Dominus Vobiscum

…Катерина ввімкнула радіо й вийшла в сусідню кімнату. Я тим часом заварив чай. Мені більше до вподоби був зелений із жасмином, а художниця любила міцно заварений чорний напій. Без цукру. Поки чайник грів воду, я пішов до кімнати, де була Катерина. Вона стояла біля фотографії Едварда і розглядала її, ніби вперше бачила. Ця фотографія була зроблена кілька років тому, на його шістнадцятиріччя. На ній Едвард мав старший за свій вік вигляд, хоча все одно молоденьким хлопцем. Катерина схилила голову набік і зиркнула на мене.

- Він – просто твоя копія, – сказала вона. – Він на цьому фото як твій близнюк. Чи як ти в молодшому віці. Неймовірно, як батько й син можуть бути настільки схожі.

Я всміхнувся. Мені було приємно, що Едвард схожий на мене. Що він – мій син…

…В старшій школі я почав зустрічатися з дівчатами, хоча й не мав особливого бажання це робити. Радше, я робив це тому, що так робили всі хлопці-футболісти, до когорти яких належав і я. Наша шкільна команда була однією з найкращих в країні в мої часи та регулярно вигравала на змаганнях. Після одного з успішних змагань я втратив цноту в роздягальні з однією з дівчат з групи підтримки, як вони себе називали. Якихось неймовірних, бурхливих емоцій ця подія не викликала. Навіть і не сказав би, чому. Тоді я, на той час ще занадто релігійний хлопець, розповів про все Маркові, очікуючи, що мене чекатиме серйозна, хоч і лагідна розмова – ми про тілесні втіхи ніколи до того не говорили, тож я не знав, як отець до цього поставиться. Одначе Марк лише сказав:

- Не приймай все настільки близько до серця.

Я вчергове побачив, наскільки Марк Монт любить мене і наскільки він ліберальний.

- Якби всі, хто так робить, переживали так, як ти, то я б тільки сповіді вислуховував з ранку до ночі.

Марк робив усе можливе, щоб вибити мені з голови ті псевдо-релігійні догми, які Мартін вбив туди. Врешті, після того, як я заспокоївся, він кахикнув і неголосно додав:

- І ще одне… Якби мої власні батьки дотримувалися всіх оцих заборон та правил, я б ніколи не народився на світ.

Марк, як і Мартін свого часу, докладав неабияких зусиль, щоб зробити мене справжнім чоловіком. З його точки зору, справжній чоловік мав бути добросердим і вміти постояти за себе, не втрачаючи при цьому гідності й не застосовуючи силу без крайньої потреби. Хоч це може здатися дивним, набожність чи якась особлива освіта в його поняття справжнього чоловіка не входили. Вони були необов’язковим, але приємним доповненням до загальної картини. Власне, основною дивністю мого опікуна, як я думав, було те, що він не нав’язував свою релігію нікому. Марк намагався м’яко показати, що християнство – це хороший шлях, але ніколи не зневажав нерелігійних людей та представників інших конфесій.

- Саме тому ти б ніколи не став місіонером, – якось зауважив я. – Ти нікого не пхаєш до Ісуса.

- Чого б я пхав когось… – спокійно відповів отець. – Я можу допомогти, а не змушувати. Господь, на жаль чи на щастя, не зробив мене фанатиком.

- А ти міг би перевиховати злочинця?

- На даний момент я намагаюсь перевиховати одного хлопчака з хибними поглядами на життя й віру. І сподіваюсь, що мені вдасться. Це, як на мене, набагато важче, ніж наставити вбивцю на шлях виправлення.

Я багато чого в нього навчився. В ті рідкісні вихідні дні, які випадали Марку, він полюбляв виходити посидіти на призьбі, коли заходило сонце. Я часто всідався біля нього і щось питав, аби почати розмову. Далеко не завжди мої питання мали якесь релігійне забарвлення. Але отець Марк, як я вже зауважив, і не був однобічно розвинутою людиною. Він завжди міг розповісти щось цікаве. Коли він не знав відповіді на якесь моє питання, то не намагався приховати це Божими постулатами чи банальним “не лізь до мене”.

