Dominus Vobiscum

…Після чаю я вирішив трохи повалятися. Зазирнув у кімнату Артура. Той щось читав, попиваючи вже охололий чай. Я підійшов до нього та з подивом побачив, що то був молитовник. Я повагався, оскільки бачив, що хлопчикові справді цікаво те, що він читав. Це явно не було класне чи позакласне завдання. Та і я не змушував їх читати релігійні книги. Все ж по якімсь часі поцікавився:

- Що це тебе сподобило читати молитовник?

Артур трошки знітився. Але все ж відповів:

- Як тобі сказати… Мені подобається. Просто.

- Еге… Ну, добре, – я не став докопуватися до суті. – Я пішов спати. Не засиджуйся довго.

Мені згадалися його відвідини до церкви, які останнім часом помітно почастішали.

- Добре, татку.

Син поцілував мене і побажав спокійної ночі. Я, відчуваючи теплу вологу на щоці, вийшов і тихенько закрив двері за собою. Спати мені не дуже хотілося, тому я, лігши в ліжко, почав обдумувати завтрашній день. Він був для мене робочим, тому насамперед мені треба було владнати свої ділові справи. А вже потім думати про вечір для Ді.

Я повернувся на бік та кинув погляд на фотографії, що розташувалися на тумбочці біля ліжка. Дві милі чорно-білі фотографії моїх дітей: одна – Едварда у парадній військовій формі, інша – Артура в шкірянці…

…З зали суду я вийшов близько першої години. Суддя постановив, що діти на деякий час залишаться разом з матір’ю. Оскільки мені вдалося впевнити суддю, що я можу бути хорошим батьком своїм дітям, він заявив, що перегляд рішення суду відбудеться через чотири місяці. Мені дали чотири місяці, щоб владнати репутаційні конфлікти, знайти роботу та довести, що я можу дати синам майбутнє.

Переговоривши з юристом, я зрозумів, що шанси отримати опіку над дітьми в мене не мізерні, хоч і не дуже великі. За них я й ухопився.

Квартиру я залишив Анні. Власне, в неї була ще мати, але я сумнівався, що її однокімнатна халупа могла вмістити чотирьох людей одночасно. Коли Анна почула моє рішення, то трішки здивувалася, бо квартира формально належала нам обом, і я мав право жити там так само, як і вона. Помовчала, потім непевно мовила:

- Дякую, Альберте. Дякую.

Наполягла на тому, щоб виплатити мені за мою частину гроші.

Завалившись у якесь кафе, аби спокійно обдумати свою ситуацію та окреслити наступні дії, я замовив собі салат і подвійну каву. Думки крутилися навколо заняття. Я не знав, чи зможу знов колись працювати викладачем, не знав, чи мене хоч хтось візьме на роботу без попередніх рекомендацій. Адже прийти в приймальню ректора й попросити: “Візьміть мене на роботу” якось не дуже адекватно. Хоча, власне, чому? Є ціла купа приватних закладів… А ще можна піти працювати кимось у Спілку ветеранів. Але повертатись до військової справи в будь-якому її вигляді я не хотів. Принаймні поки що.

Мої думки переметнулися до Анни. Все ж вона показала себе з кращого боку в гірші для мене часи. Я не любив Анну, одначе й ненавидіти її було нема за що. Її слова про аборт мали під собою певне підґрунтя, та й не мені було її засуджувати, якщо згадати мої власні думки про сина. Певна річ, ніхто не хоче брати на себе тягар виховання дитини, коли сам ще фактично дитина. Я визнавав, що ці слова Анни завдали страшного болю Ді, і мені було дуже неприємно знати про це. Але оскільки сам Едвард вже не згадував про цей інцидент, знаючи нашу проблему, то і я не особливо зациклювався на цьому.

Офіціантка принесла каву та салат, я посунувся, щоб їй було зручніше ставити. Подякував і надпив трошки гарячого еспресо. Мені стало легше. Подумавши, що якийсь тимчасовий заробіток можна буде пошукати в газетах з працевлаштування, я остаточно заспокоївся і взявся наминати салат. Я мав заощадження, та знав, що більшість із накопиченого піде на утримання дітей. І на ліцей Ді, хоч Анну зобов’язали сплачувати половину за його навчання.

