Dominus Vobiscum

…Я ще раз витягнув листа Едварда і перечитав його, милуючись акуратним каліграфічним почерком сина…

…Марк забрав мене в свій дім тоді, коли в світі почалася війна. Я пам’ятаю, як якось слухав новини про вторгнення радянських та німецьких військ у Польщу. В цей час в кімнату зайшов Марк – він саме вийшов з душу, і його мокре, темне від води волосся тьмяно блищало в світлі ламп. Мені стало цікаво, чого він не воював. Я так і спитав його, не задумавшись навіть, що це питання могло звучати нетактовно.

- Я не пройшов медкомісію.

Я обдивився його і не помітив нічого неординарного. Худий, але цілком нормально складений і ніби здоровий молодий чоловік. Одначе я не став розпитувати далі, нарешті второпавши, що моя цікавість може бути неприємна Маркові.

Виховання та вчення Марка значно вплинули на мене. Наприклад, отець не забороняв мені ходити на танці й не вважав їх особливим гріхом. Моя відмова від танців була особистою й продиктована ще тим страхом, що в мене вселив батько, якого я перестав так звати в той же день, коли почув від судді слова про позбавлення Мартіна батьківських прав. І в той же час Марк залишався священиком – людиною, яка свято поважала всі релігійні обряди. Я прийняв його доволі аскетичний стиль життя. І його прізвище. І став Альбертом Монтом.

Марк жодного разу мене не вдарив і взагалі був мало не ідеалом для мене. В моїх очах він уміщав у собі одночасно і тата, і старшого брата, і кращого друга. Завжди був готовий вислухати мене і запропонувати вирішення проблеми, якщо така траплялась. Мені особливо подобалось те, що його варіанти вирішення проблеми далеко не завжди були запозичені з Біблії: Євангеліє він узагалі не вважав відповіддю на всі питання. І я був вдячний йому за підтримку й допомогу.

Він був настільки поблажливий, що дозволяв мені слухати радіо, коли там передавали якусь пісеньку, яка мені подобалася. Мартін вважав це потуранням бажанням дитини й розпущеністю. Сам він радіо слухав винятково для того, щоб дізнатися останні новини.

Якось, коли мені було років п’ятнадцять, Марк запропонував мені пройтися місцевим парком та погомоніти. Пам’ятаю, я більше слухав його, ніж говорив сам. Незважаючи на молодість, Марк знав дуже багато різних речей, в тому числі абстрактних, про які більшість людей у кращому випадку лише здогадувались. Ми розговорилися про любов, і Марк розповів мені того дня мало не все те, чим я став послуговуватися пізніше в житті.

- Ти, Альберте, маєш завжди тримати у пам’яті одну думку – людина, яку ти ненавидиш, може стати твоїм союзником, підтримкою. І ти зрозумієш, що твоя ненависть була лише завісою, яка приховувала любов від тебе. І навіть якщо це не ненависть, а просто неприязнь, вона може зникнути і стати любов’ю.

Я був не певен, що зрозумів його правильно. Мені не вкладалося в голову, як ненависна людина може раптом стати найближчим другом. Багато того, що я чув від Марка, мені було не ясно. Все, включно з цими таємничими словами, я зрозумів пізніше.

- І як ти можеш говорити про ненависть? – єхиднувато, як справжній підліток, спитав я. – Ти ж священик, ти маєш всіх любити.

- Що ж, по-твоєму, раз я священик, то маю закривати очі на очевидні речі? – всміхнувся Марк. – Люди ненавидять, і я це розумію. Є люди, ненависть до яких виправдана, і я не засуджуватиму нікого, в кого є реальні причини ненавидіти. Просто кажу, що є різні перспективи і різні ситуації. Я сам нікого не ненавиджу, та це не значить, що всі мають робити те, що і я.

- Навіть Мартіна не ненавидиш? – непевно поцікавився я.

- Мартін не вартий такого сильного почуття. Єдине, чого він вартий, – це зневага. І це все, що я до нього відчуваю.

З Марком мені було легко, наскільки це можливо, живучи з глибоко релігійною людиною. Кожен ранок починався з молитви, кожен вечір закінчувався молитвою. Цей ритуал був незмінним. В іншому він не змушував мене жити так, як жив сам. До прикладу, в той час як Марк сам ходив у простенькому одязі, для мене він купував дорожчі речі. Вдячний йому за прихисток, турботу і любов, я відразу перебрав на себе більшість хатніх обов’язків, хоч він мене не змушував нічого робити.

Іноді я, замість того, щоб молитися разом з ним, розглядав його. Може, це було погано, але мені завжди було приємно дивитися на людей, щиро захоплених своєю справою. Худий, жовтоокий, з довжелезними віями та невеликою родимкою над верхньою губою з правого боку. І постійно блідий. Як я потім дізнався, ця блідість була викликана анемією. Роки проходили, а він залишався так само молодим. Жодні зморшки його не брали. Лише по його жовтосяйних очах я бачив, що він потроху старішає. Узагалі, як тільки я дізнався, що на світі існує професія лицедія, то дійшов думки, що отець Марк став би чудовим актором на ролі чарівних принців. Розглядаючи списки найкрасивіших акторів, я був певен, що врода всіх цих людей нічого не варта, якщо порівняти їх з моїм опікуном. Однак він обрав правильний шлях, ставши священнослужителем. Я б не міг уявити більш підходящу людину на цю роль.