- …То філософів ти ґрунтовно не читав?..

- Ні, лише нотатки з підручника, – лагідно відповів тоді отець, – я ніколи особливо не захоплювався філософією, хоч вона й була обов’язковим предметом у нас. Та й у кожного своя філософія.

Він закінчив семінарію з почестями та був, за словами його отців-настоятелів, одним з найобдарованіших учнів свого часу.

- Я більше цікавився герменевтикою… Екзегетикою.

- Подобалося длубатися в запилених паперах?

Марк притулився головою до поручня.

- Чому ж запилених зразу? Наш наставник був доволі прогресивною особою. Він давав нам можливість користуватися роздруківками. Де він їх брав, нас не дуже цікавило.

- Тобі подобалося вчитися?

- Мені було легко. Все, що ми вивчали, було мені чимось… ніби рідним, частиною мене. А коли відчуваєш, що щось тобі рідне, воно відразу перестає бути важким. І це стосується не лише навчання.

Серед захоплень священика була гра на фортепіано. У його будиночку стояв невеликий чорний інструмент, на якому лежали старі, акуратно складені ноти. Отець Марк полюбляв класичну музику та іноді, коли хотів розслабитись після важкого дня, награвав якусь неквапну мелодію. Незважаючи на дрижання в руках, він не помилявся в жодній ноті, хоча грав повільніше, ніж того вимагав темп твору. Попри приватні уроки з професійним музикантом і заняття в семінарії, ноти Марк читав через пень-колоду. Тому він грав на слух. Грав, не хиблячи. Я сідав біля нього й слухав його гру, втішений, що він дав мені притулок і любить мене.

Якось, пам’ятаю, ми сиділи з ним удвох у вітальні – він грав арію Цариці Ночі з “Чарівної флейти”, а я слухав. Ось він завершив і повернувся до мене:

- У вас немає якого-небудь збіговиська? Чи ви нікуди у вашій школі не ходите, окрім футболу?

- Про що ти, Марку?

- Просто ти нікуди не ходиш… – м’яко всміхнувся Марк. – Крім своїх змагань і тренувань. Тобі треба кудись сходити з кимось… Або самому хоч… Розвіятись. Чи ти так і плануєш позбавляти себе юнацьких радощів?

- Я не хочу туди ходити.

Звісно, це була брехня. Я дуже хотів ходити на ті вечірки, що влаштовували товариші, гуляти з ними, розважатися. Але в мені ще не вивіявся той страх, що в мене вселив Мартін, хоч я ніби й розумів, що це було тупо. Отець Марк наскрізь мене бачив і знав, що я говорю неправду. Він встав з-за фортепіано, підійшов до дивану, на якому я сидів, і сів поруч.

- Припини, – сказав нерізко, але твердо. – Це не злочин і не смертний гріх – сходити на танці з друзями. Я ж бачу, що тобі хочеться. Сходи хоч пару разів. Я не Мартін, я ніколи не підніму руку на тебе. За жодних обставин.

Наступного вечора була вечірка у мого товариша по футбольній команді. Певно, це був один з перших випадків у шкільні часи, коли я не відмовив собі у якійсь маленькій радості. Хоч я так і не став танцювати там, я мало не вперше в житті отримав задоволення і розважився. Я повернувся дуже пізно, набагато пізніше, ніж мав би. Я забув про час і згадав про свою обіцянку повернутися о десятій через пару годин після зазначеного часу. Ще надворі я побачив запалене світло у вікнах – значить, Марк не спить. Я зайшов і побачив його вже вдягненим. Він збирався йти шукати мене. Я не знав, що мені сказати. Марк же просто зітхнув з полегшенням і мовив:

- Ти вдома.

- Марку, я… – спробував я пояснити.

Він підняв долоню, відразу спиняючи мої непевні пояснення:

- Не треба. Головне те, що ти вдома. Все інше – другорядні речі. Йди спати. Ти, певно, втомився.

Він зняв свого плаща і пішов до вітальні.

Наступного ранку я, знаючи, що в Марка був тоді вихідний день, вирішив причепитися до нього, щоб він розповів мені про своє життя. Все.

