Хранителі лісу

Він відчув миттєво, наче спалах серед ясного неба. Тремтіння нитки, напруження, тривога. Сьогодні вона не полювала - гуляла з дітьми, то що там могло статися? Не розуміючи до кінця, Цауберт рушив шляхом сотні павутин, слідуючи сигналу. Втім, чим ближче він підходив, то яснішим ставала картина.

Його проклято. Богиня звеліла, аби сотні років свого ельфійського життя павук провів у стражданнях та ганьбі, виживаючи, не живучи. Сама лише думка про те, що він може бути щасливим, їй огидна. А якщо вже чоловік насмілився всміхатися і радіти, як посмів порушити її волю... Вони прийдуть. Вірні служниці, ладні вмерти за неї, покарати тих, хто забуває - ти все ще повинен слугувати Великій, навіть коли вона тебе вигнала.

Але звідки б вони дізналися, хто б міг вказати дорогу? Відповіддю на це стала картина на галявині.

Алія лежала на спині, безсило розкинувши руки. Ще мить тому вона тримала їх, захищаючись, та тепер на це не було снаги. Над нею - схвильовано, наче не такого результату очікував - схилився Фойріг. Його руде волосся видавало.

"Куртизан, ідіот, гешнайдет, клята потвора, навіщо ти це зробив?!" - хотів закричати арахнід, але слів більше не лишилося. Це вперше з ним сталося те, що ставалося з усіма, кого проклинали подібним чином, від чого він якимось дивом врятувався. Натура. Дика, природна, першопричина усього на світі, прокинулася. І той звір лютував. Вони хотіли забрати його дітей. Вони поранили його пару. І тепер винуватець лишився один. Він прийме на себе усю лють.

Цауберт стрибає, збивши з ніг. Ельф швидко приходить до тями. Так він - ще той коханець, але ж не тільки задовільняти жінок вміє. Майстерність володіння клинком не дає тобі привілеїв, то лиш базова необхідність, якщо хочеш вижити у племені. Отже, рудий дістає ножа, вдаряючи у павука. Лезо проникає у хітін, але не торкається нічого важливого, навіть крові немає. Колись він проклинав себе, ненавидів за те, що з ним сталося, проте зараз це благо - мати таку броню від природи.

Передні лапи наносять швидкі удари, з десяти двоє потрапляють у ціль. Сьомий - нажаль, не дуже сильний - у скроню, десятий - у ключицю. Менший за нього, ворог виопвзає з-під лап, підводиться на ноги, викрикуючи прокляття. Розвернувшись до нього (арахнід давно вже навчився керувати власним тілом, бути спритним), Цауберт хапає за підборіддя, нахиляючись до Фойріга.

- Як ти посмів її скалічити? - Це питання звучить наче насмішка. Він бачив Алію усього кілька разів, намагався флітрувати, як безмозкий хлопчисько, не звертаючи уваги на біль і небажання так швидко зближатися.

- Ти чхати хотів на її проблеми. - Робить висновок павук. - Просто шукаєш нагоди відбілити ім'я перед жінками племені. Бовдур недальновидний. Я врятував. А от тебе доля чекає гірша, ніж смерть.

Він нахиляється до зап'ятску, аби було більше часу. Майже так само делікатно, як тоді, коли загравав до коханої жінки. Ікла торкаються ледь-ледь, а тоді впинаються, вприскуючи отруту. Якщо Богиня захоче, вилікує, а як ні, зробить те саме, що і з ним, або рудий гульвіса помре.

- А тепер тікай, поки ще маєш час. - Розсміявшись, наче божевільний, Цауберт відпускає. Наляканий ельф не втрачає нагоди, щодуху мчить крізь хащі. Що там з ним буде, йому вже начхати.

Першопричинний інстинкт відступає, очі перестає сліпити жадоба. Він роззирається довкола і бачить дівчаток, що підповзли до матері. Шентера кладе рученята на рану, роблячи жести, якими павуки плетуть нитки. Вона хоче зупинити кров, що тонким струменем витікає з-під ребер.  Лурія та Мансена просто притулилися до старшої, зігріваючи теплом.

Він обережно відсуває німфочку лапою, нахиляючись до Алії. Вона у свідомості, але нічого не говорить - лише дивиться, береже сили. У її тілі не просто лезо - треба вийняти, швидко! - це печатка самої богині, очисний ритуал. Цауберт дістає, відкидаючи вбік, хоча раніше з благоговінням узяв би до рук. 

Партнерка пробує підвестися і падає на нього, мружиться, опинившись у лапах, притискається до хітину, нарешті спокійно зітхнувши. Він хоче відсунути її. Обережно, аби не нашкодити.

- Так більше неможна. Ритуал очищення. Знову мисливець і жертва, знову смертельна отрута... - Йому важко це говорити. Виходить, колишні родичі все ж відібрали останню надію на життя.

Проте Алія як і не слухає - кладе руку на серце, жестом, що молить не кидати. Долоня сповзає, лишаючи тонку сріблясту нить.

