Dominus Vobiscum

…Вийшовши з будинку, ми майже відразу наткнулися на мовчазного сусіда в капелюсі. Привіталися з ним. Він ввічливо кивнув та припідняв головний убір. Яка б погода не була надворі, він завжди носив одного й того самого капелюха.

- На Західному фронті без змін, – прокоментувала Катерина, скосивши очі на мене.

Я всміхнувся. Цей сусіда, певно, і на небесах постане перед Господом у капелюсі. Якщо не втрапить до пекла через яку-небудь провину.

Погода була вкрай чудова. Чудова, на мою думку, – це затягнуте хмаринками небо з проблисками сонця. Така погода буває увечері, коли сонце вже заходить і фарбує небо в бруднувато-блакитний колір згори та в червонясто-жовтий знизу. Я по-джентльменському подав руку Катерині. Вона взяла мене під лікоть.

…Трохи пізніше я вирішив вступити до університету. Я все ще був військовослужбовцем і тому не мав часу на навчання та службу одночасно. І саме тоді в моєму житті сталася абсолютно неочікувана зміна. Я планував стати викладачем у якому-небудь навчальному закладі та навчати дітей історії. Власне, так і сталося. Одначе, саме в ті часи моє життя драматично повернулося і мало не зруйнувало мене. Я не став би звинувачувати в цьому когось, окрім себе. Саме тому й не буду цього робити. Але тоді мені, хоч і недовго, здавалося, що в цьому винен Едвард.

У вільний час я знову став бачитись з дівчатами; як і в школі свого часу, не бачив у цьому особливого сенсу. Певно, тому я не заходив далі компліментів та дружньої бесіди, через що мав витримувати добродушні насмішки своїх товаришів. Я був невисокої думки про тих жінок, які самі вішалися на всіх підряд військових чоловіків (аби уніформа була), тому бачився зі “спокійними”. Однією з таких дівчат була Анна. Та сама Анна, з якою я недовго зустрічався до становлення солдатом.

Того вечора, коли ми знову зустрілися, капітан відпустив мене на вечір. Ми сходили в кіно на якийсь старезний зарубіжний чорно-білий фільм. Я б навіть не згадав тепер, що то за фільм, але пам’ятаю, що в ньому була Вів’єн Лі. Анна була небагатослівною, але разом з тим доволі цікавою співрозмовницею. І зараз, по стількох роках, я не можу не зауважити цих її позитивних якостей. Тоді я не помітив ніяких змін у її фігурі, а вона нічого особливого не сказала мені.

За кілька днів після того першого нашого побачення, мене попрохали дати кілька лекцій для новоприбулих курсантів міської військової гімназії. Це прохання було добре завуальованим наказом, і я, певна річ, не міг відмовитись. І не дуже мав на меті, бо не бачив у цьому нічого поганого чи обтяжливого. Оскільки я хотів стати викладачем у майбутньому, то вбачав у цих лекціях можливість попрактикуватися. Окрім того, я почав писати статті на релевантні для наших тогочасних реалій теми, коли капітан дізнався, що “я дружу з машинкою”. Він тут-таки запряг мене в письменницьке ярмо – прославляти нашу військову доблесть. Для чого ж іще ти міг мене змусити писати, думав собі я, не відмовляючись і від цього обов’язку.

Того “знаменного” дня я закінчив розповідати учням про події 25 червня в Корейській війні й зайшов до кабінету секретаря спитати про щось. Раптом один з учнів підбіг до мене і доповів:

- Сержанте Монт, там Вас просить якась дівчина.

- Яка дівчина, Яне? – буркнув я.

- Світленька така, в рожевому платті.

“Анна”, – подумав я. Я подякував Янові і спустився у вестибюль. Анна стояла там біля дошки з оголошеннями і неуважно читала якусь новину. Я підійшов до неї, неголосно привітався і спитав, у чому річ. Вона обернулася на звук мого голосу. Я побачив у неї на очах сльози. Її губи дрібно-дрібно трусились.

- Альберте, – ледь чутно прошепотіла вона, щоб ніхто не чув, – я вагітна. Я мала тобі відразу сказати. Вже чотири місяці…

Я, як і буває в подібних випадках, не відразу знайшов, що сказати. Власне, це не було б якимось особливим сюрпризом у будь-якому випадку. Я чув немало історій, коли люди користувалися захистом, і з цього нічого не виходило. Мене збентежила не стільки ця новина, скільки те, що це була Анна. Незважаючи на всі її позитивні якості, вона не була дівчиною моєї мрії, не була кимось, із ким я б хотів провести все своє життя. Ясна річ, це не була її провина. Я сам був ідіотом. Я нікого й не думав звинувачувати, окрім себе. Тоді я навіть не подумав спитати її, з чого вона взяла, що це моя дитина. Не запідозрив її у брехні.

Я став батьком, коли навіть не збирався й розглядати саму можливість батьківства, не те, що планувати дітей. Приписував це все своїй безголовості. Анні, звісно, теж треба було думати раніше, але я відчував основну вину на собі. Жоден з нас не хотів цього, жоден з нас не мав на меті взяти на себе таку відповідальність у такому віці. Її старі, звісно, були проти моєї кандидатури. Грубуватий солдат без освіти, практично сирота, ще й спортсмен, що, на їхню думку, взагалі було трагедією. Вони вважали усіх без винятку спортсменів тупоголовими нездарами, які не ладні зробити щось путнє, тому займаються дурнею. Футболісти були першими в їхньому списку нездар. Те, що мене відзначили державною нагородою, їх не вразило.