- І що б ти хотів знати? – схилив голову донизу мій рятівник, тільки почув мою вимогу.

- Все. ВСЕ. Я стільки живу в тебе, а мені мало що відомо про тебе.

Священик ледь помітно всміхнувся і встав ввімкнути електричного чайника. Дістав дві чашки. Помовчав певний час. Потім врешті розпочав.

Він народився у Відні в доволі ліберальній сім’ї, проте змалечку знав, ким стане. “Міцний, цілком стабільний середній клас” – так описував статус своєї сім’ї Марк Монт. Його батька списали в тил у 1915 році після сильного поранення на фронті. Певний час він страждав від так званої “істеричної ходи” та сильного болю і через це став приймати морфін. Влився в театральні кола та розважав солдатів на фронті. Врешті став агентом. У тому ж Відні він зустрів феміністично налаштовану молоду журналістку, яка не цуралася важкої, традиційно чоловічої роботи через брак коштів. Наступного року в них з’явився хлопчик.

- Як у таких людей виріс такий релігійно налаштований син? – поспитав я.

- Всяке трапляється, – безтурботно мовив Марк.

В часи іспанського грипу батько не міг знайти роботи через рішення влади закривати громадські місця, включно з театрами, тому хліб і гроші в сім’ю в ті часи приносила дружина, поки він перебивався тимчасовим підробітком і займався сином.

Вперше Марк подумав, що шлях священнослужителя був ніби вигаданий для нього, коли відвідав різдвяну службу з батьками. Його, на відміну від інших дітей, не приваблювали вогники та натовп. Його привабила колоратка священика. З недитячою проникливістю він поєднав її з порядком та дисципліною і вирішив, що це – саме для нього. Отак незначна, здавалося б, річ визначила долю Марка.

- То ти вирішив стати священиком через комірець?

- Не зовсім, але це те, що підштовхнуло мене на шлях служіння Господу, – примружився Марк.

І коли служитель проголосив молитву Ave Maria – Benedicta tu in mulieribus, et benedictus fructus ventris tui [Благословенна Ти між жінками, і благословенний плід лона Твого] – ці слова запали Маркові в душу. Він хоч і не знав до пуття, що це значить, інстинктивно зрозумів суть.

Основний крок на шляху до осмислення свого майбутнього відбувся в нього тоді, коли батьки віддали його в католицьку школу, де він познайомився зі Святим Писанням ґрунтовніше. Його батько, хоч і вже театральний агент, не заперечував проти захоплення дитини Богом. Мати, на той час журналістка одного жіночого видання, теж не відмовляла сина від релігійної доріжки. До слова, одружилися вони через два роки після народження Марка.

- І в тій же школі я зрозумів, наскільки недосконалий світ, і що навіть найшанованіші люди можуть коїти мерзенні вчинки, – продовжив отець, потерши шию.

Один з його вчителів, доволі поважана людина, був вельми привітним та ласкавим з усіма, особливо з дівчатами. Всі це назвали люб’язністю чи навіть лицарством. Якось Марк, тоді ще підліток, прогулювався після занять по містечку та вирішив зайти до вчителя. Той був, як звично, привітним та сердечним. Після двох чашок чаю Марк попрохав дозволу позичити книжку з ранньої історії християнства. Пан Мойє без вагань дозволив і вказав на стенд з книгами в сусідній кімнаті.

- Я взяв потрібну книжку, – якось сумовито розповідав Марк, – і випадково потяг з нею ще одну, бо вони стояли дуже щільно одна до одної. Вона впала на підлогу й розкрилася. І там, у якості закладки, певно, між сторінками лежало кілька фотографій неповнолітніх дівчат. Ти, я думаю, здогадуєшся, яких фотографій. Тоді в мене розбилися рожеві окуляри, і я перестав дивитися на духовних осіб як на приклади для наслідування. Зрозумів, що треба знайти себе без допомоги інших, особливо подібних перевертнів.

