Хранителі лісу

Осінь зустріла Алію тривожністю, як і тоді, у дні перед судом. Жахливі видіння не просто переслідували у снах: вони лишалися після пробуждення, темною, нерухомою марою стояли у кутах печери, дивилися і зникали, варто було лиш скрикнути. Може, саме цього вони й добивалися. Плач, якого вона так ніколи і не чула, могла тільки уявляти, стукіт годинника, який стояв у спальні, і цей звук. Ганчірки, що їх постійно вмочували у воду, перше нагадування: нічого не можна змінити, все буде так, як буде. 

Варто було лише ранку вступити у силу - загнати темряву до найвіддаленіших закапелків, аби з кінцями знищити - усе припинялося. Цауберт стурбовано питав, чому це вона так кричала уві сні, відповідала, що не пам'ятає, просто якісь жахіття. Та от була вже середина вересня і щось змінилося. Привиди ставали стійкішими, не боялися ані її доторків, ані сонця. Їх ставало більше, усі, навіть найменший житель селища, якого вона бачила тільки раз, поспішаючи на ринок. Проте наймоторошнішим було те, що відчуття присутності нікуди не дівалося. Думки, очі, вуха могли збрехати, тільки не сіті - вони ж пов'язані з лісом, якби там було щось погане, відчули б усі.

- Павутинко моя, я ж бачу, тебе щось турбує. - Вони не вміли вигадувати прізвиська, але хотілося якось себе виділити. Це було щось накшталт вінчання, сплетіння особливого світу, де існували лише двоє. Павучок та павутинка - банально - та найголовніше, їхнє.

- Та я сама собі щось навигадувала, мабуть, божеволію. - Відмахнулася партнерка. - Бо мої чуття кажуть, що хтось є у печері... Та наче не розумний, але точно живий. Це не схоже на комах або звірів, але і на якогось подорожнього теж, проте нікого ж немає, і не може він тут бути цілий тиждень, ми б побачили!

- Аліє, тобі не варто ігнорувати передчуття. Якщо я цього не помітив, то ще не значить, що його немає. Іноді щось пропускаєш, бо не зосереджений.

Він цілком серйозно поставився до її тривог, що так само було незвично. З яких це пір хтось надавав ваги словам дівчини? Арахнід заплющів очі, ельфійсікі, і почав щось видивлятися у сітках духовних, перебираючи пальцями невидимі зв'язки. Сама Алія не могла їх бачити, але відчувала, вона знову зосередилася на власних емоціях, довіряючи їм трохи більше. Може, воно минулося, сховалося, аби виставити її божевільною? А що як то був якийсь привид, привид її...

- Ми тут справді не самі. - Прошепотів Цауберт. Тихо, схвильовано. Подивився на партнерку так, наче вона вчинила подвиг, помітивши чужинця раніше. - І він... він тут не один.

- Ну то ти можеш якось побачити їх, поговорити чи що? Мене це напружує і лякає!

Дівчина скочила з місця, партнер торкнувся лапою, заспокоюючи. Стояв ще кілька митей не знаючи, як підібрати слова, а тоді схилився і підхопив на руки, притискаючи до серця.

- Побачити? Ще не скоро. Вони тут десь за рік з'являться. Я навіть не знав, я думав, що негідний, що вона забрала... що у мене вже не може бути дітей.

- Діти? - Панічно перепитала дівчина. - Вони народяться хворими, вони не зможуть вижити, якщо взагалі народяться. Цього не мало статися, так не буває!

- То їхні душі дають відлуння у павутину, ти хіба не чуєш у них чогось від себе?

- Ні! У нас не може бути дітей, це хтось чужий пройшов повз і залишив слід.

Вона вирвалася з його обіймів і втекла у ліс. Знайшла віддалене від лігва місце, де було тихо і порожньо - сюди приходили вмирати хворі тварини, тож ніякого життя поруч не було. Трава лежала прим'ята, сонця зовсім не було видно, але гниття продовжувалось, і солодкувато-їдкий сморід миттю вдарив у ніздрі. Якийсь час ніщо не турбувало, відлягло від серця. Та минуло не більше години і вона відчула, знову.

Ці ниті були поруч із нею, не мали повноцінної свідомості, але вже віддавали чимось живим. Воно і справді відлунювало Цаубертом, якого тут не могло бути, бо його повзання дівчина почула б з далеку. Нагадувало і власне павутиння. Таке можна було зрозуміти за лічені хвилини, якби вона хотіла розуміти.

Сморід перестав існувати, так само як і кістки, обтягнуті гнилою плоттю. Алія сиділа там, тихо ридаючи, вимкнувши свої чуття, відчуваючи тільки себе. То не могло бути ніяким благословінням, лише прокляттям. Ще одне нагадування про невдачі, покарання за те, що вигнанка посміла любити.

- Гей, що ти тут робиш, можеш підчіпити якусь хворобу!

Селін зістрибнула перед нею, кинувши залишки якоїсь тварини на купу кісток. Поглядом гордим і неосяжним, як вершини гір, павучиха наказала підвестися.

-  Хочу відпочити від присутності. Почуття обманюють мене, минуле повертається, знову і знову, це найкраще місце, щоб сховатися.

- Ти не сховаєшся від себе. Від того, що в твоїй голові та під серцем. З нащадками завжди важко: коли яйця народжуються, їхнє виживання здебільшого залежить від батька, мати стає безсилою, аби німфи вилупилися, потрібно двоє...

- Яйця?! - Здається, це слово ненадовго вирвало її з туги, а тоді наново ввігнало у жах. - У людей не буває яєць, я просто приведу у цей світ якесь чудовисько, нездатне до життя.

- Люба, я живу на світі три сотні років. Я б вже впізнала, як там було б щось хворе. - Вже трохи лагідніше мовила володарка лісу. - Твоя кров дозволить тобі з усім впоратися, проблема лише у голові, у тривогах. І щось мені підказує, що то не звичайні переживання недосвідченої матері щодо першої дитини.

- Це не перша. У мене була донька але... Як ви бачите, вона не зі мною.

- Ти розповідала про це своєму партнерові?

- Ні. Не хочу, щоб він відвернувся від мене, як решта.

- Але ж він розказав тобі про власне минуле, значить, ти для нього більше, ніж гостя.

- Можливо... Та як це мені допоможе?

- Хоча б тим, що ти сама зрозумієш, чого боїшся. Повір, то зовсім не вигляд дитини, і тим паче не якесь вигадане прокляття.

Не даючи сперечатися, Селін відвела дівчину подалі, після чого зникла у кронах дерев. У чомусь павучиха була права: щоб там не сталося, арахнід мав право знати, бо зараз здавалося, що вона не хотіла дітей, тому що він такий страшний, та ж річ була не у цьому!

Цауберт не пішов на полювання. Чекав у печері, не засуджував, не кричав. Обережно підійшов до неї, не торкнувся, тільки поглядом сказав - усе ще твій.

- Ти маєш дещо дізнатися. - Заявила Алія, подивившись у очі, - Це та сама річ, за яку мене вигнали з рідного селища. Пробач, що отак втекла, та воно усе сильніше тисне на мене. Ти готовий почути мою версію, чи радше спитаєш у очевидців, непристрастних у справі?

Замість відповіді арахнід торкнувся плеча, лишивши на ньому нитку павутиння. У тій ниті були його почуття: любов, стурбованість, полегшення. Ніяких підозр чи ненависті.