Тим часом Марк зреагував на новину про батьківство, як завжди, стримано і без тіні осуду на обличчі. Мені було соромно стояти перед ним і відчувати на собі його погляд, хай який він був. Марк спитав:

- І що ти думаєш робити?

- Тут дорога одна. Одружуся, – зітхнув я.

Аборти в ті часи в нашій країні були заборонені, тому це навіть не було на думці. Не раз я чув звістки про нещасних жінок, які вишкрібали плід у себе вдома і потім помирали від ран та від крововтрати. Власне, я ніколи не був проти абортів, навіть до того, як втрапив у халепу. Це може здатись черговим протиріччям у мені, беручи до уваги мої релігійні погляди. Та я не задумувався над тим, наскільки це правильно з християнської точки зору.

- Тільки одна? – перепитав Марк.

Я роздратовано стенув плечима.

- Не віддавати ж мені маля в дитбудинок. Я не можу цього зробити як християнин.

- Не прикривайся релігією, Альберте, – різкувато зронив Марк. – Мартін, прикриваючись релігією, знущався з тебе. Не повторюй його помилок.

Ми помовчали.

- Так… Я вочевидь перестарався, намагаючись відучити тебе від фанатичної релігійності, – зітхнув пастор.

- А сам ти який? – Це прозвучало грубо, і я сам відразу зрозумів це.

Одначе Марк залишився спокійним, принаймні зовні. Я вибачився.

- Який я? Мабуть, такий самий, – схилив голову набік отець.

- Ти освятиш цей шлюб?

Марк відвернувся до вікна та повільно похитав головою.

- Я освячую союз людей, які кохають одне одного. Ви з Анною – не той випадок.

Ми одружилися. Ніякої церемонії не було, ми просто розписалися. Ми не були щасливою парою, одначе все одно намагалися не показати свого розчарування життям. Я не був найгіршою партією, як і Анна, і ми обидва це визнавали.

Однієї ночі, за пару місяців до того, як Анна мала народити дитину, я не міг заснути, роздумуючи про своє невеселе майбутнє. Зруйноване через власну поведінку. Злість на себе крутилася всередині мене, не знаходячи виходу. Мені страшно хотілося розбити яку-небудь вазу об підлогу. Але я був зобов’язаний контролювати себе. Це я й робив. За певний час, після безконтрольних роздратованих думок, я напівсвідомо зауважив, що хочу почути погану новину про дитину. Наступної миті закрив руками обличчя, без слів картаючи себе за подібні брудні бажання. Зненавидів себе в один момент. Наступного ж ранку я попросив дозволу в капітана навідатися в моє рідне місто. Він, після певних умовлянь погодився. Лише сказав, щоб я повернувся того ж дня до відбою. Я й зараз не впевнений, чому він дозволив мені тоді відлучитися, хай навіть і на такий короткий термін. Може, тому, що побачив якийсь відчай у моїх очах.

Я не став втрачати часу і відразу поїхав першим автобусом до свого міста. Там же я мало не бігцем вирушив до церкви. До церкви отця Марка. Він, на щастя, був там. Я зрозумів з розмови, що він домовлявся з кимось про хрещення. Так само спокійний і привітний з усіма. Він знову був моїм єдиним порятунком. Марк кивнув на прощання людям і побачив мене. Я був занадто почавлений ситуацією, щоб підійти самому. Тож він наблизився до мене й зазирнув прямо в очі, ніби бажаючи щось сказати. Одначе я випередив його, видихнувши:

- Отче, мені потрібно висповідатись.

Марк уважно подивився на мене і без жодного слова кивнув. Обережно обійняв мене однією рукою за плечі та повів до сповідальні. Не встиг я сісти, як прошепотів ледь чутно, наче в мене голос пропав:

- Отче, я виродок. Я негідний жити на цьому світі.

Забув про всі правила сповідання, але отець не загострював на цьому увагу.

- Чому ти так вважаєш? – лише майже ласкаво спитав.

Я помовчав деякий час. Священик не підганяв мене. Врешті я вичавив з себе:

- Я… Я подумав про те, що це не буде… трагедією… Коротше кажучи, я на якусь мить забажав почути… погану новину про дитину. Про її смерть абощо…

Я почув, як Марк зітхнув.

- Прошу, скажи мені, що я можу щось зробити. Я не хочу… ходити з таким тягарем.

Він тихенько відповів мені:

- Єдине, що ти в цій ситуації зможеш зробити, – не кидати цю дитину. Вирости її, Альберте. Спробуй полюбити її. Якщо не зможеш, спробуй хоча б прийняти її. Не кидай своє дитя. Я допоможу. Ти це знаєш.

Я закивав, мало усвідомлюючи, що Марк не бачить мене зараз. Почувався безмежно винним перед своїм ще не народженим сином і перед небом за жахливі думки.

Коли ми прощалися, Марк пригорнув мене до себе. Це було саме те, чого я потребував.

- Дякую, отче.