Він поклав книжку на місце, похапцем попрощався з учителем і рвонув у найближчий відділок поліції. Через годину пан Мойє вже сидів у кайданках. А Марка запропонували перевести в іншу релігійну школу, щоб уникнути напруги та тиску на дитину. Одначе він навідріз відмовився від цього і попросив, щоб його перевели у звичайну державну школу. Її він і закінчив. На суді, у присутності батька, він дав свідчення щодо перевертня та після цього відразу вийшов з будівлі суду. Він пішов у скверик, попросивши тата не йти з ним. І десь із дві години гуляв там, роздумуючи про кричущу недосконалість людей. Його родина ніколи не згадувала цей інцидент ні вдома, ні в розмовах зі сторонніми людьми.

Марк був абсолютно безпроблемною дитиною. Друзів у нього не було, однак однолітки його поважали та не сміли зачіпати.

Наступного після того інциденту року в нього розвинулася анемія, в свою чергу викликана хронічною нестачею заліза в організмі, яку ніщо не могло вилікувати. Його строгі постування сприяли хворобливому стану. В кінцевому рахунку він саме тому не втрапив на військову службу. Тоді ж він став навчатися гри на фортепіано, беручи приватні уроки в літнього буркотливого маестро. Після закінчення школи подав документи в духовну семінарію і здав вступні екзамени. Набрав найвищі бали з теології та історії релігійного мистецтва. І трішки гірше показав знання з латини, яку вчив самостійно, беручи за підручники старі молитовники та позичаючи в церкві Біблію. Вступивши до семінарії, Марк працював ночами на єдиній в місті цілодобовій автомийці, щоб не просити в батьків грошей на прожиття. Тоді ж він, на першому курсі, пізнав свою єдину жінку.

- І як же ти так?..

- Хто мене зна… – стенув плечима Марк. – Певно, це грішність людської натури. Всі ми грішні. Я трішки переживав через це. Не так, як ти, щоправда… Потім якось прийшло в голову, що це далеко не найгірше, що я міг би зробити. Не можна переживати довго через подібну абищицю. На світі існують набагато важливіші речі. До того ж, ритуал сповіді був придуманий не просто так. То було, як тобі цікаво, вперше і востаннє. Власне, контролювати свої статеві бажання не так складно, як може здатися. Головне – не зациклюватися на цьому. Люди взагалі, – єлейно провадив Марк, – якщо вони, звісно, не клінічно визнані маніяки, легко можуть контролювати свої бажання. Тільки вони не хочуть. А потім, коли їхні ж бажання тягнуть їх у прірву, починають верещати про несправедливість життя.

Тут він усміхнувся.

- І тобі теж не складно їх контролювати? Бажання.

- Не складно. Я не розумію тих людей, які кажуть, що вони не спроможні втриматись. Це всього лише розпущеність. Мерзенна відмовка чи хвороба, яку треба лікувати. Людське тіло, на мою старомодну думку, – додав він, – не повинне бути рабом надмірної хтивості. Та моя справа – не засуджувати, а вислуховувати, як би я до цього не ставився. То я й не засуджую.

Після третього курсу Марка направили до Риму на професійну практику як одного з найкращих учнів семінарії. В італійській філії своєї семінарії він провів свій останній рік, опановуючи майбутній фах з завидною ревністю. Марк навчався в досвідченого екзорциста і ночами студіював книги з латини та Божого слова, іноді маючи вигляд не кращий за одержимих дияволом через свої кола під очима.

- То ти вмієш проводити обряд екзорцизму? – глипнув я на отця.

Він спокійно кивнув.

- І ти робив це?

- Екзорцизм? Два рази. Один раз, перший, я був звичайним помічником у свого вчителя, коли його викликали в Ферентіно. Тоді його товариш попрохав його приїхати, бо там був доволі складний випадок. Вдруге я вже був сам.

- І як воно пройшло?

- Слава Богу, переміг диявола, – зітхнув отець. – Той хлопчик зараз цілком здоровий. І та молода жінка, з якою я проводив обряд сам, теж.

- Страшно було? – співчутливо поцікавився я.

- Як тобі сказати… Вперше було дуже страшно. Я думав, що ми не зможемо цього зробити. А вдруге… Якось спокійніше було. Певно, тому, що моя віра в Господа зміцнилася.