По якімсь часі я скінчив трапезу, оплатив рахунок та вийшов з кафе. Треба було пошукати якийсь притулок і забрати свої речі, тому я вирушив до своєї колишньої квартири. Там я швидко поскладав необхідне в дві дорожні сумки. Мені допомагав Ді, ковтаючи сльози.

- Тату, я не хочу, щоб вона була моєю опікункою. Тату… – прошепотів він.

Я недбало кинув якусь свою футболку в сумку і повернувся до заплаканого підлітка.

- Вона не буде твоєю опікункою вічно.

- Чотири місяці – це багато, – буркнув Едвард, втираючи солоні краплі зі щоки. – А що, як суд не віддасть тобі опіку наді мною? Що тоді?

- Віддасть, милий, віддасть, – вже ласкавіше сказав я, обійнявши Едварда. – Тільки владнаю негаразди, і все буде добре.

- Ти не забереш моїх дітей у мене, – раптом почули ми голос Анни в дверях.

Я подивився на колишню дружину та твердо сказав:

- По-перше, це не нам вирішувати. По-друге, ти не любиш Едварда, і я його заберу, чого б це мені не коштувало.

- Ді, вийди, будь ласка, – холодно звернулася Анна до Едварда.

Той лише став за мною і таким чином показав свою зневагу до її прохання. Її губи смикнулись.

- Едварда ти ніколи не любила і не полюбиш. Це ж очевидно. Тому через чотири місяці ми подивимось, з ким він буде. І Артур вирішуватиме сам, із ким йому бути. Я його не підбурюватиму. Я певен, ти теж цього не робитимеш.

Я підхопив свої дві сумки, чмокнув Ді в щоку і пішов собі, не попрощавшись. Артур увесь цей час просидів у своїй кімнаті.

На душі було погано, я не хотів кидати Едварда і Артура, але й залишатись довше не міг. Вже на вулиці відчув, як по щоці стікає сльоза. Я швидко втер її, щоб ніхто не побачив. Прибрав нейтрального вигляду, хоч усередині все боліло.

Я знайшов собі номер в одному з готелів нашого міста. Затишний невеликий готель недалеко від центру був притулком богемних письменників, самопроголошених музичних геніїв та артистичних наркоманів. Мені було в цьому пристанищі комфортно, адже я багато чого цікавого бачив у нашому університеті. Першого ж вечора, тільки я спустився в буфет, до мене причепився п’янючий як чіп писака і запропонував травки. Я, щоб не засмучувати хлопця, узяв скручену цигарку і викинув її у перший же смітник, як тільки той відвернувся. Він же тим часом розводив теревені про свою виняткову геніальність і подібність до Фітцджеральда. До мене не дуже дійшло, як можна бути водночас унікальним і подібним до когось, але задавати це варте уваги питання я не став. Просто мовчки погодився, думаючи про своє.

Знаючи, що мій час та фінанси врешті вичерпаються, я не став зволікати та наступного ранку придбав кілька газет з працевлаштування. Мої амбіції трошки попсували пошук роботи, бо я не хотів опускатися до рівня жовтої преси та зневажати себе. До того ж, далеко не всі пропозиції відповідали моїм фінансовим вимогам, навіть якщо взяти до уваги ті мінімальні ветеранські пільги, якими я міг користуватися. Щоб платити за утримання двох дітей, ліцей Ді та кімнату в готелі, не кажучи вже про побутові витрати, я мав знайти щось серйозне. Але ті кілька підходящих вакансій, які я виділив маркером, або були вже закриті, або потребували когось з іншим досвідом. На дванадцятому дзвінку я вже почав трохи впадати у відчай, одначе не здавався. Повісивши трубку, я певний час постояв біля готельної телефонної будки і вирішив сходити до редакцій видань, що були в нашому місті. Свого часу я вивчив адреси найкращих редакцій та імена головних людей там. Тож я витяг ще одну монетку і зателефонував до редакції “Голосу молоді”. Після цього в “Історичний вісник”, “Журнал західної історії” та “Журнал римських досліджень”. Але все було дарма. Я занадто довго не займався журналістикою на професійному рівні. Тому, певно, редактори вагалися. Відсутність у мене профільної освіти теж могла відлякувати редакторів, але до цього моменту в мене з цим проблем не виникало.

