Dominus Vobiscum

…До кімнати зайшов Артур, що тільки-но повернувся зі школи, і привітався. Я кивнув і всміхнувся. Він закінчував школу цього року. Позашкільні заняття Артура та гуртки, які він відвідував, займали весь його час аж до вечора. Він часто засинав прямо за робочим столом, закінчивши свою домашню роботу. Я не раз відносив його, зовсім знесиленого, на руках до його кімнати. І не раз говорив з ним про те, що так виснажувати себе не можна. Одначе Артур, ніяково складаючи руки, відповідав, що “вмре, як не буде чимось зайнятий”.

Він спитав:

- Тату… Тату, коли Едвард буде?

Я відірвався від програвача і глянув на свого молодшого сина. Симпатичний худенький підліток з розтріпаним волоссям стояв на порозі кімнати, спершись плечем на двері, і дивився на мене трішки схвильовано. Я відповів:

- Післязавтра, синку. А що?

Він полегшено зітхнув. Я буркнув:

- Розказуй давай, що ти замислив? Я ж бачу, ти щось замислив.

Артур хихикнув.

- Просто хотів сюрприз для нього приготувати і думав, що не встигну. А тепер думаю, що встигну.

Малий шибеник вилетів з кімнати.

Я гмикнув. Хто б міг подумати, що Артур колись робитиме сюрпризи людині, яка так зневажала його свого часу.

…Я став зближуватись з Артуром приблизно тоді ж, як дізнався про свою неабияку популярність у студенток. Мені було боляче, що він ігнорував мене чи звертався до мене тільки в разі крайньої потреби, коли Анна не могла нічим зарадити. Я хотів, щоб він ділився зі мною своїми справами чи просто був поряд. Але цього все не траплялося; попри мої намагання налагодити стосунки Артур не підпускав мене до себе. І я міг лише себе в цьому звинувачувати. Після невдалих спроб порозумітися просто дав йому знати, що він може на мене розраховувати, і відсунувся на задній план.

Одного разу, як я порався біля свого мотоцикла, Артур підійшов до мене і спитав:

- Та… Може, тобі допомогти?

Я був дещо здивований: молодший син не підходив до мене просто так і не пропонував свою допомогу, надаючи перевагу компанії Анни. То й поцікавився:

- Ти… ти справді хочеш?

Артур смикнув губами:

- Не знаю. Захотілося…

В мені забриніла радість. Я кивнув.

- Дякую, я був би радий. На, – простягнув йому чисту ганчірку. – Пополіруй, будь ласка.

Артур вихопив у мене з рук ганчірку і заходився чистити мотоцикла. Я присів на бордюр біля нього та підпер щоку кулаком.

- Знаєш, що мама сказала? – подав голос хлопчик, ретельно протираючи кожен міліметр мотоциклу: – Едвард був небажаною дитиною. Це тому він мене терпіти не може? Бо я більш очікуваний?

- Хтозна, – озвався я. – Цілком можливо. Він не ділився зі мною причинами. Тебе засмучує його ставлення?

Артур невизначено повів бровами.

- Трішки… Я б не хотів, щоб він мене ненавидів. Тільки не кажи йому. Бо втечу з дому. Я не хочу, щоб він знав.

Чи це якась дитяча гордість говорила в ньому, чи ще який біс, але молодший брат хотів прихильності старшого, в той час як я не волів пресувати Едварда будувати стосунки з братом, коли той цього не бажав. Я пообіцяв, що не скажу Едвардові нічого. Артур зітхнув, явно радий, що старший брат не буде кпинити з нього та знущатися з його почуттів.

Власне, останнім часом Едвард не зачіпав Артура. Щоразу, як його відпускали з ліцею додому, він сухо вітався з Анною й Артуром і більше не звертав на нього увагу. Я бачив, як в очах малого спалахувала образа, і він йшов до своєї кімнати, заледве кинувши погляд на Ді. Я пробував утішити Артура, але він відкидав усі мої спроби заспокоїти його. Я був певен, що Артур сам терпіти не може Едварда. І тут дізнався, що він хоче подружитися зі своїм братом.

- Мені хотілося б, щоб він… хоча б іноді помічав мене. Хоча б іноді, – мовив хлопчик, присівши біля мене на бордюрі.