- І коли це було?

- Як тобі було дев’ять років. Всі інші завіряння в одержимості були розбиті психіатрами і моїми оцінюваннями. Нас навчали основ психіатрії, щоб ми могли визначити, чи людина потребує екзорцизму, чи їй потрібна допомога лікарів. Багато хто стверджує, що одержимий, але на перевірку виявляється, що це просто нещасна душевно хвора людина… Чи симулянт, – прикрив Марк очі.

- Гм… Почекай, – раптом майнула мені думка, – якщо мені було дев’ять… То тобі, виходить… Тобі було двадцять чотири?

- Саме так, – кивнув Марк. – Тебе бентежить мій вік?

- Та ні… Просто… Ти такий молодий був.

- Ну… Треба ж колись починати, – зауважив отець. – Найзагартованіші екзорцисти теж колись були молоді.

- А священики бувають одержимі?

- Бувають, звісно, – ворухнув бровами Марк. – Я знаю пару випадків, коли диявол проникав у священика через недостатню віру. Від цього зла ніхто не захищений.

- А чого ти мені тоді про це не розповідав?

- Тобі здається, що це підходяща розмова для дітей? – всміхнувся Марк.

Римський вишкіл виявився надзвичайно плідним та корисним: Марк здобув теоретичні та практичні знання, у яких мав сильну потребу. Там же він досконало вивчив латину. По прибутті назад до семінарії, майбутній священнослужитель почав інтенсивно готуватись до іспитів, які тоді були вже зовсім близько. Теологія, історія, основи анатомії та психіатрії, латинська мова, канонічне право, процедури обрядів і таїнства вимагали чималої уваги та неабияких старань. Одначе він не відмовлявся від спокійних посиденьок у кафе з однокурсниками, тож зовсім заучкою його назвати не можна було. Здавши всі екзамени на найвищий бал, Марк майже одразу отримав запрошення у парафію нашого міста, куди й прибув без усяких вагань і сумнівів. Його батьки дуже тішилися з цього факту й раділи, що їхня дитина допомагатиме людям та буде для них духовною опорою. Сам він був щасливий, що був потрібен людям.

- І першою ж моєю суто професійною дією в цій церкві стала розмова з убивцею, який хотів віднайти праведний шлях.

- І кого він убив? Чи це таємниця сповіді? – поцікавився я.

Марк повільно хитнув головою.

- Це була звичайна розмова, не сповідь. Тим більше, що про його статус убивці й так знало мало не все місто. Ти тоді був ще замалий, щоб звертати увагу на подібні речі. Він убив свого напарника по роботі через дівчину, яку той образив. Власне, на мою думку, не дуже приємна ситуація. Але я був зобов’язаний допомогти йому віднайти правильний шлях і настановити його на стежку Божу.

- То ти був як отець Браун, – гмикнув я.

- Десь так, певно. Тільки отець Браун мав справу з крадієм. Врешті-решт той чолов’яга якось зайшов до мене, подякував та сказав, що їде з міста. Він таки поїхав. Я чув від знайомого перекотиполя, що він тепер працює конюхом на якійсь фермі в маленькому містечку.

За кілька місяців після того його батьки розбилися в автокатастрофі, коли в їхнє авто на великій швидкості в’їхав п’янючий хуліган. І це, як я дізнався, стало однією з причин, чому отець Марк вирішив боротися за мене.

- Я був дуже самотній, розбитий і… не знав, що мені робити, за що Бог так карає мене. Ходив як сновида, намагаючись звикнутись із думкою, що я тепер сирота. І тут я почав помічати, що ти все частіше й частіше з’являєшся з синцями й саднами. Ти відмахувався від моїх втішань, а я все більше думав про тебе.

Я непевно смикнув губами. Не треба було відкидати допомогу, яка сама йшла до мене. Але добре те, що Марк Монт виявився ще й помірно впертим.