Після таких невдач я врешті подумав, що треба хоч трохи перепочити, бо голос у мене вже захрип від безперервних переговорів. Я вийшов з будки та пішов пройтися вулицями міста. Я не дуже уявляв собі своє майбутнє і не був упевнений, що мені віддадуть дітей, навіть якщо я знайду роботу й все владнаю. До речі, хоч батько Лізи намагався на мене накинутися, з цього нічого не вийшло. Доказів у нього не було, і я попередив його, що цілком можу подати на нього в суд чи, як мінімум, написати заяву в поліцію. Чесно кажучи, аж трохи здивувався, коли він зник з мого життя, хоч і подумав, що ще побачу його, що він не полишив свого наміру трохи мені напаскудити.

Ідучи бездумно все далі й далі, я вийшов до маленького парку, де раніше не бував. Побачивши якийсь місток, зроблений під старовину, я вирушив до нього. Під ним протікав чистий темно-синій струмок, і я спинився на містку, щоб розібрати свої думки по поличках. Стояв я там, роздумував над своїм життям, вирішуючи, куди мені звернутися далі, і тому не відразу помітив, як на містку з’явилася ще одна людина. Коли я врешті виринув зі своїх думок, то боковим зором побачив, що не один. Недалеко від мене спинилася жінка й запалила цигарку, із явним задоволенням затягуючись.

Таке відчуття, що я її десь бачив. Я повернувся всім корпусом до жінки та впізнав у ній ту художницю, роботи якої мені так подобалися. Катерина Енде. Це була вона. Жінка очевидно насолоджувалася моментом і не звертала уваги на мене. Мені спонтанно захотілося підійти до неї та сказати про своє захоплення її талантом. Певна річ, я знав, що вона чула подібні слова не один раз, але не став заморочувати голову цим. Я наблизився до Катерини. Вона повернула своє миле обличчя в мій бік і запитально глянула на мене. Я мовив:

- Доброго дня, пані Енде. Прошу вибачення, що турбую. Просто хотілося сказати, що я дуже поважаю Ваш талант. Ви неймовірний майстер.

Катерина засяяла. Було видно, що її усмішка не була просто ввічливою, вона була щирою. Художниці явно було приємно. Я примітив ледь прикриті повіки, через які здавалося, що вона хоче спати. Її правильні риси зм’якшилися усміхом. Катерина простягнула мені руку і сказала:

- Дякую, пане…

- Монт, – підказав я, потиснувши їй руку.

- Пане Монт, – повторила Катерина. – Я дуже рада, що Вам подобаються мої роботи. В мене післязавтра виставка, не бажаєте навідатись? Правда, вона в іншому місті, але воно не так далеко звідси. Я тут проїздом.

Я не міг вільно витрачати свої заощадження, тож хотів відмовитись, але вона, не чекаючи відповіді, сунула мені квиток-запрошення.

- Ось, – кивнула вона на шматочок паперу, – беріть, бо передумаю.

Від несподіванки я взяв квиток і тільки потім подумав, що це, мабуть, було не дуже добре. Але майже відразу вирішив, що нічого страшного в цьому немає, бо Катерина сама дала мені квиток і запросила на свою персональну виставку. Подякував їй. Вона підморгнула мені й викинула недопалок у найближчий смітник.

- Що ж, чекатиму на Вас післязавтра. І посмійте тільки не прийти, – жартівливо пригрозила вона, махнула мені рукою та пішла собі.

“Дивна жінка”, – подумав я і глянув на квиток. Прочитав адресу галереї, де мала відбутись виставка. Виставка відбувалася в моєму рідному місті. І тут мені майнула одна думка. Я притьмом повернувся до готелю і забурився в першу-ліпшу вільну телефонну будку. Відкопав у кишені монетку та зателефонував отцеві Марку. Одначе в його домі ніхто не відповідав. Я згадав, що він, швидше за все, зараз у церкві, і подумки вилаяв себе за тупість. Перепросив телефоністку та вийшов з будки.

