Dominus Vobiscum

…Задзвонив телефон. Я встав та посунув до апарату. Підняв слухавку. На тому кінці почулося:

- Альберте, не спиш? Не розбудив тебе?

- Ні, Маршале. Щось сталось?

- Нічого страшного, просто хотів сказати, що в мене є ідеальна тема для статті! Я такої ще не бачив у інших виданнях! “Паралелі історії: Як ситуація на початку двадцятого століття віддзеркалює теперішнє політичне та соціальне становище в світі”. Як тобі?

- Чудесно, – прокоментував я. – Ти вже накидав тези?

- Зараз саме займаюся цим. Буду післязавтра в місті. Ді ж теж ніби післязавтра приїздить, так?

- Так. Ти говорив з ним?

- Еге, – почулося на тому кінці. – Він подзвонив мені. Скучив. Казав, що як все складеться, то він найближчим часом прибуде. То я прийду, як тільки розгребу справи.

- Добре. Чекатиму. На добраніч.

- На добраніч.

Я поклав слухавку та пішов назад у ліжко. Всміхнувся сам до себе, вже лягаючи. Думка про Маршала гріла мені душу. І я знав, що це взаємне почуття.

…Я пішов на виставку Катерини. Запросив Марка – квиток, який мені дала художниця, був розрахований на двох. Але в отця боліла голова, тому він ввічливо відмовився, натомість вигнавши мене з дому, щоб я не скнів з ним, а розважився. Поки готував сніданок, поговорив з Едвардом; на кухні стояв новенький телефон. Певно, Марк недавно придбав. Син спокійно повідомив, що все в порядку, і конфліктів немає.

Вдягся, як на мене, цілком пристойно – в темні джинси, сорочку та шкіряну куртку. Сподівався, що не буду як біла ворона. Поїхав на метро: в машинах мене завжди нудило, і це добряче мені псувало військову службу свого часу. А запах метро заспокоював.

Виставка проходила у центральній галереї, яка вся світилася сотнями вогнів. На вході біля великої афіші з ім’ям Катерини вже стовпилося багато людей – прихильників художниці й просто поціновувачів мистецтва. Я підійшов до входу та став у чергу. Досить швидко пройшов, розглядаючи відвідувачів, які вбралися хто як – хто в офіційні костюми, хто в джинси з футболками. Тож я побачив, що відвертою білою вороною не буду.

На виставці було неочікувано затишно, незважаючи на кількість народу. В центрі стояв стіл з келихами шампанського та малесенькими тістечками, а на стінах висіли фотографічні малюнки Катерини. Самої майстрині не було видно, та я подумав (як виявилось, правильно), що вона вийде до відвідувачів пізніше. Тим часом вирішив насолодитися творчістю художниці. Переходив від однієї роботи до іншої, не втомлюючись дивуватися її таланту. Тільки пильно придивившись до картини, можна було побачити, що це зроблено олівцем.

Я не знав жодних технік малювання, тож не міг сказати, як вона творила свої рисунки. Та мені це й не було так важливо, я більше зосереджувався на темах. На багатьох роботах були зображені люди в різних емоційних станах. На одній з них я побачив симпатичного молодого чоловіка з кривуватою усмішкою й задерикуватим, відкритим поглядом. На чотирьох інших я побачив того самого вродливого чорнявого хлопця – Маршала Енде, як було підписано. Ці рисунки були виконані з такою акуратністю, з такою неприкритою любов’ю, що я переконався в тому, що цей Маршал, швидше за все, був сином Катерини. Я саме скрупульозно вивчав кожну рисочку його четвертого портрета, на якому він був зображений усміхненим, коли раптом почув за собою:

- Вам подобається?

Я повернувся на голос та уздрів Катерину, що стояла прямо за мною, притуливши до щоки запотілий келих із шампанським. Я кивнув:

- У Вас неймовірний талант, пані.

Катерина хихикнула.

- Припиніть, я просто роблю те єдине, що вмію.

- Ви більше нічого не вмієте?

- Тільки хіба готувати найпростіші салатики. Та й усе. Як Вас звати, пане Монт?

- Альберт.

Вона підійшла до портрета Маршала та ніжно провела рукою по намальованій вилиці. Я помітив, яка теплота сяяла в її очах, і наважився спитати:

- Це Ваша дитина, так?

- Так, це мій син. Найкраще хлоп’я на світі.

- Де він зараз?

- В кабінеті галереї. В глибині там, – вона махнула вільною рукою кудись ліворуч. – Він не великий фанат збориськ.

