Хранителі лісу

Перед сном можна було довго-довго милуватися скарбами, що їх було вплетено у павутиння.  Цауберт сказав що... залицяється до неї?  Як дивно. Алія вважала, ніби їм мерзенні людські створіння. Лежачи ввечері на ліжку вона краєм ока спостерігала, як хранитель лісу, повернувшись з полювання, хазяйнує на кухні, загортаючи кокни так, аби жодна кошмашка звідти не вибралася.

Довге волосся ніколи не заважало йому, завжди було рівним, хоча дівчина ніколи не бачила гребінця серед речей арахніда. Воно вигравало відтінками сірого та білого, немов місячне сяйво зібрали у жмут а тоді подарували Цауберту. Руки рухалися швидко, майстерно, інстинктивно. Вони були людськими, але робили те саме, що передні лапи павуків - працювали зі здобиччю. Навіть його павуча частина не здавалася такою моторошною. Коли Алія вперше торкнулася його лап то відчула: ворсинки на них не колючі, а м'які (можливо, як у якогось екзотичного тарантула, а не звичайної багатоніжки під підлогою).

Він був гарним, до того ж дуже турботливим, здавалося, ховав у собі цілий світ. Ні, не ховав, а не міг показати. Бо та мова, якою арахнід спілкувався з людьми, була лиш крихітним віконцем, а його душа - океаном, чи можна побачити цілий океан з каюти?

Звісно, там ховалося дещо більше ніж галявина, на якій паслися райдужні поні. До того ж - це неможливо ігнорувати - він не людина, його звичаї вже встигли налякати гостю, що там ще було у ритуалах павуків, пов'язаних з парою,  моторошно уявляти. 

Та все ж Алія вирішила спробувати. Їй не було чого втрачати, та й у відносинах з людьми колишня господарка винокурні розчарувалася. "Піду собі й придевлюся, як не схочу, відвернуся" - згадалася стара приказка. Вона могла покинути ліс будь-якого дня, тут нічого не тримало.

- Цауберте, - відволікла дівчина, не підходячи до коконів, - ти ж з гостями спілкуєшся? Якщо твоя ласка, можеш допомогти? Як би там не було, гроші мені не завадять, треба дещо продати. - Хай краще так допоможе, ніж у черговий раз принесе подарунок, накшталт того рогатого диявола... У неї досі дрижаки від самого спомину про жука.

- Частіше вони продають, а я купую. Дивлячись що за товар.

- Ну, - вона зам'ялася, гадаючи, як той поставиться до її роботи, - взагалі, то було моє хобі ще років з дванадцяти, але ж на життя треба якось заробляти. Я вишиваю хольцами. Є ще бісер - уламки дорогоцінного каміння - та він надто коштовний, а от кульки різних порід дерева дешеві, з них теж непогані картини виходять.

З сумки Алія дістала полотно, розміром з серветку. Червоними хольцами (черешня) на фоні білих (береза) там було зображено виноградний сад. Робота пахла свіжим зрубом, звісно, не виноградом, та все ж запах надавав їй живучості, і ти справді вірив, що вині горна мають аромат вишні.

- Тут дуже рідко проходять заможні пани, що купують собі прикраси, та якщо не дуже дорого продавати, можливо, хтось захоче придбати подарунок родичам. Зроби ще кілька, якщо маєш з чого, аби у людей був вибір.

Так вона дістала ті запаси, що мала, і почала нову роботу. Він повернувся до справ і наче не турбував її, але у якусь мить дівчина зрозуміла: арахнід поруч. Сидів праворуч, склавши під себе лапи, усіма очима спостерігаючи, як трохи проіржавіла голка скаче полотном, залишаючи на ньому зеленуваті, білі та золотисті хольци.

- Не розумію, що це буде. - Сказав він, коли чергова деталь стала на місце.

