Хранителі лісу

Кажуть, у давні часи жив-був собі мандрівник, що шукав на старості років тихого пристанку для себе та родини. Він зупинився у селищі, бідному та вбогому, яке ледь виживало на скромному врожаю кукурудзи. Мандрівник вклав усі свої гроші у купівлю землі та засіяв її виноградом, насіння якого приніс з усього світу. Як виявилося, земля тут була дуже плідна для цієї рослини, сонце світило достатньо сильно, аби налити ягоди, та не настільки, щоб спалити листя. Його дружина збирала рецепти з усього світу, вона допомогла створити унікальні вина. Спочатку напій виготовляли вручну і дуже малими кількостями, та з часом виробництво розросталося, а слава про найсолодший нектар звучала усе гучніше.

Винокурня стала серцем села, що віднині процвітало: там працювала половина населення, на ній проходив фестиваль, куди приходили сусіди, та й господарі завжди були щедрими, не жаліли грошей на нову дорогу чи вказівники. Гербом селища стала пляшка вина, над якою висіла виноградна лоза, а членам родини виноробів кланялися, мов королям.

Алія ніколи не була головною спадкоємицею, проте працювала сумлінно. У будь-якому разі вона пов'язувала своє життя з роботою, тож вчилася та робила усе, що скажуть. Їй були відомі усі аспекти виробництва: від поливу молодих пагонів до проби партій, які час було продавати. Та все ж, оскільки вона була молодшою, вести справи та організовувати свята ніхто не давав. Якось так сталося, що однієї зими епідемія кору викосила трьох її братів та дядька з матір'ю, малу, що перехворіла мало не після народження, це якось оминуло.

Так у свої вісімнадцять, після того, як і батько зустрів смерть, дівчина стала єдиною володаркою головного підприємства у місті. Вона все ще слідкувала за тим, щоб вино було якісним, та не могла бути обличчям винокурні: представництвом займалися мер  і його радники.

Та хоч у неї не виходило надихати людей, містяни дівчину любили. Вона мала з ким поговорити, була любою гостею у таверні, куди за дарма приносила пляшечку не найдорожчого, та навіть мала певний попит серед чоловіків. Вони не рідко залицялися, відпускаючи компліменти чи запрошуючи на танець, хоч і не цікавили дівчину. Справи, уся голова була забита справами, до того ж Алія жила високими думками, книжками, вишиванням, мистецтвом, чуттями. Селяни - грубою роботою, простими анекдотами та п'янством.

Люгнер виділявся серед них. Молодший на рік, світловолосий стрункий юнак, що й писати-то не вмів, але мав жагу до знань. Він підійшов до неї не з букетом, не з усмішкою, а зі скромним проханням навчити грамоті. Алія давала уроки у власному домі, дивуючись навичкам та завзятості хлопця.

Колись навіть спитала, а що ж він досі сам, на що отимала відповідь: жінкам високим, духовним, загадковим, я не цікавий, а сусідські наречені для мірошників та скотарів, не цікаві мені. То був вечір, коли вона поцілувала, вперше у житті.

Вони уклали заручини і ще цілий рік не жили разом, придивляючись одне до одного. Люгнер продовжував навчання ще затятіше, аби бути гідним майбутньої дружини. Йому добре давалося те, що в неї не виходило: дипломатія, риторика, поезія. Проте привчити до родинного бізнесу Алія не змогла, до вина наречений не мав жодного хисту.

За кілька місяців після шлюбу вона завагітніла, за що раділа не тільки майбутня мати, але й чоловік та й уся його родина, що тепер переїхала до винокурні. На святі щодо такої новини гуляло усе село, і кожен вітав, робив компліменти, згадував заслуги її та родини, бажав продовження роду, процвітання.

Звісно, така річ була не тільки приводом для свята, а ще й випробуванням. Нудота, дискомфорт у ліжку, спонтанні поштовхи дитини. Та найбільшою проблемою стало те, що подружжя більше не мало інтимної близькості, навіть не тому, що повитуха заборонила - просто дівчина втомлювалася, та й не зручно їй було.

