Хранителі лісу

То був перший раз, коли вона лишилася поруч. Не швидко торкнулася, не пішла спати до свого ліжка. Дівчина довго не хотіла розривати цілунку, а як забракло повітря, вмостилася між його лап, подивившись втомленими очима. Так арахніди тримали дітей - захищали, може, десь рік після народження, проте він дозволив Алії зайняти це місце. Мандрівниця провалилася у сон майже одразу. Цауберт усе ще не міг повірити, що таке сталося насправді.

От рятівниця малого павучати лежала у його власних лапах, не відчуваючи ні страху, ні огиди. Тепло від чужого доторку, ніхто його так довго не торкався з тих самих пір, коли ще був ельфом. Кожна клітинка тіла відчувала її , прагнула, шаленіла. Коли дівчина уві сні обійняла передню лапу - ту, що мала гострий кінець і була зброєю - стало зрозуміло: вона не вдає, щоб вижити, вона відчуває, ці чуття на підсвідомості Це було геть інакше, не так, як з жінками, що звертали увагу на найгарнішого юнака у поселенні. Ті самі обійми, посмішки, приязність, проте за ними - відчував, ще коли не був павуком - наказ, вимога, вигода. Миттєве бажання заволодіти симпатичним трофеєм і забути про це. Алія хотіла чогось більшого, ще сама не знала, чого. Воно мало б прийти з часом, і вона подарувала їм той час.

Засинаючи, Цауберт розмірковував над цим. Можна було б подарувати парі трохи нового вбрання, може, навіть зіткати щось, як те, з його рідних земель. Так кортіло дослідити її тіло, хоч він знав, що таке жіночі груди, м'яка шкіра, тендітні руки та пружні стегна. Тепер арахнід відчував світ не так, як тоді, до того ж вони були його способом жити (або розвагою, як переконував себе юнак), вона - причиною життя. 

Та на ранок стало зрозуміло, що подальші залицяння доведеться відкласти: дівчина занедужала, була в'ялою та втомленою. Господар печери приготував їй теплого супу, чого не робив вже років з десяток так точно.

- І де це ти примудрилася застудитися? - Питає з усміхом, буденно, наче йому ДОЗВОЛЕНО відчувати себе турботливим чоловіком.

- Може, побула на якомусь протязі абощо. - Знизала плечами Алія. - Пробач, що не даю тобі працювати, ти йди, займайся своїми справами, воно має минутися за два-три дні.

Так, він мав перевіряти сітки та збирати здобич. Зрештою, не кожен день вдавалося провести подорожнього, а придбати харчі ще рідше, тож здебільшого арахніди харчувалися жуками та м'ясом. І ні, він не став нехтувати роботою, бо Селін та Марен не ділилися власними запасами. Проте назбиравши вдосталь комах, павук повернувся до печери, перд тим повісивши кокон десь подалі, аби жуки не турбували.

Цауберт доглядав за Алією: годував, приносив воду, делікатно відвертався, коли та перевдягалася, та прав одяг. Дівчина цілковито йому довіряла, нарешті почала всміхатися і навіть попросила партнера (це слово набувало усе більшого сенсу) залишитися поруч. У неї скакала температура, що свідчило про пік хвороби, це мало б скінчитися за кілька днів.

Арахнід схилився над нею, тримаючи руку на грудях, навіть не помічаючи інтимність цього жесту. Слухав серце, шепотів йому щось беззвучно, на павучій мові: я тут, поруч, оберігаю, слідкую, будь спокійною, ти в безпеці.

Проте ці радісні мити урвали власні очі - ті, що були нелюдські, пильні, хижі. Вони помітили, як чорніють вени, що могло значити тільки одне. Дівчина страждала від його власної отрути. Ця річ нищила повільно, знерухомлюючи, приносячі страждання, проте зберігаючи життя. Так було треба, аби їжа у коконі залишалася свіжою - сповільнити ритм тіла, аби жертва не вмерла від виснаження, протримати у напівпритомі, поки він не з'їсть.

