Хранителі лісу

Речей, які вона з собою узяла, ні, які їй ДОЗВОЛИЛИ узяти, ледь вистачало на коротку мандрівку до сусіднього села. Важко було повірити в те, що ця дівчина, якій нещодавно виповнилося двадцять п'ять, ще рік тому була господаркою величного маєтку, родинної садиби та винокурні, що годувала усе містечко. Вона гадала, те жахіття скінчилося, проте у долі були інші плани. Чутки ширилися, розмови гучнішали, і от мер вирішив, що такій негідниці немає місця у їхній громаді. Шлях до рідного дому було відрізано.

Втім, зараз усе було не так погано. Над головою сяяло сонце, все ще ласкаве весняне, а не спопеляюче літнє. Легкий вітерець грався з плащем і трохи піддражнював русяві пасма волосся. Та воно було густе, до того ж коротке, тож нічого страшного з зачіскою не станеться. Трава коло дороги була яскраво-зеленою, як колись її очі, проте зараз вони зблякли, забули, як глядіти у майбуття. "Нічого, - подумки заспокоювала себе Алія, - у наступному селі мене знатиме не більше половини людей, а далі все менше і менше. До зими я дістануся туди, де розпочну нове життя".

Так і йшла вона широкою дорогою, на щастя, не стрічаючи подорожніх. З одного боку тягнулися виноградні сади, де минуло дитинство, з іншого - похмурий ліс, що навіть зараз, посеред дня, віддавав могильним холодом. Співи пташок на лозах нагадували про нездійсненні мрії минулого, шелест листви розповідав про майбутнє, незрозуміле і непомітне, воно скрадалося за нею, немов тінь. Залишалося дивитися тільки вперед і сподіватися, що там буде щось краще.

Раптом вуха торкнувся якийсь звук. Він був схожим чи то на писк, чи то на вереск, і нагадав Алії про далекий березневий ранок після повені. Тоді вона, ще зовсім мала, вийшла надвір, подивитися, чи усе добре з виноградом. Не дивлячись під ноги дівчина наступила на щось, що почало пищати - то була гладка, налита соком молочно-біла личинка з чорною голівкою, що виверталася під ногою, і це можна було відчути навіть крізь чобіт. Не хотілося торкатися комахи тоді, та й зараз не виникало такого бажання, однак... Звук був занадто голосним, як для створіння розміром з палець. Він долинав з кущів і мандрівниця вирішила перевірити, що ж воно там пищить.

Обережно, намагаючись не видавати зайвих звуків, Алія підійшла до куща, відсунувши гілки рукою. Там вона знайшла цю дивну істоту, про яку раніше могла хіба що з легенд почути. Арахніди - усі знали, що ці павучиська селяться десь подалі від скупчень людей або ельфів, вони обирають територію, охороняють її, та ніколи не вступають у контакти з іншими розумними істотами. Навмисне не полюють на її вид, втім, якщо порушити кордон, звісно, нападуть, ну і з'їдять - навіщо м'ясо марнувати?

Проте воно не було схоже на монстра, який здатен тебе зжерти. Судячи з довгого золотавого волосся та блакитних оченят це була дівчинка, доволі мила, якщо не дивитися нижче. Вона носила пояс, прикрашений візерунками, а під ним ховалося павуче тіло та вісім лапок, усе це прозоре та таке крихке! Одна з них була зламана, що, ймовірно, стало причиною  плачу, а може, справа була у тому, що крихітка залишилася тут геть сама.

- Гей, маленька, а де ж твої батьки? - Спитала манрівниця.

Почувши її, дитина відкрила рота, демонструючи ледь помітні ікла. Вона спробувала встати на лапки, готуючись стрибнути на ворога, але впала. Вмить загрозливе обличчя змінилося наляканим, нижня частина крихітки згорнулася у клубок. Дівчина не тікала, але не тому, що заспокоїлася: просто не розуміла, що робити далі, як спекатися цієї напасті.

"У наші часи стільки жінок не можуть мати дітей, якась малеча губиться, когось викрадають работоргівці та бандити, інші від хвороби вмирають. Ти зараз плюнула в обличчя кожній згорьованій матері, що втратила дитя, клята баба, горіти тобі у Пеклі!" - ці слова колишньої свекрухи спалахнули у пам'яті, боляче вдарили по рані, якій усе ніяк не давали загоїтися.

Та слідом за ними прийшли власні думки. Думки дітовбивці, які нічого не важать на суді, тим паче проти свідчень чоловіка та повитухи. І все ж вони лишалися важливими для неї і мали певний сенс. "Якщо ця дитина загубилася, десь там мають бути батьки, які на неї чекають, дім, де стоїть порожня колиска. Вона має повернутися туди, тут їй точно не вижити".

Знявши з себе плаща, Алія загорнула малечу. Та пручалася, але як тільки опинилася на руках, заспокоїлася. Вона знову поглянула на чужинку і цього разу стало помітно, що на лобі в неї було ще кілька очей. Чорних, мов вуглинки, блискучих, як виноградини,  і що ж вони побачили у людині?

Вже не загрозу, бо несподівано дівчинка притислася до неї, обійнявши. Зараз мандрівниця тримала на руках живий комок, який усе ще тремтів від болю, проте тепер мав хоч якусь надію. Від неї залежало життя цього створіння, і аби врятувати його треба було перетнути межу - зайти у ліс, до якого навіть дороги не було.