Хранителі лісу

Перші дні весни не дають ніякої надії: усе ще холодні. Та вона не може залишатися у печері, підкидаючи дрова до вогнища. Цауберт зараз сидить біля кокона, оберігаючи дітей, запасів надовго не вистачить, хоч павук і намагався зібрати побільше, грошей небагато, подорожні у такі пори приходять рідко. Її навички полювання то єдине джерело їжі, а їжа значить життя.

Алія згадує, чому арахнід встиг навчити: як ставити сітки, слухати тварин, як хапати так, щоб жертва не втекла, як вбивати швидко та безболісно. Вона старається плісти біля води чи стежок кабанів, але ті вириваються зі слабких ниток. А кабан то навіть не олень. Одного разу вдається спіймати звіра, бо той пробіг через дев'ять її пасток і на десятій вже видохся. Доволі непогана здобич, як для новачка але дорослому павуку цього ледь вистачить на день, їй самій доведеться лягти без вечері.

- Ти втомилася, поїж хоч трохи. - Каже Цауберт, віддаючи шматок печені.

Рука хранительки лісу торкається кокону, тоді пестить хітіновий панцир. Хвороблива посмішка розквітає на вустах.

- Нема апетиту, Павучок. - Відказує дівчина, йдучи до ліжка.

Ліс прийняв її та це не значить, що він буде годувати ту, яка сама не здатна здобич узяти. Дикі звірі такі самі мешканці цієї системи, вони не прийдуть до ніг вбивці. Влітку ласкавий та петсливий на початку весни він знову холодний та байдужий, так, наче Алія тут чужинка.

Вона не може, фізично не може сплести павутину, що затримає велику здобич. Проте усім байдуже, крім, хіба що, її партнера, та він зараз не здатен піти полювати, бо на ньому - майбутні діти.

Тож доводиться перейти на легшу їжу, ту, що не втече і точно спіймається. Жуки. Вони якраз почали прокидатися, відчуваючи сонце, що ще не дає тепла.  

Алія рушає до галявини, куди ні защо б не прийшла з власної волі. Плете нитку - щільну, проте майже прозору.  Сідає у засідку, чекає. З першими променями сонця на світло летять туруни - лискучо-зелені, з довгими вусиками та невеличкими мандибулами. Ну, тобто у звичайного жука вони майже непомітні, але ці розміром з кішку, тож усе як на долоні.

Коли зграйка з п'яти заліта у пастку, дівчина, не даючи собі подумати, вистрибує, швидко намотуючи нові нитки. Ця павутина слабка від природи, а ще через те, що її володарка давно не їла м'яса, тож тварюки прогризають, клацаючи щелепами та вириваючись назовні. Один з них випадково торкається лапою руки, від чого спиною біжать дрижаки.

Алія кричить. Вона не може стримати нажаханого крику, але і відступити не може. Їсти треба. Дівчина дістає ніж і встромлює у голову одного з жуків, інший встигає вкусити. Саме так, як вона уявляла в дитинстві: лишивши глибоку рану, а тоді летить на зустріч сонцю. Решта три заплуталися, тож їх можна прикінчити. Здобич майбутня мати несе до печери.

Цауберт не питає її, звідки і як те взялося, просто їсть, бо і сам ледь тримається на ногах, слідкуючи за умовами для кокону. Алії час іти, знову. Полювати треба багато.

Та він встигає сплести власну нитку на її рані, схиляється, підібгавши лапи, їхні голови на мить торкаються одна одної, він цілує у лоба, переднью лапою торкнувшись стегна.

Дякую

Час іде і полювання дається легше. Усе більше жуків прокидається, та вона вже звикла до їх стрікотіння, відточила швидкість рухів. Якщо вдаряти перш ніж комаха зрозуміє, вона не вкусить. Мисливиці здається, здобичі стало більше: цілі гірки трупів вона приносить до дому. Але запасів не з'являється, мабуть, і цього не вистачає бітькові. Сама дівчина харчується корінцями та ягодами, що лишилися з зими. Та у неї немає права жалітися.

Аби якось збільшити здобич, Алія починає прислухатися до сплячого лісу - тієї частини, що ще не прокинулася. Вона не може дістатися до глибоких нір лисиць, та має змогу викопати личинки, які ще не прокинулися. Так під великим дубом їй трапляються рогачі - білі, та вже з рогами, вони лежать, згорнуті клубнями. Варто тільки підчепити одного і той одразу починає вивертатися. Не дивлячись на нього, дівчина хапає та кладе до сумки. Це перший раз вона приносить щось живе і неушкоджене. Павучі діти якось так і виглядатимуть - каже нажаханий розум. Мисливиці байдуже: зараз головне дочекатися, коли вилупляться.

Так минає місяць, другий. Весна вступає у право, стає легше. Більше здобичі, починають рости трави. Не можна брати усе і одразу, та все одно це більше, ніж раніше. Вона навіть дозволяє собі розслабитися і поспати поруч з партнером а тоді...

Тоді два дні нічого не може вполювати - вдача відвернулася. Остання надія - старий кабан, який, очікувано, рве сітку. Доводиться бігти за ним, роздираючи одяг, зшибаючи коліна до крові. Але тварина не тільки у віці, вона досвідчена. Хряк лізе кудись під корягу, де переслідувачка не пролізе, і тікає далі у зарості, лишаючи її саму.

Сльози струменіють щоками, руки тремтять. Загинуть. І партнер, і усі діти. Через неї. Треба було сміливіше, швидше... Треба було народитися арахнідом, щоб мати достатньо добрі сітки.

- А от коли я чекав дітей, Селін приносила стільки іжі, що й шістьом би вистачило.

Алія підіймає голову. Над нею височиє Марен, очі виражають презирство та усміх, ікла блищать, готові напасти. Вона могла б нагадати, що люди, навіть пов'язані з павуками, не здатні так добре полювати, та замість того каже:

- Не можу. Цього разу мені не перестрибнути власну голову.

Дівчина підводиться і ковиляє до печери, готова вже від себе шмат відрізати, бо тримати пару три дні без їжі - то вже занадто. Не знає, як дивитиметься йому в очі, що скаже.

Та коли Алія поветається то бачить, що біля лігва висить кілька коконів, сам Цауберт у печері знімає з пічки горщик, у якому щось смачно пахне. То не мерзенні жуки - оленина.

Арахнід простягає їй миску, дівчина відмовляється. Він кладе ложку їй до рук.

- Їж, тобі теж потрібні сили. Не знаю, чому Марен вирішив поділитися здобиччю, та цього вистачить більш ніж на тиждень, ми можемо дозволити собі поїсти.

- Павучиха могла б принести тобі достатньо. Пробач...  Я як матір зовсім не годжуся, може, ти помилився коли...

Він обіймає її, піднявши на передні лапи, як скарб. Його тіло таке тепле, і наче тремтить. Мабуть, це допомагає тримати кокон у безпеці. І зараз дівчина почуває себе частиною світу Цауберта, не просто зобов'язаною власним дітям, а повноцінною родиною.

- Якби я дозволив тобі побиратися містами, ото була б найбільша помилка у моєму житті.