Тільки от павук не знав, як спинити дію отрути, та воно йому і не треба: здобич не має виживати. Єдина, хто могла б щось підказати Селін - більш досвідчена, бо з народження жила у цьому. Він рушив до неї, залишивши гостю під додатковою ковдрою з павутини: трави їй зараз не допоможуть.

У лігві була уся родина, та малеча вже спала. Подружжя якраз вирішувало, хто і де буде плести нові сітки, коли до них підійшов хранитель лісу. Цауберт спробував натякнути, що хоче поговорити з володаркою, та впертий сірий павучисько ніяк не хотів йти, наче вчував, що його наказ виселити чужинку проігнорували.

Сородич махнув на того рукою, зосередившись на павучисі: біс із ним, хай образиться, то взагалі зараз неважливо.

- Мені терміново потрібна твоя допомога. Треба знешкодити мою отруту.

- Таки поскубся з тим рудим ельфом? - Спохмурнівши, спитала Селін. - А я гадала, ти вже навчився тримати себе у лапах, навіть Штерна і та не вкусить випадково, а у неї ще навіть отрути немає!

- Фойріг пішов собі полем, - радши посилаючи, ніж констатуючи факт, відказав Цауберт, - це Алія постраждала.

Імені при першій зустрічі дівчина не назвала, арахнід згадував його, коли розповідав про власні справи, та не те щоб павучиха дуже слухала. Вона не давала наказів щодо чужинки, наче то і проблемою не було, а тепер, виявилося, жінка чудово пам'ятала.

- Вона врятувала мою дитину, а ти відплатив їй отрутою?! - Ледь стримуючи крик, випалила володарка лісу. - Отрутою, яку майже неможливо вивести з організму, за яку навіть досвідчені цілителі не беруться?

- У її рідному селищі візьмуться. - Різко відрізав чоловік. - Як я зрозумів, вона йшла з того боку, де винарі мешкають, то там ціла родина цілителів. Віднеси це нещастя туди, де взяв, люди вилікують. Чим довше ти зволікатимеш, тим сильніше руйнуватиметься тіло: отрута не вбиває, але знерухомлює, радше за все, вона так і не зможе нормально ходити, а може і руками рухати...

- Цить! - Пригрозила дружина, клацнувши іклами. - Не нагнітай мені тут, іди, подивися за Штерною. Я у цьому лісі володарка і мені вирішувати, кого виганяти. Твою думку буде враховано.

Нічого не відповівши (хіба тільки поглядом) Марен пішов, впевнений, що вона прийме правильне рішення. Коли вони лишилися на одинці, жінка продовжила:

- Як вона отруїлася? Навряд чи з'їла твій обід з комах, ти випадково її вкусив? Бо як навмисно, то не приходив би сюди.

- Та я... І сам не знав, що так може статися. Воно якось мимовільно, мабуть, коли ми поцілувалися. - Помовчав мить, чекаючи на реакцію господарки, та не дочекавшись продовжив, бо не міг вже триматися. - Вона ж довірилася мені, вперше у житті жінка захотіла бути поруч, а не підкорити чи скористатися. До останнього вірила, що це застуда а я, як і міг...

- Інстинкт, ти не винен. - Коротко, холодно, без співчуття. Коли його прокляли, вона була лагіднішою, та після втрати дітей змінилася. - Марен правий: та отрута зруйнує її м'язи, якщо не відведеш до людей - бо ми не вивчаємо протиотрут - смерть буде дуже довгою і жорстокою.

- Я не довіряю людям. Вони позбулися Штерни, бо та була хворою, слабкою, до своїх цей народ не менш жорстокий.

- То є ще один варіант. - Зважуючи кожне слово, мовила павучиха. - Кров, твоя. Це не медичний ритуал, він духовний. А душа то не мова науки, це шепіт ниток, які ніхто крім нас не бачить. Віддаючи власну кров добровільно ти даєш сигнал, що не хочеш її труїти. Звісно, духовне перейде у фізичне, і тоді Алія матиме імунітет. Та все ж подумай двічі: як віддаси людям, то буде їхня турбота, залишиш - повністю твоя відповідальність.