- То ти через це до мене прийшов? Я, на жаль, не можу змусити його любити тебе… Чи помічати. Він достатньо дорослий, щоб робити власні рішення.

Я погладив дитину по голові.

- Я можу поговорити з ним, але не можу нічого обіцяти. Він складний хлопець. До того ж, ми з Анною справді поводилися не дуже добре з ним. Багато чого наробили. Це наша провина, що він такий.

Артур кивнув і відклав ганчірку. Я не знав, як відволікти його від похмурих думок. Моя сім’я, здавалося, була найнедолугішою в світі. Я усвідомлював, що перебільшую, але й думати не мав бажання про те, якими є інші сім’ї. Я й не думав. Мені треба було насамперед вирішити ситуацію з нами. Я не хотів підтримувати мертву родину і жити так далі. І в той же час не хотів втратити своїх дітей. Я розумів, що Анна, швидше за все, не буде вимагати, щоб Едвард залишився з нею. Вона не любила його і ставилася до нього так само, як і він до неї, – з холодною ввічливістю. Одначе я не хотів розлучатися й з Артуром. Я щиро любив його і хотів бачити його кожен день поряд з собою. Тим більше, що Едвард, бачачи мою прив’язаність до Артура, перестав ревнувати, щоб не розривати моє серце між ним і братом. Або хоча б став приховувати свої ревнощі. Він любив мене занадто сильно, щоб розбивати. І я був вдячний йому за це.

Та я не сказав Артурові про свої невеселі думки; він був ще замалим для таких розмов. Я повідомив тільки Едварду. Він і Марк залишалися найближчими мені людьми.

Того дня я забрав його з ліцею на кілька годин, попросивши попередньо дозволу в керівництва. Почекав, поки Едвард вийде, та повів його вулицями. Купивши йому пиріжок з маком і почекавши, поки він відкусить шматочок, я сказав:

- Я хочу розлучитись з Анною.

Едвард анітрохи не здивувався і, звісно, не засмутився.

- Давно було треба, – буркнув він, облизнувши губи. – Тільки як же це ваше католицьке… Про заборону розлучатися?

- Ми не були повінчані, Анна не хотіла цього. Та й Марк відмовився вінчати нас. Тим більше, що зараз я вже не настільки ревний католик, як був колись. Та зараз і не це важливе. В мене можуть забрати тебе і… Артура.

- Хіба суди не враховують думку дітей? – стенув плечима Едвард. – Я скажу, що хочу бути з тобою. А Артур… Він же любить Анну.

- Він і мене любить, – повідомив я.

- Угу, – Едвард не був радий цій звістці, але не став краяти мені серце. – А з якого віку враховують думку дітей?

- У нас із восьми.

- Ну… Тоді, як він захоче бути з тобою, то може так і сказати. В чому проблема?

- Ти ж терпіти не можеш Артура, – замість відповіді зауважив я.

- Та, – махнув рукою Едвард. – Якщо ти хочеш виховувати нас обох, то я нічого не матиму проти. Я ж не звір, врешті-решт. Артур має право на твою опіку.

- Опіку над дітьми в разі розлучення здебільшого надають… жінкам.

- Це тому ти стільки її терпиш? – покосився на мене Едвард. – А я все думав…

Я криво всміхнувся:

- Я не “терплю”. Знаєш, вона ж не погана людина… як на мене. Просто ми абсолютно не підходимо одне одному. І я більше не хочу так жити.

- Розумію, – кивнув хлопець. – Правда, не знаю, чим можу тобі тут допомогти. Але я зроблю, що ти скажеш.

Я тішився, що в мене такий союзник. Я не був певен, що Марк мене підтримає, але все ж вирішив розповісти і йому.

Увечері подзвонив священику і повідомив про свої наміри. Почув тихе зітхання і відповідь:

- Це твоє право.

- Я радий, що ти мене не засуджуєш, – з вдячністю сказав я.

- Ти мав би вже здогадатися за стільки років, що я іншим людям не нав'язую свої погляди і свою віру. Принаймні намагаюся. Хочеш розлучитись – розлучайся. Цей шлюб і так був розвалений з самого початку. Я не схвалював його ніколи.

Залишилося поговорити з Анною.