Він завжди відвідував футбольні матчі, у яких я брав участь. Я бачив, як він сидів у своїй простенькій чорній курточці, склавши руки на колінах, та спокійно споглядав гру. Він був очевидною білою вороною серед натовпу ошалілих фанатів, але мені все одно було приємно, що він приходив подивитися на мене та повболівати за мою команду. Марк не знав жодного правила футболу, але щиро радів за мене, хоча не показував своєї радості явно, як інші вболівальники. Стояв на трибунах і плескав у долоні щоразу, як моїй команді вдавалося забити гол у ворота суперника. І він же першим (після тренера) приходив до мене і моїх товаришів по команді привітати нас усіх із перемогою.

Власне, мені дуже подобалася ця його спокійна радість. Мої шкільні приятелі, навіть атеїсти, часто говорили мені, як мені пощастило з опікуном. Я ніколи не відчував тої зневаги до себе, з якою зазвичай зіштовхуються діти з неповних сімей. Хоча, може, це тому, що всю мою родину тоді представляла духовна особа. Кожен випадок окремий. Вплив нашого отця був настільки великим, що навіть найзагартованіші богохульники знічувались і замовкали у його присутності, хоча він нічого спеціально не робив для цього. Його старший колега не вселяв такого благоговіння, незважаючи на свої патетичні лекції про пекло та вічні муки. Певно, Марк мав таку силу тому, що його нічим не можна було вивести з себе.

Час від часу, коли не був зайнятий, Марк ходив на кладовище, що було розташоване недалеко від нас, через пару кварталів. Я часто приклеювався до нього, хоча він не дуже схвалював це. В Марка була своєрідна звичка: він по можливості прибирав закинуті могили. Ходив він туди на могилу своїх батьків, але після того, як закінчував прибирати останнє пристанище своїх рідних, то вирушав до могил, на які вже давно ніхто не приходив. Поки Марк порався біля батьків, я не чув жодного слова від нього. Одначе, як тільки ми відходили, до нього можна було звертатися, і він не відповів би мовчанкою. Я досить швидко вивчив цю особливість. Оскільки Марк не дозволяв мені допомагати йому, я просто розглядав невеликі зображення його тата й мами, розташовані в овалах – популярній оздобі пам’ятників у ті часи. Вони чітко показували, звідки Марк узяв свою красу.

Якось, біля одного з закинутих пам’ятників сторічної давності, я спитав його, чого він прибирає могили людей, яких не знає. Марк сперся на стару потріскану стелу, що трішки покосилася, і відповів питанням:

- Тобі не здається, що це сумно – бути забутим?

- Сумно, – якось непевно сказав я, ще дитина, – але їх стільки повсюди…

- Певно, що я не можу відвідати їх усі. Але щось я можу зробити. І роблю, – провадив Марк, – бо мені стає моторошно, кажучи чесно, коли я бачу закинуту могилу. Це страшно, коли тебе забувають і ніколи не навідають, навіть на пару хвилин. І я цього боюсь.

- Я ж буду… – палко почав було я, поки не зрозумів усвідомлено, що Марк теж колись помре. Мені це усвідомлення не сподобалось.

- Що будеш? – спокійно всміхаючись, поцікавився Марк.

- Я… ходитиму на твою могилу, – закінчив я.

- Ти теж колись помреш, – зітхнув отець. – Можливо, твої діти, якщо вони в тебе будуть, приходитимуть до мене, а далі… Хтозна…

Я хотів було сказати Маркові, що його парафіяни не забудуть його, але в цей момент до нього підійшов один з частих відвідувачів його церкви, щоб порадитись, і мій опікун відволікся на нього.

Мені завжди було до душі написання творів. Я писав їх не тільки як завдання для школи, а й для свого задоволення. Якось я вирішив надіслати одне зі своїх есе на міський конкурс і подивитися, що з цього вийде. Те есе, зовсім невелике, десь на п’ять сторінок, розповідало про розбите жорстокістю дитяче серце. Я, ясна річ, писав про те, що знав найкраще. Навіть у думці не мав, що комусь це може здатися вартим уваги, а не смішним. Адже це писав школяр без будь-якого письменницького досвіду. Через тиждень наш поштар приніс нам рахунки, якісь музичні журнали, які я передплачував, і листа. Я кинув погляд на ім’я відправника і ледь не підстрибнув від радощів. Мабуть, тільки привита мені з пелюшок дисциплінованість втримала мене від цієї дії. Я недбало кинув іншу пошту на кухонний стіл, не звернувши уваги на те, що вона впала на стільці й розлетілася, і вмостився на підлозі з листом. Розірвав конверта і пробігся очима по акуратно надрукованому тексту. Я не повірив тому, що побачив, і перечитав ще кілька разів. “Шановний пане Монт, ми раді повідомити, що Ви перемогли на міському конкурсі та виграли…” Я навіть не здивувався, що вони зверталися до мене, шмаркача неповнолітнього, “пане”. Я був настільки щасливий, що заледве дихав. З того ж листа я дізнався, що виграв невелику друкарську машинку та отримав шанс позмагатися на національному конкурсі. Я не став чекати вечора та відразу понісся до Марка в церкву. Він вислухав мене з теплою, майже батьківською усмішкою й тихенько спитав:

- Чого ж ти не сказав мені раніше, як надсилав есе?