- Він дуже красивий хлопець, судячи з Ваших робіт, – провадив я.

Катерина розцвіла.

- Я щаслива, що Вам подобається. А у Вас є діти?

- Двоє. Теж хлопчики, – відповів я.

- А сам Ви хто? – поцікавилась Катерина. – Сподіваюсь, не якийсь занудний критик?

- Як Вам сказати… Поки ніхто.

- Як це? – без особливого здивування гмикнула художниця.

Але в цей час до неї підійшов кореспондент одного популярного журналу. Катерина вибачилася та попросила не йти з виставки. Вона відійшла, щоб дати інтерв’ю, а я тим часом продовжив розглядати рисунки жінки. Я не знав, який з них мені подобався більше, та все ж врешті вибрав два найкращих (на мою думку): головну вулицю нашого міста та той четвертий портрет Маршала, який, як я вважав, був вершиною таланту художниці.

Галерея закрилась через три години. Весь цей час я то ходив від роботи до роботи, то підходив до столу й брав одне з тістечок, які, до слова, були вкрай смачними. Після закриття Катерина підійшла до мене.

- Дякую, що почекали.

- Це було не важко, – мовив я.

- Ходімо, я познайомлю Вас з Маршалом.

Я кивнув, якось навіть не здивований, що вона ось так просто вирішила познайомити мене зі своїм сином. Після безкоштовного квитка можна чого завгодно очікувати. Посунув за нею в задню частину галереї.

- Скільки ця виставка продовжуватиметься?

- Ще два тижні.

Ми зайшли до кабінету, де на крихітному дивані сидів зграбний худий хлопець і читав журнал. “Історія та життя”, як я помітив. Мене приємно вразила очевидна зацікавленість підлітка тим, що він читав. Глипнувши на нас, він відклав журнал, встав і привітався.

- Це Альберт, мій товариш.

Уже товариш, подумав я з теплотою. Хлопець простягнув мені руку. Ті самі виразні очиська, що так вразили мене зовсім недавно.

- А це Маршал, мій син.

- Дуже приємно.

Маршал був майже копією своєї матері, тільки з довшим волоссям, таким чорним, що здавалося, воно аж синюватим було. Він усміхнувся кутиком губ та відповів:

- Навзаєм, пане.

В нього якраз ламався голос.

- Будете чаю, Альберте? Тільки в нас лише чорний тут.

- Так, дякую. Ви все-таки збрехали.

- Тобто?

- Ви вмієте ще й чай готувати, – пояснив я жартівливо.

- Та-а… Велика премудрість – залити окропом пакетик з чаєм, – засміялася Катерина.

Вона подобалася мені все більше. Маршал теж усміхався. Художниця подала мені й синові чай і нагадала про нашу розмову в залі:

- Ви сказали, що Ви ніхто. Як це у Вас так вийшло?

- Взагалі я до недавнього часу був викладачем в університеті в іншому місті. Там, де ми зустрілися, – пояснив я, відсьорбнувши чаю. – Але мав звільнитися. І вирішив повернутися сюди й шукати собі заняття тут. Це моє рідне місто.

- Угу, – кивнула Катерина. – Викладачем чого?

- Історії.

Маршал різко повернувся до мене, в його очиськах спалахнув справжній інтерес до новоприбулого знайомця.

- Ха, історії! – захоплено вигукнула Катерина. – Знаєте, поки Ви не сказали, що викладач, я вигадувала, що Ви письменник чи який-небудь заводіяка-активіст.

- Ну… В певному сенсі я був письменником, – здвигнув плечима я. – Я працював свого часу журналістом.

Маршал поїдав мене очима.

- Правда? – спитав він, не зводячи з мене погляду. – І що Ви писали?

- Історичні нариси, статті, спортивні замітки…

З вигляду підлітка я второпав, що знайшов палкого прихильника.

- І що за спорт? – випитував він.

- В основному футбол, але іноді траплялися й інші види. Але не бейсбол… І не хокей, – відповів я. – Це не про мене.

Маршал, фігурально висловлюючись, розтікся по дивану. У мене закралась підозра, що він уже мене обожнював, і це підтвердила його мати:

- Ставлю свою квартиру на те, що син Вас уже ідолом вважає.

- Чого? – вирішив уточити я, глянувши на хлопця, хоча вже здогадувався, якою буде відповідь.

Замість Катерини пояснив сам підліток:

- Я цікавлюся журналістикою. І люблю спорт. І ненавиджу бейсбол.

- Ти хочеш стати журналістом?

