Хранителі лісу

Це сталося наприкінці літа. Алія полювала значно краще, ніж навесні, та вона все ще втомлювалася і більшу частину часу у лігві просто спала. Цауберт узяв на себе питання з приготування іжі і домашнього побуту, даючи дівчині змогу відпочити. Ввечері вони могли лягти поруч, вона або вмощувалася між його лап, або клала голову на кокон. Може, десь у снах вони і розмовляли, але те могли знати лише невидимі нитки, що дзвеніли на вітру.

Та тієї ночі вона прокинулася, вперше відчуваючи рух всередині того безцінного скарбу. Щось вовтузилося під оболонками. Спочатку Алія просто спостерігала, не знаючи, чи здалося їй. Не здалося: поштовхи ставали сильнішими. Тоді наступне питання: а чи готова вона до того, що звідти вилупиться, і чи буде це її, чи тільки його, павуче?

Ще не знаючи відповіді, дівчина почала будити партнера. Легенько натиснула на точку, де хітин переходив у шкіру, він дуже добре там відчував, особливо її доторки, і знав, що це важливо. Арахнід розплющив очі, побачив стурбовану партнерку, заспокійливо погладив по голові, краєм кігтя занурившись у волосся, а тоді і сам відчув.

- Наче там щось душить їх. - Сказала майбутня мати, не наважаючись торкнутися кокону. - Може якось зняти оболонку?

- Ні. - Суворо, у той самий час турботливо та повчально, відповів Цауберт. - Вони мають самі.

Ніхто не розумів, що відбувається під павутиною, батьки могли тільки відчувати, слідкуючи за невидимими нитками. Там вирувало життя, натягувалося, тріскалося та рвалося те, що раніше було домівкою, безпекою. Малеча познайомилася одне з одним швидше, ніж з предками, і тепер вони разом намагалися щось зробити з великою оболонкою. Відчувалося, що невідоме і холодне повітря по той бік кокону лякає і у той самий час вабить їх.

Перша лапка прорізалася ледь помітно, така само біла, як нитки, потім передні, загострені, розірвали діру, і на світ вилізла маленька німфочка, принаймні частково схожа на людину. Вона мала зелені очі, та навіть павучі бісеринки відливати тим самим кольором, а волосся - то були добре знайомі пасма місячного сяйва, які давно вже зачаровували Алію.

- Дівчинка. - Ледь чутно прошепотів арахнід, щоб не порушувати моменту.

Вона забралася на спину батька, тоді перелізла на руки, вивчаючи велику та могутню істоту, від якої залежить її крихітне життя. Павук попестив крихітні лапки і обійняв, даючи зрозуміти, що вона в безпеці.

Друга скористалася вже готовим виходом, ця вже зовсім була схожа на тата, крім, хіба що, вух. Вона так само полізла на руки, штовхаючи першу, та зрештою кожна знайшла своє місце.

Третя, хоч і мала перевірений шлях, розірвала кокон в іншому місці, мабуть, для неї важливо. Це було ще одне павученя, єдине з гострими вушками, воно мало темно-русяве волосся і... Материні очі. Павучих у неї не було, хоча усе інше як у звичайних арахнідів. Крихітка теж полізла спиною батька, та раптом зістрибнула і потягнулася до неї, видаючи писк.

Алія узяла малечу на руки не впевнена, чи тримає правильно. Вона все ще не могла повірити що ця істота - жива - то її дитина. Дівчинка обійняла лапками і заспокоїлася, тулячись до грудей. Здається, ці діти її приймуть, якою б матір'ю вона не була.

- Їм треба їсти, молоко, хоча б рік, тоді вже більш звичну їжу. Та я б не став годувати дітей жуками. Вони їстівні, проте не смачні, не хочу псувати малятам апетит.

Арахнід віддав матері усіх трьох, щоб вона їх по черзі погодувала, а сам зготував парі щось запечене у горщику, поки вона звикала до дітей. Тепер вони зможуть ходити на полювання по черзі, а за рік-два і разом, лишаючи німф у... Домі. Так, дівчаткам потрібен був їх власний дім, а не той, де була чужа володарка.