- Гілка дуба та пожовклі жолуді. Це лиш ніжній рядок, в основному фон, але вже край першого листка і частина жолудя є, ось тут. - Вона вказала на незрозумілі плями, які тепер справді нагадували те, що мало вийти.

- І ти тримаєш це все у голові?

- Так. Можу закинути вишивку на кілька місяців, потім згадаю. Креслити на папері занадто дорого в моєму положенні. Взагалі, дивно, що тобі воно так цікаво. Ти ж можеш набагато краще.

- Я плету тількі нитки. Якщо вплетаю щось чужерідне, воно хаотичне, може скластися у візерунок, але ніколи - у картину.

- Якби мала більше тканини та хольців, могла б навчити і тебе вишивати. - Навіть не думаючи, сказала вона.

- Якщо подаруєш мені ніч чи другу, буду вдячний. - Відказав він солодким голосом, від якого дівчина залилася рум'янцем.

Цауберт знайшов тканину, і бусини, хоч за останнє довелося поторгуватися. Він ніколи не скаже, скільки те коштувало, бо зрештою навчитися - його бажання. Дівчина віддала одну зі своїх голок після чого побачила, як той дістає з зап'ястка тонку нитку, намотоючи на палицю. Павутина у арахніда була різною: липкою, сухою, нетривкою і міцною, залежало від потреби. Це... Трохи притягувало, але у той самий час лякало. Вона так і не наважилася спитати, що там у нього під шкірою, як воно породжує такі гарні нитки.

Учень швидко засвоював матеріал, і на диво, був обережним. Виявилося, павук вміє не тільки плести великі сітки, але і працювати з дрібними деталями. Нерідко, аби показати краще, вона вмощувалася між його лап. Спершу це лякало - хижак, міг стиснути їх, схопити у будь-який момент, та зрештою гостя звикла, і навіть якось прилаштовувалася, аби було зручно.

Одного дня, завершивши роботу, арахнід поклав їй на коліна чорні квітки, що розквітали на зелено-жовтому фоні. Поки дівчина роздивлялася візерунок, його рука легла на плече. Ззовні виглядала як людська, але відчувалося у ній щось хиже, заховане під шкірою. І все ж, арахнід виявляв ніжність - не ту фальшиву, що була у її шлюбі, тепер мандрівниця таке відчувала, справжню, знову на тій мові, яку вона не могла зрозуміти.

- Ти гарно володієш нитками, навіть мене вразила. - Сказав Цауберт,  узявши її під коліна. 

Він всадив дівчину на передні лапи, щоб вона була поближче до нього, пестив волосся, хоч як криво вона підстригла його тупими ножицями, та це не заважало гості бути гарною для хранителя лісу.

- Мені страшно. - Раптом мовила дівчина, розуміючи, до чого йде. - А якщо я щось не так зроблю? Певно, якась павучиха подарувала б тобі більше задоволення...

- Аліє, довірся. - Іншою рукою павук розітнув щось у повітрі. Напруження зникло, страх випарувався. Він що зрізав якусь нитку, якої дівчина не бачила?!

- Гаразд. - Здається вона. - Мені все ще непособі проте... Я хочу спробувати.

Мандірвниця торкається його губ, її власні схопили рухливі ікла. Вона цілує, як не робила це вже роки два, мабуть, без попередження обвиває його шию руками, притискається, заплющує очі, відчуває шалений бій павучого серця, солодкувато- гіркий присмак у роті. Він чарівливий, як юнак, що зустрівся тобі на подвір'ї, чи навіть бог з древньої балади, але під тією чарівливістю воно. Те, чого не видно. І це щось явно не доброзичливе.

Від авторки: хольци - вигадана штука. Є дерев'яні бусини але вони ВЕЛИКІ як ніготь десь, хольци розміром з бісер, може, трохи більші, мають лише натуральні кольори дерев, з яких робляться, їх не фарбують. Таких у світі немає, усі вишивки дерев'яними намистинами великі.