- Дуже.

Мені подобався цей хлопчина. Раптом ми почули гуркіт і звук розбитого скла в коридорі, що вів до приміщення, де ми зараз перебували.

- Ну знову, – зітхнула Катерина, навіть не здригнувшись від несподіванки.

Висунулась з кімнати:

- Мі! Ти перестанеш колись бити мій посуд?

- Коли помру, певно, – почулась сумирна й безтурботна відповідь.

- І що ти розбила цього разу?

- Склянку зі сніжинками.

- Ще раз таке станеться – я поможу тобі зустрітись із Господом! – люб’язно повідомила Катерина й закрила двері.

Я з веселою цікавістю дивився на Катерину, мовчки очікуючи пояснень. Вона підняла брови й гмикнула, уздрівши мою фізію:

- Це Мі, моя приятелька. Вона обожнює бити посуд, хоча не зізнається в цьому. В неї така мила звичка.

- Неправда! – почувся крик ображеної душі. – Я просто нехлюйка!

- Повністю згодна! – гукнула Катерина, явно анітрохи не засмучена втратою склянки.

Через її небесно-невинний вираз обличчя я вирішив, що убивати Мі вона поки не збирається. Маршал усміхався.

Я допив свій чай і вимив чашку в раковині, яка була тут-таки, в кімнаті. Катерина запропонувала вшиватися звідси й пройтися по місту. Я пристав на цю пропозицію. Ми вийшли через чорний хід і спинилися, поки Катерина запалювала цигарку. На вулиці пройшов дощ, і асфальт був вологий та блискучий від води. В цей час я почув розпачливе:

- Тату!

Це був голос Едварда. Я не міг повірити цьому, але справді бачив свою дитину. Він сидів на бордюрі. Як тільки я повернувся на його крик, він схопився і підбіг до мене, стиснувши мене в обіймах. Катерина та Маршал стояли позаду нас, не втручаючись, але спостерігаючи за нами з цікавістю. Я врешті відірвався від Едварда та спитав, взявши його обличчя в долоні:

- Що ти тут робиш?

- Я хочу бути з тобою, тату! Я її терпіти не можу, – кинув син, дивлячись прямо на мене.

В його очах блищали сльозинки, він не зводив з мене погляду. Я знову притиснув його до себе, нічого не питаючи поки про обставини. Він ткнувся мені в шию носом. Раптом мені майнула думка:

- А як ти сюди приїхав? Потягом?

- Ні, – мотнув головою син, знову дивлячись на мене, – на твоєму мотоциклі.

Я залишив мотоцикл у гаражі біля свого колишнього дому.

- Без прав.

- Без прав, – сказав Ді, навіть не зніяковівши.

- Угу, а як ти дізнався, що я тут?

- Відчув, – гмикнув син, втерши сльози, – а взагалі подзвонив Маркові, він повідомив, що ти тут, пішов на якусь виставку…

- Ти ж вранці казав, що все в порядку.

- Я… я збрехав, – тепер уже знітився трохи Едвард, опустивши голову.

- Ясно… Добре, зараз ми з усім розберемось. Головне, заспокойся. – Я погладив його по голові.

І тут згадав про своїх супутників.

- До речі, про виставку. – Я повернувся до Катерини та Маршала, що стояли осторонь, не заважаючи нам. – Познайомся, Ді. Це Катерина Енде.

- Ви ж художниця? – напів-ствердно поцікавився син, подавши руку жінці.

Трохи заспокоївся.

- Так! – всміхнулася Катерина, стиснувши долоню Едварда. – Ви мене знаєте?

- Знаю, – сказав син шанобливо. – Я бачив Ваші роботи в журналах. Радий познайомитись.

- А це її син, Маршал, – продовжив я, вказавши на чорнявого підлітка.

Ді ввічливо потиснув руку і Маршалові та знову глянув на мене. Катерина, розуміючи, що зараз я вже про прогулянку й не думав, простягнула мені свою візитну картку.

- Я була б рада продовжити наше знайомство, Альберте. Якщо хочете, подзвоніть. Там номер та наша домашня адреса.

- Дякую, це велика честь для мене.

Я кивнув на прощання. Ми з Ді почекали, поки наші нові товариші сядуть у вільне таксі, що стояло тут-таки, неподалік, та повільно пішли до метро.

- Що сталося? Якщо ти збрехав, що все в порядку, то збирався вже тікати?