- Я не був певен, що ця затія буде успішною. Не хотів марно витрачати твій час…

Марк розуміюче мугикнув.

- Даси почитати?

- Звісно, – похапцем відповів я, радий, що він не образився на мене.

Того ж вечора, тільки-но він повернувся, я дав йому копію свого есе. Марк умостився на дивані, підібгавши ноги під себе. Я сів біля нього. Він читав неквапно, а я трошки хвилювався. Попри перемогу на конкурсі, я все одно боявся, що головній для мене людині моя писанина не сподобається. Його очі ставали все сумнішими. Врешті Марк закінчив читати і відклав скріплені листочки. Деякий час помовчав. Я вже був подумав, що йому не сподобалося. Він глянув на мене, простягнув руку й погладив мене по голові.

- Я й не уявляв собі, наскільки той виродок зіпсував тобі життя.

- То тобі сподобалося? – несміливо поцікавився я.

- Твій твір занадто реалістичний, щоб залишити читача байдужим, – мовив Марк. – І вони не подумали, що далеко не всякий підліток може таке написати? Не запідозрили, що ти це скопіював звідкись?

- Ну… – стенув я плечима. – Може, в них є якісь експерти, які визначають, чи може підліток так написати. Для подібних претензійних підлітків і придумали такий конкурс.

- Це добре, – кивнув Марк. – Талант треба розвивати. Підеш на національний конкурс?

- Еге ж…

Тут раптом мені майнула думка, що збентежила мене своєю незвичністю.

- Ти назвав когось поганим словом? Як це так? – захихикав я.

- Мартін іншого слова не заслуговує, – буркнув Марк. – Я й так занадто довго стримував себе.

В цей час у двері постукали. Марк пішов відчиняти двері. З розмови, хоч прибулі та господар дому говорили притишено, я зрозумів, що хтось із парафіян Марка був при смерті і прохав священика прийти, щоб мати змогу висповідатися в останню хвилину. Отець без зайвих слів одягнув своє скромне чорне приталене пальто, попередив мене, куди йде, і зник у темряві.

Мені страшно не подобалося те, що його могли покликати навіть серед ночі, і він, який би втомлений не був, вдягався і йшов туди, куди його просили віряни. Не подобалося тому, що це дуже вимотувало його фізично. Я розумів, що саме його анемія, хоч я тоді не вважав її чимось дуже серйозним, підточувала його сили. Коли він повернувся о четвертій годині ранку, я не спав і тому почув, як він знімає пальто в темряві. Ось він пройшов до кімнати, тільки вимивши руки, і важко впав у крісло. Він якось хрипко і неглибоко дихав, його руки дрібно-дрібно дрижали, хоча Марк і намагався вгамувати дрижання. Я підійшов до нього. Він, як завжди, не смикнувся від несподіванки, тільки спитав ледь чутно:

- Чого ти не спиш?

- Тебе чекав, – відповів я. – Марку, тобі погано?

Оскільки Марк попрохав мене не звертатися до нього “отче” в неформальній обстановці, я називав його на ім’я – так, як він хотів.

- Ні, – глухо промовив отець, слабко всміхнувшись. – Просто трішки втомився.

- Тобі не можна цим займатися, – зауважив я.

- Дурниці. – Вуста Марка були зовсім бліді. Хоч в кімнаті було темно, яскраві вуличні ліхтарі освітлювали його побіліле лице і робили його схожим на примару. – Слабкість плоті компенсується силою духу. Йди спати, милий.

Він встав і повільно, якось навіть нерішуче попрямував до ванної кімнати знову, щоб умитись. Я ніби вперше повністю усвідомив тоді, що він хворий. Вперше подивився на це з точки зору дорослої людини. Я настільки звик до його блідості, непевного дихання та таблеток, що й не задумувався про це. Сам Марк ніколи не акцентував на своїй хворобі увагу, не вважаючи її чимось страшним чи вартим обговорення. Багато його парафіян навіть не здогадувалися про його анемію і її причини, думаючи, що ця блідість нічим особливим не зумовлена.

- Пробач мені. Я якось неуважно ставився до тебе й до твого… стану, – сказав я винувато, коли він повернувся.

Монт, все ще жахно блідий, опустився на диван і відкинувся на спинку.

- І не треба ставитись до мого стану як до чогось особливого. Ти не маєш про це хвилюватися. Ти просто звик до нього.

- Все одно, я…

- Припини, – перебив він мене ласкаво. – Це не має турбувати тебе. Зі мною все добре.

На національному конкурсі я теж переміг.