Заледве дочекавшись вечора, дев’ятої години, я спустився назад у вестибюль і знову подзвонив Маркові. Цього разу на тому кінці трубку зняли майже відразу. Я почув тихий голос:

- Я слухаю.

Я вирішив не розводити зайвих теревенів та відразу перейшов до справи:

- Марку, привіт. Можна, я приїду та поживу в тебе якийсь час?

Марк, абсолютно не здивувавшись, відповів:

- Мій дім завжди буде твоїм домом. Приїжджай і живи скільки хочеш.

- Дякую! – гукнув я.

Не вагаючись, я піднявся до своєї кімнати, дорогою наткнувшись на неповторного Фітцджеральда, та заходився збирати речі. Нема чого більше робити в цьому місті. І справді треба вертатися додому, туди, де я почувався найкраще. На час суду я повернуся сюди, а поки що переїду назад до свого рідного міста й житиму там. І там же знайду роботу. Там мені буде легше хоча б тому, що не стоятиме проблема житла. Я не збирався жити за рахунок Марка, але й не повинен був поки що думати про дах щохвилини. До дітей приїздитиму за будь-якої нагоди, а поки що…

Я здав кімнату наступного ранку і понісся на вокзал. Купив квиток на найближчий потяг, який відходив через годину, і пішов у зал очікування. Там я вислухав імпровізовану лекцію про “ідіотські й цілком мерзенні рішення політика Монтальви” від безхатька, який явно вважав себе дипломованим істориком та неперевершеним знавцем чилійської історії. Я заледве стримував хихотіння, слухаючи безпросвітний потік безнадійної дурні. Врешті мій потяг подали, і я, підхопивши свої пожитки, посунув на перон, не зважаючи на обурення безхатька, який образився на моє небажання бути його аудиторією.

Моїми супутниками були молоді люди, з вигляду студенти на вакаціях. Вони не заважали мені, зайнявши свою половину та спокійно граючи в карти. Я ж витяг книжку й читав аж до самого пункту призначення. Читав неуважно, думаючи про Едварда й Артура.

Прибувши до міста, я мав узяти таксі, бо метро в цей час було забите, а пішки йти від вокзалу до домівки Марка було далекувато. За тридцять хвилин я вже був на порозі будинку, який став моїм наймилішим домом. Маючи свій ключ, я зайшов до будинку та кинув свої сумки на підлогу. Відразу пішов у душ, де відмокав добрих півгодини.

Впорядкувавши себе ззовні, почимчикував до церкви отця Марка. Там я уздрів високого священика; певно, той, що прийшов на заміну отцеві Йоганну. Він побачив нового відвідувача в святому домі та вирушив до мене. Просте, нічим не примітне, але приємне й відкрите обличчя виражало бажання допомогти мені. Він ввічливо спитав, чи може бути чимось корисним. Я поцікавився, де Марк.

- Він у сповідальні, – відповів молодший отець. – Чи не можу я чимось прислужитись?

- Ви вже стали мені в нагоді. Розумієте, Марк мій колишній опікун, батько, можна сказати, тому я хотів би зустрітись з ним. Ми давно не бачились.

- А… – По обличчю юнака я зрозумів, що він знає про мене. – Отець Марк часто розповідає про Вас. Ви Альберт?

- Саме так, – кивнув я, усміхнувшись.

- Ага. Тоді почекайте трошки. Отець Марк скоро звільниться.

- Дякую.

Я присів на лаву. Молодший священик відійшов. А я подумав, що певним чином сумую за Йоганном. Чи радше, не сумую, а відчуваю якийсь дискомфорт без тих його патетичних промов. Він, з усією своєю фанатичною ексцентричністю, був цікавим суб’єктом. Хоча, звісно, якби я жив із ним, то швидко втрапив би до психіатрів. Нічого, дискомфорт пройде. Цей новий священик ніби непогана людина. Я щиро сподівався, що він був кращим за Йоганна. Адекватнішим.