- Тож я вирішив, що так просто на знущання з тебе я не закрию очі. І, чесно скажу, – додав Марк трохи присоромлено, – я був навіть дещо радий. Не тому, звісно, що тебе били. Тому, що в мене з’явився якийсь конкретний стимул жити, а не лише абстрактні думки про допомогу комусь. Хоч ти і відбрикувався від мене, я втовк собі в голову, що потрібен тобі.

- Власне, так і було, – зітхнув я. – Без тебе Мартін з мене каліку б зробив.

- А ти був потрібен мені, після моєї трагедії. Егоїст я, певно. Хотів, щоб поряд зі мною був хтось, хто любив би мене.

- І ти вирішив, що я любитиму тебе.

Марк підпер щоку кулаком. Я подивився в його сумовиті жовті очі й, ніби вперше, помітив маленькі золоті кільця навколо зіниць. Я й раніше знав, що в нього такі чарівні очиська, одначе не звертав на це особливої уваги. Очі та й очі, думав я. Тепер же здавалося, що саме ці акуратні кільця робили його зовні мало не ангелом, що спустився з небес.

- Мені так здалося. Звісно, я не міг знати, що ти відчуватимеш до мене. Просто хотів… допомогти. Власне, це все. Мою біографію після цього моменту ти знаєш. Тож, я так думаю, це кінець.

Він встав і забрав чашки зі столу. А я раптом подумав, що з пір суду жодного разу не перестрівся з Мартіном. Він, озлоблений через свій програш у суді “якомусь пасторятку, в якого ще молоко на губах не обсохло”, переїхав у сусіднє місто. Я був цьому, звісно ж, радий. Думки знову переметнулися до мого рятівника.

- А прізвище в тебе звідки? Ну, маю на увазі… Якесь воно не австрійське. Французьке більше чи…

Марк похитав головою.

- Монт – це скорочення від Монтштерн.

- Чого ж ви його скоротили? – поспитав я.

- Після війни тато вирішив, що нашій родині треба якось видозмінити прізвище, щоб уникнути утисків через тодішні сильні анти-німецькі настрої. Тож я був Монтштерном тільки два роки.

- А зараз тільки закінчилась Друга світова війна. Твої парафіяни не мають нічого проти? Чи вони не знають про твоє походження?

- Мало хто з них знає моє коріння. Я якось не бігаю з документами про народження серед людей.

Я споглядав його ідеально рівну і в той же час смиренну постать, акуратно зачесане золотисте волосся. При певному освітленні воно могло здатися світло-русявим, а при іншому – таким, яким було насправді. Мені це завжди подобалося в ньому. Бліде обличчя Монта було незворушно-спокійним і вселяло умиротворення в мене. Поряд з ним я почувався захищеним.

- І той збоченець не відвернув тебе?.. – поспитав я.

- По-твоєму, таких виродків мало? – трохи ніби втомлено видихнув Марк. – Якби я зачіпався за всіх, хто називає себе віруючим і в той же час оскверняє християнство своїми безчесними діями, то зараз все б іще мив машини.

- А як ти домігся того, що мене таки віддали тобі? Ти ж “замолодий, недосвідчений”… – передражнив я чиновників.

- Впертість – далеко не завжди погана риса, – гмикнув отець. – Я довідався в юристів, які потрібні документи, щоб забрати тебе, ходив до тих бюрократів мало не щодня після роботи, доймаючи їх… Ну, і моя, скажімо так, сфера діяльності допомогла певним чином. Вони врешті-решт вирішили, що я буду хорошим прикладом для тебе.

Я кивнув пару разів.

- Я оце думаю, як твоя впертість може уживатися з такою яскраво вираженою м’якотілістю. Ти неймовірна людина. І точно не егоїст.

Марк сором’язливо стенув плечима. Він дістав баночку із залізовмісними таблетками і проковтнув одну. Я ж продовжував з благоговінням споглядати його довершене обличчя, щиро вважаючи, що жодного іншого така щиросерда та лагідна людина, як Марк Монт, не заслужила. Дуже важко було не зробити з нього собі кумира, але саме він навчив мене ніколи нікого не вивищувати над небесами. Тому я навіть не потикався грішити таким чином. Знав, що він засудив би мене без вагань, хоч і м’яко.