З часом пара почала відсторонюватися. Він зайнятий документами, зустрічами з покупцями, фестивалями. Бо " у мене це виходить краще, я дбаю про твою справу, поки ти не можеш". Вона мов та пташка у клітці сиділа зі своїми хольцами, та вишивати довго не могла, бо постійно то нудило, то тягло у сон. Алії б дуже хотілося, щоб коханий був поруч, аби поговорив з нею та підтримав, та це було "її жіноче", що не личило чоловікові. До того ж, не його штовхали з середини, не йому доводилося сніданок віблювувати над помийною ямою. Він мав вибір не думати про ці проблеми, і не думав. "Коли я не відпочину, у справах буде повний крах".

Поступово той час минався. Йшов сьомий місяць. "Ще трохи, - переконувала себе майбутня матір, -зараз дитина народиться і усе стане легше, навіть краще. Ми знову зможемо бути разом, і він матиме нагоду допомогти з малям, не тільки дивитися зі сторони".

До того строку токсикоз вже минув і Алія вирішила спуститися до головної зали, аби бути з чоловіком. Тієї ночі прийом був неофіційний, якась гулянка з місцевими чиновниками. Дівчина блукала між ними, вітаючись з малознайомими людьми, та все ніяк не могла знайти чоловіка. Нарешті, одна юнка сказала, що бачила, як той спускався до льоху. Послідувавши її вказівкам господарка винокурні таки знайшла партнера.

Той затискався між дажками з якоюсь дівчиною: повнуватою з пишним волоссям до поясу та об'ємними формами. Мабуть - скаже Алія з часом - саме такі йому подобалися, та він цього ніколи не згадував. Перш ніж дружина встигла закричати, Люгнер виступив вперед з заявою: "чого ти очікувала, я чоловік, мені треба, а у тебе то нудота, то голова, то живіт, то ноги". Звісно, це не вберігло від скандалу. Дружина верещала так, що столітні стіни здригалися, щоправда, слова її були нерозбірливими, повними люті та здивування.

Вона ще не отямилася від того удару, не знала, чи варто з ним поговорити, якось виправити стосунки, а чи вигнати до чорта такого коханця. Проте часу вирішувати не було: за три дні почалися сильні болі, викликана повитуха заявила, що дитина народжується, і спиняти це немає ніякого сенсу.

Алія ніколи не забуде звуку тих мокрих рушників, цокання годинника, холодних та стриманих наказів старої жінки. І його - його там не було, бо "жіноче" зовсім не цікавило чоловіка. Перше, що почула новоспечена мати "дівчинка", тоді секунда, коли все було добре, у голові навіть почало складатися ім'я, та те слово наздогнали наступні два "народилася мертвою".

Поки вона була у шоці, ледь як змусила прийти себе на поховання, звідки майже одразу пішла, не в силах дивитися на крихітну труну, Люгнер продовжував працювати. Він, налагодивши контакти з місцевими, розповідав, що дружина зовсім вже збожеволіла через те, що чоловік узяв керування її справою. На момент суду, який той ініціював, звинувачуючи Алію у вбивстві, підсудна вже трохи отямилася і змогла викласти свою версію подій, більш того, її сльози були щирими, тож суддя повірив.

Але наступний рік став вирішальним у цій справі. Плітки ширилися. Про те, що дитина була зачата поза шлюбом і це хотіли приховати, про те, що дружина повсякчас тиснула на чоловіка, нагадуючи, звідки він виліз, як влаштовувала незрозумілі істерики - усі ж чули той божевільний вереск з підвалу? На відміну від неї, Люгнер мав талант до дипломатії, який підкріпив освітою. Він добився повторного розгляду справи, де і повитуха, і матір чоловіка свідчили проти дівчини.

За заслуги перед містом Алію не стали вішати. Дозволили взяти скромні пожитки і вигнали з селища, охрестивши дітовбивцею. Винокурня перейшла чоловікові, що вже довів свою здатність керувати підприємством. Мабуть, він одружився з тією повнуватою, вигнанка була того певна, хоч і не мала підтверджень. Їй нічого не залишалося, окрім як іти. Якнайдалі від рідного дому, вже не маючи, для чого жити.