Хвилин за п’ятнадцять я побачив худу, зморену постать Марка, який тільки що відпустив гріхи якійсь жінці. Встав. Він помітив мене і неквапом наблизився. Обійняв мене. Міцно. На обличчі був привітний, радісний усміх. Я сказав:

- Марку… Я такий радий знову бачити тебе.

- Я теж радий, що ти приїхав.

Мені було боляче дивитися на його бліде – аж синє – і змучене лице. Його жовті очі трохи запали. Він нагадував мені свічку, що повільно жевріла.

- Як ти? – спитав.

- Бувало краще, – визнав я. – А ти…

Мене перебив розпачливий крик десь з входу в церкву:

- Отче! Я найбільший грішник на світі!!!

- Оце так новина, – індиферентно прокоментував почуте Марк. – А я все думав, де б його знайти…

Я не стримався й пирснув, хоча мені й було дивно чути від нього саркастичну ремарку. Тим часом святий отець, обережно ступаючи, пішов заспокоювати бідосю. Я зачекав, поки Марк звільниться й попередив його, що піду додому.

Десь годині о сьомій я став хвилюватися, адже знав, що Марк більше не затримувався в церкві надовго. Я вирушив туди і дізнався, що він таки знову взявся за старе. Він вислухав від мене гнівну лекцію на тему здоров’я і сказав:

- Пішли додому вечеряти.

Я затнувся, лише зітхнувши. От же ж упертюх… Ми вийшли з церкви, і я побачив на дошці оголошень заклик: “Не дай своїм проблемам убити тебе! Дозволь нам допомогти!” Біля ватману з закликом стояв молодший священик та любовно розглядав, як я зрозумів, своє творіння. Марк люб’язно зауважив:

- Отче Август, Ви певні, що цей лозунг зрозуміють правильно?

- Що Ви маєте на увазі? – повернув до нього наївні очі Август.

- Я не буду, звісно, говорити за всіх, але якби я хотів стати парафіянином тут та побачив цей заклик, то подумав би, що ця церква хоче допомогти добити мене.

- Ой, а й справді…

- Не хвилюйтеся, завтра ми разом придумаємо більш вдалий заклик. До речі, прекрасна кольорова гама. Ви молодець.

- Дякую! – засяяв Август.

Марк кивнув і почимчикував додому. Я був трошки приголомшений, але не став робити поспішних висновків.

По дорозі я розповів Марку про свої проблеми і плани. Він вислухав мене без жодного слова, без жодного зауваження. Розповіді вистачило якраз до будинку. На порозі Марк відчинив двері й спитав, ніби взагалі не взявши до уваги все, що я тільки що сказав:

- То ти будеш їсти? Ти, певно, голодний.

“Все ж ці опікунські інстинкти в нього не виведуться ніколи. Сам помиратиме, а все одно за мене хвилюватись буде”, – подумав я, а вголос відповів:

- Ні, не голодний. Просто чаю поп’ю, та й все.

Марк покосився на мене, але не став сперечатись.

На кухні я розташувався за столом, а Марк заповзявся готувати чай і легкий салат собі на вечерю. Я хотів було допомогти, але Марк категорично відмовився від асистенції.

- Чого ти знову став затримуватися в церкві? – завів я своєї, покірно сівши назад за стіл. – Ти себе послідовно вбиваєш і навіть не намагаєшся собі допомогти.

- Не намагаюся? – повернувся до мене священик. – Я тобі, по-моєму, вже казав, що був у кількох лікарів? І що вони мені всі казали? Нічого. Нічого не міняється, і нічого нового я про себе не чую. А затримуюсь я в церкві тому, що мені сумно самому. Мені самотньо, Альберте. А мої парафіяни потребують мене.

- Самотньо… – Я раптом відчув себе тварюкою через те, що давно не навідував його.

Він подав мені чашку, і я взяв її обома руками, бажаючи зігрітись.

- Пробач мені, – вирвалося в мене.

- Що пробачати? – здивувався отець.

- Що я кинув тебе… Я не мав права полишати тебе.

- Припини, – махнув рукою він. – Я тебе не наймав моєю сиділкою бути. Я був би розчарований, якби в тебе не було свого життя. Я б звинувачував себе в тому, що ти через мене не можеш жити, як хочеш.