- Але ж очищені не можуть павутину плести! - Здивовано каже він.

- Я все ще чую, відчуваю. Тебе, цей ліс. Твій світ - як прочинені ворота до раю, не хочу залишати.

Він не вірить тому, що чує і баче - ритуал не спрацював. Очищення не пройшло, тільки тому, що вона НЕ ЗАХОТІЛА. То ж це як, воля його жінки сильніша ніж...

Він не встигає подумати та ще раз согрішити, коли на галявину легкою ходою ступає вона. Висока ельфійка у платті, що підкреслює жіночі форми. Міцна, сувора, мудра, всесильна - ідеальний матріарх усього роду. Богиня.

- Ти знову йдеш проти моєї волі, чоловіче? - Питає та. Від голосу жінки павучата ховаються. У його лапах. Він не може тремтіти перед нею, не може відступити. Не цього разу.

- Я захищаю свою родину, це те, що маєш робити, коли узяв відповідальність. - Зрозумів, лише тоді, як узяв опіку над гостею. Бути дитиною - бути героєм, робити що можеш, аби було "добре" з твого боку. Бути дорослим - думати не тільки про дії, але і про наслідки. Якщо вже його любощі звернули погляд богині на Алію, то саме він має боронити.

- Ти не маєш права відповідати. Узяв собі жінку, наче то якась річ, прокляв її, аби ніхто інший не залицявся, і тепер кажеш що це - родина?!

Звісно, у її понятті - ні. Родина - коли дівчина стає дорослою, обирає собі чоловіка для продовження роду, домовляється з його матріархом і організовує власне вогнище. Але для них це дещо більше ніж хто кого першим обрав, бо на це питання важко знайти відповідь.

- Я б не лишилася у нього ночувати, якби не хотіла, і то не він поліз до мене, отруїівши. Поцілунок - мій вибір.

Алії важко говорити. Кожне слово виходить з видихом, мов кашель. Вона знову горнеться до нього, наче якась магія може передати сили колишнього ельфа до неї.

- Ти обирала, не знаючи наслідків, не доросла ще до шлюбу. Один чоловік зрадив - била його мало - інший ось така потвора, яку вже ніхто не візьме. Ти слабка, і береш собі що можеш дозволити. Але він не має укладати заручин, і на дітей права немає. Я не дозволяла.

- Рота свого брехливого закрий! - Від цього крику здригаються усі. Малі, що ховаються у батькових лапах, Цауберт, який навіть натяку на злість собі не дозволяє, і, власне кажучи, перша ельфійка, бо на неї ще ніхто не кричав. - Я власноруч вбила одну твою асасинку, іншу завела у пастку. Якщо після цього дозволити собі впасти від рани це слабкість, у світі немає сильних людей. Мені вже трапилося перше, що на мене подивилося - воно забрало у мене дім і причепило клеймо дітовбивці. Може, Цауберт і образив тебе колись, та мені він врятував життя, наповнивши його сенсом. Як хочеш добити поранену - вперед - але без бою тобі його не віддам.

Відштовхнувшись від арахніда, дівчина підвелася, тримаючи руку так, наче там був невидимий меч. Богиня лиш всміхнулася на ту спробу, але не так, як на потуги колишнього ельфа виравдатися багато років тому. У цій усмішці було здивування, та разом з тим повага.

- Захищаєш хого так само, як дітей, наче він - частина твого роду, а не матеріал для його продовження. Знаєш, я подарую тобі цього недальновидного, бо у нашому племені поважають сильних жінок. От тільки виправлю дещо, бо як це павучисько тебе у ліжку задовольнить?

- Не треба!

Вони сказали це хором. Він... справді тільки що відмовився від можливості стати тим, ким був, позбутися прокляття?

- Я вже звик бачити цей світ павуком, як мені вижити без павутини? - Сказав арахнід те, чого сам від себе не чекав.

- А я звикла до нього у ліжку саме таким... - Розчервонівшись, мовила дівчина. - Те, як ми відчуваємо нашу павутину, воно безціно.

- Воля жінки варта того, аби до неї дослухатися. Я зніму прокляту мітку, аби мої доньки не цуралися, а от підлікувати її доведеться тобі. Роби. Дозволяю.

З цими словами Вона зникла, лишивши по собі туман. Алія не зрозуміла останніх слів, на відміну від Цауберта. Як давно він цього не робив, проте не ходити ж його парі з раною кілька тижнів.

- Трохи зудітиме, та не болітиме. - Попередив він, поклавши руки на ребра.

У долонях спалахнув блакитний вогник, що увійшов до рани, зрощуючи краї. Магія ельфів - зовсім безсила проти отрути, проте дуже добра на порізи та уколи. Давня пам'ять його тіла нащіптувала, куди направити енергію, як загоїти. За кілька хвилин залишився лиш шрам, та вона не дала йому забрати рук, насолоджуючись обіймами.