – Чого ж ти стоїш? Сідай.

Я покірно сів за стіл. Мій опікун поставив ту тарілочку переді мною.

- Це тобі, – лагідно сказав він.

- А ти?

- Хлопченя, не переживай за мене. Я з голоду не вмру. Їж.

Він погладив мене по голові, грайливо розтріпавши моє нечесане волосся.

І тоді я твердо зрозумів, що тепер мені нічого не загрожує.

Але все-таки вирішив тоді ж остаточно переконатися, що весь біль залишився в минулому. Після сніданку я зазирнув до вітальні, де біля журнального столика сидів мій рятівник, пив міцний чорний чай і читав якогось листа. Я зовсім по-дитячому просунув голову йому під руку, оскільки він, здавалося, не помічав мене, цілком занурений у свою кореспонденцію. Він відразу ніби отямився й слабко всміхнувся:

- Що б ти хотів?

- Мартін точно більше не забере мене?

- Як же він забере тебе? – м’яко поцікавився Марк, граючись з моїм волоссям.

Я стенув плечима.

- Хто його зна… Може, він вкраде мене, як я вертатимусь зі школи.

- Якщо хочеш, то я забиратиму тебе, – запропонував Марк.

Я заперечно мотнув головою.

- Я можу сам ходити до школи. І звідти. Теж сам. Тільки… Можна, я буду приходити до тебе в церкву, а не додому?

- Можна.

Тож я й приходив зі школи прямо до робочого місця Марка. Наша церква була однією з найбільших у місті та мала славу культурної пам’ятки і туристичної принади. Її величний і в той же час не надто помпезний стиль завжди дивним чином приваблював мене. Ідеальні готичні шпилі церкви були видні здалеку та багатьом служили дороговказом. Ця церква нагадувала мені чимось Кельнський собор (коли я дізнався про його існування). Там, у цій старовинній споруді, я в куточку робив свої домашні завдання під молитви та служби отця. В церкві, як я вже казав, працювало двоє священиків, але другий, набагато старший чоловік, мені був не дуже приємний. Хоч, визнаю, його я в часи Мартіна слухався більше, ніж Марка. Він був занадто фанатичним католиком та обожнював говорити про пекло і вічні муки, які впадуть на голову кожного, хто скаже “чорт забирай”. Не варто й говорити було про тих нещасних, які згрішили ще більше. Наприклад, перехрестилися не тією рукою. Я тепер думаю, що він став би чудовим наглядачем у в’язниці суворого режиму, якби спрямував свій ораторський талант у правильному напрямку.

Через звичку Марка пізно закінчувати робочий день ми поверталися додому тоді, коли вже світили всі ліхтарі. Його переконання, що священик має бути в церкві аж допоки не впевниться, що зробив усе, що міг, за день, виснажувало його й без того неідеальне здоров’я. Одначе він не міняв своїх поглядів на процес. Власне, церква мала свої робочі години, але ніхто не збирався забороняти Маркові залишатися там після завершення робочого дня. Сам він вважав, що церква має бути відкрита до останнього парафіянина. Який міг припертися й о восьмій годині вечора.

Якось, саме під час нашого чергового походу додому в темряві, я муркнув:

- А чого ти не йдеш далі?

- Далі чого? – не зрозумів Марк.

- Далі священицького сану. Кардиналом там яким-небудь… – Я тоді ще не дуже розбирався в церковній ієрархії, тому бовкнув перше, що згадав.

Марк захихикав і акуратно стиснув мою руку, ставши на переході, – саме загорілося червоне світло.

- Я не амбітний. Мої кар’єрні бажання ніколи не простягалися так далеко. Я більш ніж задоволений своїм теперішнім саном і не рвуся в Ватикані сидіти.

- А що в Ватикані?

- Папа Римський.

І саме через цю його звичку повертатись пізно я почав вважати Марка вкрай мужнім. Після того, як він вимикав світло й гасив усі свічки, церква занурювалася в темінь, і мені ставало дещо моторошно. Зараз мені все це здається дурощами, але восьмирічній дитині що завгодно може здатися страшним. Найменший вітерець і скрип мені нагадували про мої страхи, які я переживав, коли чув кроки Мартіна. Тож мені в темряві перший час було не по собі. Якось я ледь чутно спитав отця:

- А тут немає нікого?

- Крім нас – нікого, – озвався Марк.

- І привидів?

Це моє останнє, чисто дитяче питання було спровоковане завиванням вітру надворі і викликало легеньку усмішку в Марка. Він присів переді мною навпочіпки:

- Милий, якщо тут з’являться привиди, я прожену їх. Вони не скривдять тебе. Я нікому не дозволю скривдити тебе.

В тьмяних променях місяця, що пробивалися крізь вікно, бліде лице Марка цілком могло здатися примарним саме по собі, але натомість заспокоювало мене.