- Все ж ти дивний, – гмикнув я. – В тебе є одна-єдина негативна риса: ти страшно впертий і не бажаєш приймати допомогу інших людей.

- Що ж, – стенув плечима Марк, – це доводить, що я не ангел, а грішна людина.

- Це що – камінь в мій город?

- Якось так, – всміхнувся він, розвівши руками. – Якщо згадати, як у Біблії описуються ангели… Не хотів би я такий вигляд мати.

Я захихикав.

- Марку, що з тобою сталося? Звідки в тобі стільки сарказму? Я вже втретє за один день чую єхидство з твого боку. Накопичував увесь цей час?

- Певно, побічний ефект нових медикаментів, – схилив голову набік Марк, підхопивши виделкою зелень. – Мені від них трохи марудно. Але маєш рацію. Треба бути стриманішим. Вибач. Я не хотів здатися грубим.

Я промовчав. Марк тим часом швидко, майже похапцем, доїв салат і поцікавився:

- Що ти думаєш робити?

- Ну… Знайти хорошу роботу як мінімум і отримати компенсацію за репутаційні збитки як максимум. І розжитися дахом, який би задовольняв потреби дітей.

- Дітей? – перепитав Марк. – Ти й Артура хочеш забрати? Я радий це чути. Ти якось не дуже про нього говориш…

- Я люблю його, – сказав я. – Просто Едвард більше до мене прив’язаний. Я не знаю, чи зможу забрати Артура, але зроблю все, щоб бути з ним. І за Ді я буду боротися до останнього. Він заледве терпить Анну і то через мене. Я вирішив жити тут. Мені здається, так буде краще. Наше місто дасть мені більше можливостей.

- А квартира?

- Я залишив квартиру Анні.

- Вона ж твоя?

- Наша спільна, – поправив я. – Анна там прописана. І вона заплатила за мою половину. Якщо Едварда і Артура залишать з нею, я б хотів, щоб вони жили в комфорті.

Отець кивнув кілька разів підряд.

- Хороша думка. Це добре, що ви з Анною знаходите хоч якусь спільну мову. Яку роботу будеш шукати?

- Хтозна… – Я потер очі. – Як вийде. Як знайду роботу викладача, то добре буде. А як ні, то згадаю старі часи, буду знов журналістом. Я вже пробував кудись ткнутися, але то мені не підходить, то я не підходжу…

- Угу, – безколірно мугикнув Марк.

Його ставлення до моїх планів я не визначив, але не став переживати, бо знав, що він підтримає мене і не буде засуджувати (хоча б дуже), що б я не зробив.

Я подякував за чай і пішов до своєї колишньої кімнати, де знову отаборився на свій час перебування у Марка. Перед самим сном мені схотілося попити, тож я спустився назад в кухню. На зворотному шляху я краєм ока запримітив чорну згорблену фігуру на дивані у вітальні. Я зайшов туди. Марк сидів, підперши підборіддя долонею, і дивився в простір. Я безшумно наблизився до нього й сів поряд. Він не повернув голови. Якби я не бачив, що його очі відкриті, то подумав би, що він спить. Я обережно доторкнувся до його руки. Марк, як завжди, не здригнувся від несподіванки. Спитав:

- Що б ти хотів?

- Щоб ти пішов відпочити.

Він зітхнув, але не зрушив з місця. Прикрив очі, з-під повіки витекла сльозинка, яку отець тут-таки стер. Та я все одно помітив її. Тоді я побачив на його обличчі першу зморшку, у куточку ока. Серце стислося від болю.

Я не став більше наполягати на відпочинку і просто пригорнув Марка до себе, як часто робив він сам зі мною, коли я ще жив у нього. Тоді мені потрібна була його підтримка, був потрібен його захист, а тепер я вже сам почувався підтримкою виснаженого та самотнього чоловіка. Подумки постановив знайти найкращого фахівця, який зможе допомогти Маркові. Отець поклав голову мені на плече і скоро закуняв. Я відчував несміливу радість від того, що знову був у себе вдома. Там, де від мене ніколи не відвернуться.