- Так. Я не хочу залишатися з нею ані на хвилину. Навіть у ліцеї. Тепер же їй приходять сповіщення… ну, про все, що відбувається в ліцеї. І я маю… з нею… контактувати, – докінчив похмуро син.

- А що вона зробила? Вона ображала тебе?

- Ні… Але ж вона мене заледве терпить і не дуже це приховує.

- Анна шукатиме тебе, – зауважив я.

- Їй начхати на мене, – буркнув син.

- Та я не про те. В неї будуть проблеми з соціальними службами. І в мене теж.

- А в тебе через що? – стривожився Ді.

- Я не маю права забирати тебе без рішення суду. Чи бачитись із тобою просто так, хоч Анна не забороняла цього. А рішення суду поки таке, що ти маєш жити під опікою Анни, – пояснив я.

Едвард помовчав.

- Я все одно втечу від неї, – врешті озвався він. – Я не житиму з нею, я спатиму під мостом, в смітнику, в катакомбах, в ліцеї, тільки не з нею під одним дахом.

- Чим вона так тобі допекла?

- Та нічим ніби, – зітхнув син. – Вона… непогано ставиться до мене, як до малознайомого сусіда, але… Я ж знаю, що вона не любить мене. І молодший братик, – єхидно виділив ці слова він, – король у домі. Я не хочу жити там, де мене не люблять. Там, де мене терплять лише тому, що так треба. Я навіть і не знаю, чого вона ото казала, що ти не забереш “її дітей”. Їй же лише Артур потрібен.

Я явно бачив у очах Едварда злість. І небажання йти на компроміси.

- Я сподіваюся, ти Артура не зачіпаєш через це ще більше?

Едвард відмахнувся.

- Я взагалі його не помічаю. Хоча… Він же не винен, що Анна любить його. Дивно, він ніби теж від тебе, а вона йому всю себе віддає. Це тому, що він в неї не асоціюється зі зламаним життям, так? – з суто підлітковою прямолінійністю спитав він.

Я кивнув, навіть не думаючи згладжувати кути. Знав, що Едвард би мою “дипломатію” відкинув попри всі спроби.

- Зламаним життям, – повторив син. – Ну-ну. Ніби я просив її народжувати мене.

Ми доїхали додому і вже на підході побачили, що світло в будинку горить. Марк не спав, чекав на нас, як чекав завжди.

Я пропустив Ді першим та зайшов слідом. Ми зняли взуття та запхалися у вітальню. Марк сидів на дивані, в тій самій позі, що й минулої ночі, блідий, виснажений, з темними колами безсоння під очима. Тільки він побачив Ді, як відразу ніби ожив. Встав і, похитнувшись, пішов до хлопця. Той кинувся до любого “діда” й повиснув у нього на шиї. Не дуже палко, правда, бо боявся за самопочуття Марка. Я ж узявся за чергову лекцію:

- Марку, ти колись перестанеш чекати на нас і лягатимеш спати нормально?

- Я не можу перестати чекати на вас. Ви приходите хтозна коли і після цього вимагаєте, щоб я не хвилювався й не чекав на вас? Ти що тут робиш, до речі, Ді? Я не знав, що ти приїздиш.

- Я втік від Анни, – муркнув син, не відклеюючись від отця.

Той кивнув, не ставши розпитувати далі. Він і так все зрозумів.

- Як виставка? – перейшов він на іншу тему.

- Чудова, – сказав я. – Мені дуже сподобалася. І Катерина – просто неймовірна майстриня. І цікава людина. Вона не проти продовжити наше знайомство.

- Я радий це чути, – мовив отець, гладячи Едварда по спині. – Тобі потрібні друзі.

Попросив нас вимити руки, бо зготував якусь вечерю, а “ми голодні”. Поки він ставив їжу на стіл, я зателефонував Анні.

- Анно, це я.

Вона відразу повідомила стурбовано:

- Едвард зник. Мені здається, він утік.

- Через це я й дзвоню. Він втік до мене.

Анна помовчала.

- І що тепер робити? – врешті озвалася. – Я… я знаю, що він не хоче жити зі мною. І я не звинувачую його в цьому. Але в тебе будуть проблеми, якщо він так вчинятиме й далі.

Я якось непевно всміхнувся. Все ж Анна непогана. Просто ми з нею були не одне для одного.

- Не знаю, чесно, що робити. З тобою він жити категорично відмовляється, але я спробую переконати його не тікати більше.

Колишня дружина зітхнула.

- Спробуй, будь ласка. Якщо він хоче жити з тобою, йому треба бути терплячішим. Передзвони мені, як поговориш, добре?

- Добре.